Теплі історії про дива, коханих і рідних
І почав спускатися сходами з її четвертого поверху. Христина зачинила двері й подумала про те його «випадково». Невже він досі її не забув?
Через кілька хвилин дівчина вже збігала сходами донизу і мала те відчуття, яке називають «метеликами в животі». Намагалася ні про що не думати.
Коли вибігла з під’їзду, Тарас чекав на неї, тримаючи в руках дві величезні жовті парасольки! Він ледь помітно всміхнувся, вручив одне з тих «сонць» приголомшеній Христині, взяв її за руку й сказав: «Уперед!».
Вона не мовила ні слова, і вони побігли. Швидко, під шаленою зливою, не минаючи калюж, а, навпаки, шукаючи найбільші. Вони голосно сміялися, привертали увагу тих перехожих, які ще не встигли заховатися від дощу і, певно, думали, що ті двоє — божевільні. Або дуже закохані.
Тарас і Христина були вже по вуха в болоті, такі гарні жовті парасолі їх зовсім не рятували, але обом було добре.
Злива вже скінчилася, коли вони сиділи в Христини на кухні, пили гарячий м’ятний чай, згадували минуле й тішилися, як діти, шаленою дощовою пригодою.
Того ж вечора, коли Тарас пішов, Христина написала: «Треба грітися не чаєм, не музикою, не книгою. Шукати світле й добре, щире й дитяче, ніжне й безпосереднє не в чомусь, а в комусь. А іноді просто вміти його дочекатися. Не відмовлятися від несподіванки. Дякую тобі».
Наступного ранку, який віщував народження сонячного й спекотного літнього дня, Тарас чекав на Христину біля дверей під’їзду вже без парасоль, проте з чудовими жовтими квітами.
«Він пам’ятає, що мій улюблений колір — жовтий. Це ж треба! А вчора я навіть не звернула на це уваги», — подумала Христина, а вголос промовила:
— Доброго ранку, Тарасику! Дякую за квіти!
Олександра Кудріна
Мільйони сьогодні
Алінка завжди мені казала, що збирається кохати мене все своє життя. Чомусь раніше я не сумнівався, що саме так і буде. Навіщо ж витрачати свій час, сили, обійми й усього себе на людину, яку збираєшся кохати хоч на мить менше?! У періоди гострої закоханості у свою Алінку я їй теж обіцяв кохання тривалістю в життя. Не можу сказати, що Аліна була для мене пересічною дівчиною, ні. Наші стосунки почалися так, як пишуть у книжках. Поступово, з різними подіями, що наближали нас одне до одного крок за кроком.
Та сталося так, що якось увечері ми забули взяти з собою в завтра своє кохання. Воно просто залишилось у вчора. І ніхто цього не помітив. Мабуть, воно ще й досі спить, згорнувшись котиком і сховавшись від нас у потаємному місці нашої найманої квартири, що тепер є прихистком для когось іншого.
Минув час мого холостяцького існування та, як наслідок, жахливого харчування, і я знову зустрів дівчину. Чудову. Ще дивовижнішу, ніж Алінка. Вона нагадувала розкішну машину, яка несла тебе на шаленій швидкості та вимагала максимальної уваги й обережності. Ця історія кохання була не настільки романтичною й зовсім не поступовою.
Коли настав час сказати їй про свої почутті, я, як справжній чоловік, зробив це першим. Я розповів, що мені подобається її ніс, нагадав і про наше перше побачення, після якого вирішив з нею одружитися. Ну і вкінці додав, що кохатиму її все своє життя, бо вважав це необхідним критерієм стосунків. Першу хвилину вона мовчала, а тоді винувато відпустила мою руку. Я подумав, що це кінець і що моє зізнання злякало її. У голові вже голосно верещало її «а я тебе не кохаю», яке намагалося перекричати «пішов геть, хлопче».
— Максе, я тобі не можу відповісти так само, — почала вона, і я зрозумів, що це все. — Для мене немає поняття «завтра». Я тебе кохаю сьогодні. Дуже палко кохаю. Але не можу пообіцяти, що кохатиму тебе все своє життя…
Я нічого не відповів. Кивнув, здається. І погодився. От і кохаємо ми одне одного вже 365*33 «сьогодні». Та навіть зараз, пробувши моєю дружиною тридцять три роки та народивши мені двох синів, вона не обіцяє мене кохати завтра й погрожує знайти собі іншого діда, коли я раптом забуваю винести сміття.
Олександра Кудріна
Дурію
Посеред людного міста, між галасом машин і голосами мешканців, притаїлася руда дівчина. Вона стояла з дещо збентеженим виразом обличчя, намагаючись усмирити своє волосся, що неслухняно підстрибувало навіть від мікроскопічного подиху вітру. Ніякі резинки й кольорові шпильки не в змозі були вгамувати її руде, трохи лисиччине єство.
Дівчисько виглядало так, ніби щойно з’явилося тут якимось магічним способом, долаючи нудні закони-заборони складної фізики. Вона озиралась у пошуках чогось чи когось, тримаючи в руках свій мобільний. От тільки цього разу зв’язок із кимось по той бік слухавки їй потрібен не був. Лише зв’язок із часом, що минув (чи лишився).
— Він не повернеться до мене. Він таки покинув мене тут, я знаю, — ледве чутно промовила вона, звертаючись до себе.
Її погляд різко метнувся до високого будинку, що багато років тому, мабуть, перебігав площу й вирішив лишитися саме посеред вулиці. Цей будинок, напевно, бачив усе й усіх, від його очей не ховали навіть файно вистрижені кущі та високі кремезні тополі, що відвойовували владу довкола будинку в старих кленів.
— Він не прийде по мене. І до мене теж не прийде, — повторила дівчина й додала: — Але ж ми такі щасливі разом! Я знала, що не треба було його злити. Даремно я сварила його за кинуті напризволяще футболки та штани.
На її слова не озиралися люди, не звертали уваги тварини, що навіть у великому місті живуть хаотичною свободою. Лише будинок, розуміючи, мовчав і відбивав сонце своїми вікнами.
Дівчина дістала з сумки ключі від квартири з явно чоловічим брелоком і з сумом оглянула їх. Ключі блазнювали з неї ароматом його парфумів і легких цигарок, які мали б привести його врешті-решт до здорового способу життя.
Руда знову звірила час. Його нема вже сім хвилин… Це як вічність, тільки сім хвилин. Вона хитала головою, шукаючи десь тут магазин, але він був надійно захований серед мільйона цеглин сусіднього кварталу.
Дівчина вже збиралася йти додому, як побачила темноволосого хлопця з неймовірно знайомою усмішкою-зброєю, що саме вивертав із полону однакових будинків. Він не зразу помітив її, але, побачивши, вже не відривав свого погляду від рудих пасом-бешкетників.
— Він хоче забрати свої ключі в мене, — мовила вона.
Руда почала відшукувати ключі в сумці, але вони надійно сховалися між жіночими необхідностями, не без допомоги її хвилювання. Хлопець уже перетнув вулицю й майже обійшов будинок на майдані. За кілька метрів його зупинив незнайомець і про щось запитав. Судячи з розмахів руками, хлопчина пояснював йому дорогу. Задоволений незнайомець подякував й рушив у вказаному напрямку, натомість хлопець ніби завагався й не поспішав поновлювати хід. Дівчина вирішила, що він передумав забирати свої ключі, але саме цієї миті він попростував до неї.
Від їхньої останньої спільної хвилини минуло десяток окремих. Руда, здавалося, перестала дихати. Вона завжди боялася, коли він залишав її на вічність у кілька хвилин.
Хлопець підійшов до неї, але не взяв за руку, не обійняв, не поцілував. Він лише дивився й милувався так, ніби це останній погляд, що вона йому дарує «на згадку про…». І так тривало б довго, якби вітер, якого щойно чимось збентежило місто, не вивільнив ще кілька пасом її рудого волосся.
— Ох ти моя лисице, як же я вже скучив за тобою. Наступного разу підеш зі мною в магазин по хліб, бо я тут уже надумав собі мелодрам. Я ж дурію без тебе, ти ж знаєш! — пристрасно сказав він, притиснувши її до себе.
— Дурію… — прошепотіла вона.
Марина Василюк
Необмежена придатність
Гаяння часу в соціальних мережах — як власноруч пропите та прокурене життя. Створюємо сторінку, де зберігаються наші фотокартки, усмішки, де сховані переживання, таємні архіви повідомлень… Кожного дня за купою смайлів приховуємо щирі слова. Знаєте, соцмережа нагадує цвинтар почуттів і секонд-хенд думок, місце вигаданих мрій і фальшивих усмішок. Ми як заручники на синьому тлі он-лайн.
