Щоденник моєї секретарки

Я нахиляюся вперед і продовжую почате Катькою, а саме — розстібаю ґудзики до самого низу, проходжу губами по шиї вниз від мочки вуха, потім різко розчахую блузку — і назовні з’являється мереживо, що вкриває повні груди, немов суцвіття бузку. Продовжую рух, розстібаючи спідницю, губи вже торкаються улоговини між персами, але тільки-но пробую зовсім стягнути одяг, як відчуваю несподіваний спротив.
— Куди ти поспішаєш? Жінку спочатку треба нагодувати, а потім уже все інше.
— Пробач, забувся. Ти ж у мене традиціоналістка.
— Жінки усі — традиціоналістки. Налий вина.
Я вмощуюся в низькому фотелі, розливаю бордо у келихи. Сапула сидить навпроти, не роблячи навіть спроби поправити одяг. Розхристана, майже без спідниці. І тут я починаю розуміти стратегічний задум. Власне, тому вона й не зняла туфлі. Для довершеності композиції.
— У тебе нова білизна, — констатую я.
— Точно. І як тобі вдалося це помітити?
— Я помічаю все, що пов’язано з тобою.
— Брехло, — хитає вона головою.
— Дуже гарна, — я демонстративно пробігаю поглядом по тілу, жінкам це подобається.
Вона нахабно демонструє себе, насолоджуючись ефектом. Тепер це навіть не спокусниця, а просто-таки одаліска з картини Енґра. Там, де зображено дівчат у їхньому природному середовищі. Приблизно так я і висловлююся.
— По-твоєму, гарем — це природне середовище для жінки?
— Звісно. Жінка там — серед інших жінок та євнухів, тому нікого не намагається звабити і залишається такою, як є. Натуральна сексуальність.
Катька мудро й дещо іронічно посміхається:
— Помиляєшся. Природне середовище для жінки — це зваблювати чоловіків. А в гаремі вони просто тренуються одна на одній. Обмінюються досвідом, якщо хочеш.
— Досвідом? Ага, так от звідки пішло слово «симпозіум»!
— Саме звідти. Жіноча лазня — це суцільний симпозіум.
— А судді хто? Як там казав класик?
Посмішка на вологих губах стає ще ширшою.
— Самі. Самі показують, самі судять. Са-мі.
— Ти хочеш сказати, що жінки вміють оцінювати жіночу сексуальність?
— І значно краще за чоловіків!
Я роблю страшні очі:
— Тобто ви всі — приховані лесбіянки?
— Дурненький. Просто ми вміємо дивитися жіночим поглядом на чоловіка, і чоловічим — на жінку. Щоб оцінити, порівняти, щоб навчитися врешті-решт. Не всі, звісно, вміють. Але дорослі жінки — точно.
Я сміюся, сам не знаю чому. Беру виноград і починаю годувати ним Катьку — просто від гронки, вона хапає губами бубочки по одній, розчавлює в роті і примружує очі. У другій руці я тримаю вино, але обережно, щоб не пролити бува на нову білизну. Бо таким чином дуже просто зіпсувати найсексуальніший настрій. Ми п’ємо по черзі з одного келиха і заїдаємо сиром.
— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві виноград збирали?
— Ага. Візьмеш гронку і кусаєш від неї, наче від хліба. Відкусив — викинув — взяв нову.
— А пам’ятаєш, як нашій класній влучили виноградом у шиньйон? Хтось із хлопців.
— Я. Це був я.
— Правда? А подумали на Кольку.
— Подумали. А насправді це був я. Хотів кинути в тебе, а влучив у класну.
Остання теза, звісно, брехня, але їй приємно. Виноградна ягідка зривається з напіврозкритих губів і потрапляє просто-таки у западинку між персами, у самісіньке буяння мережива.
— Ой! — сміється Катька.
— Зачекай, я сам, — нахиляюсь і починаю ретельно досліджувати схованку. Перса подаються під тиском мого язика, пропускають його між собою і тут-таки пружно змикаються, даруючи губам призовий доторк. Занурююся глибше й відставляю келих. Ну все, тепер мене вже не спинити.
— Куди ти знову поспішаєш? — дихає у вухо Катька, але зараз це не більше, як жіночі маневри. Вона допомагає моїм рукам впоратися із застібками та бретельками нової білизни — і ми беремося до справи просто тут-таки у фотелі. Виноградинка несподівано знаходиться зовсім не там, куди падала, я починаю гратися з нею та жіночим тілом, використовуючи усі складки й западинки місцевості. На якийсь час я зникаю у цій грі повністю, відключаюся від світу й існую тільки тут, на Катьчиному тілі, на її шкірі, у її глибинах, немовби сам перетворююсь на манюсіньку виноградинку, що от-от розколеться та бризне на всі боки солодким соком.
Врешті-решт я отямлююсь на килимі голий, ошалілий, витиснутий до останньої краплі. Катька зморено лежить на спинці фотелю. На ній якимось дивом залишилися блузка й бордові туфлі. Туфлі мене смішать, однак сил вистачає тільки на думки, але не на сміх. Я цілую Катьку у стегно трохи вище коліна — туди, куди дістаю зі своєї позиції. Бо підвестися не можу і не хочу.
— Дякую тобі, — кажу щиро.
— Це я тобі дякую. Ти ж працював.
— Ти теж не лінувалася.
— Знаєш, це така штука, що лінуватися просто невигідно.
Цікава думка. Жаль, що не всі жінки її поділяють. Але цього я вголос не кажу.
— Ти взагалі у мене не лінива.
— У нашому селі всі такі.
— Не знаю, не знаю. Всіх не пробував. Тільки одну.
— Тоді повір на слово, — вона сміється. — Я, щоправда, теж уже давно не в селі. Звичайна міська курва.
— Та ну! Ти більше схожа на відьму.
— Відьми — то в селі. А у місті — курви. Думаєш, що про мене сусіди говорять? Поїхала трусити подолом.
— Яка різниця? Хай говорять.
— Та хай.
Ми помовчали деякий час, поки Катька знову посміхнулася:
— А, до речі, про наше село. Знаєш, що мене хрестили і в піонери приймали в одній тій самій церкві?
Я здивовано звів брови:
— Як це?
— А отак. Була собі церква. Мене там і похрестили, ну як усіх. А потім взялися будувати меморіальний комплекс на честь форсування Дніпра. Лютізький плацдарм. Попа вигнали, дзвони зняли, а в церкві зробили музей. От нас там у піонери і приймали — цілий клас.
— Смішно. Іще б повінчатися у тій самій церкві…
— Це запросто. Там зараз знову служать.
Спогади про дитинство у нас поділяються на дві частини: спільні для двох — південні, і київські — персонально Катьчині.
— А мене приймали в парку, під вербами. Пам’ятаєш, наші розкішні плакучі верби біля пам’ятника матросу? Їх, до речі, уже спиляли.
— Та ну, куди там вашому матросу до нашого Лютізького плацдарму!
— Матрос не мій, а наш із тобою.
— Та пам’ятаю я того матроса! У нашому селі, до речі, теж така братська могила була, тільки з солдатом, а не з матросом. А потім її знесли, бо не вписувалась у проект меморіалу.
Я кивнув:
— І це логічно. Сама подумай: тут цілий меморіал, а тут якась задрипана братська могила. Що важливіше?
Катька зітхнула:
— Наші баби показали, що важливіше. Вони прокляли той меморіал — і він взяв, та й провалився в землю.
— Як провалився?
— А отак, по пояс. У братську могилу провалився. Покійники зітліли і не схотіли тримати на собі чужий пам’ятник.
Я похитав головою:
— Які ж тоді були покидьки! Просто на голову не налазить!
— Хто покидьки?
— Комуністи.
— Тоді чого це «були»? Вони й залишаються. Взяти хоч би твого Ґенека.
— Він не комуніст.
— Та ну?
Тут вона має рацію, Ґенек, безперечно, був у партії, та й контора є конторою, як не назви — КГБ, СБУ, ФСБ.
— Ні, ну ти скажи, будь ласка, — гола Катька привстала з крісла і дивиться на мене серйозними очима. — Яка паскуда! На що він розраховував, коли прислав цього?
Мені ліньки сперечатися з нею, крім того, говорити про роботу під час сексу — ознака поганого тону. Тому скориставшись зручною позицією, я спробував грайливо ущипнути за звабливу пипку, але тут-таки отримав по руках.
— Я серйозно!
— Ну, якщо серйозно, то гебешники ніколи не мають чітких планів, — щоб втриматись у новому річищі розмови, я пробую перевести погляд на Катьчине обличчя, але це не надто допомагає, бо очі просто-таки пашіють сексом. — Задача опера — провокувати. У прикладній математиці це називається збуренням.
Він закидає поганку і дивиться, що з того буде та як можна використати результат.