Щоденник моєї секретарки

— В якому сенсі?
— А в простому.
Якщо ви колись зберетеся вести службову розмову із жінкою — щиро рекомендую залишити на ній тільки блузку й туфлі. Дуже пожвавлює думки.
— Їхня служба зараз зайнята тим, що вишукує фінансові джерела опозиції. Тому у всі щілини закидаються сексоти та провокатори, а також вербуються усі, хто повівся на провокацію. Щоб потім нагору можна було доповісти — ще один ручай грошей перекрито. Зрозуміло?
— Ні, — Катька чесно похитала головою. — Не зрозуміло. Бо він прекрасно знає, куди ви носите велику долю. І знає, що до опозиції не потрапляє жодної копійки.
За звичайною логікою ця сентенція виглядає нормальною. Але тільки не за КГБшною. їхню логіку не вчать у вишах, її треба відчувати, хоч це і складно без відповідного досвіду:
— Ти не розумієш. Кожен з них перш за все — опер. Він вербує агентів — і це тільки його особисті, персональні агенти, що б він там не писав про них у рапортах начальству. Бо тільки він отримує інформацію, і тільки він вирішує, як її розіграти — чи на користь собі, чи службі, а чи — іноземній розвідці.
— Тобто ти хочеш сказати, що цей паскудник хотів тебе завербувати?
— Точно. І, до речі, не вперше. Пам’ятаєш, з чого ми почали знайомство з Ґенеком, тоді ще, здається, полковником? З того, що у перший же місяць спільної роботи він пустив за мною хвоста.
Катька граційним рухом закинула за вухо неслухняну прядку волосся.
— Зачекай. Це інша справа. Тоді ви фактично не були знайомі, і він тебе перевіряв. Але тепер, коли разом з’їли не один пуд солі, коли завдяки вам став генералом, як він дивитиметься тобі в очі?
Чесно кажучи, сам я теж не все розумію у гебешних справах, і тут готовий визнати свою недосконалість — але жінка вимагає пояснень, значить їх треба вигадати.
— Очі вони позичають у Сірка, це професійне. А зі мною все просто, як то кажуть, без нещасть. Попадуся — стану його персональним агентом, і він уже сам буде вирішувати, чи здати мене своїм, чи Паші, чи примусити писати про все, що бачу. Ну а як не попався — це теж його заслуга: службу знає, всіх перевіряє, а я — молодець, не піддався. Тим більше, що я вважаюся націоналістом, тому завжди підозрілим на предмет зв’язків з опозицією.
— Націоналістом?
— А ти як гадаєш?! Радянська школа. Розмовляєш українською, значить, бандерівець. Ну а якщо при цьому не з Галичини, а з півдня — це вже точно не просто так. Майже склад злочину.
— Тобто він тебе весь час тримає під прицілом?
Я на хвилинку замислився.
— Ну, якщо добре поміркувати, то — так.
— Хочеш сказати, що він все про тебе знає?
Я ще раз замислився.
— Ну, майже.
Катька відкинулася у кріслі й запахнула блузку, немовби раптово змерзла.
— Тоді виходить, що і про мене знає?
Дуже логічне запитання.
— Думаю, що так. У загальних рисах.
— Жах! — вона гидливо підвела губи й пересмикнула плечима. — Яка гидота!
Я не можу не погодитися з такою сентенцією. Але водночас не хочеться псувати гарний день розмовами про гебе.
— Та ну його! Давай краще поговоримо про щось інше.
— Про що?
— Ну, ми так добре згадували дитинство.
— Гм… Дитинство. — Катька на мить замислилася.
— А я тобі розповідала, як мало не стала валютною повією?
— Ким не стала?
— Повією. Валютною. Хіба не розповідала? Тоді слухай.
— Обережно, — засміявся у відповідь я. — Це компромат. І не виключено, що нас прослуховує генерал Ґенек.
— Прослуховувати — спеціалізація майорів.
— Нема такого генерала, який не вийшов із майора.
Катька хижо облизнула губи:
— Тоді вже краще відео. Ти у нього по дружбі спишеш, і будемо на старості дивитися, які були молоді й гарні.
Я тільки підвів очі.
— То ти будеш слухати чи ні?
— Я весь — увага.
— Отож. Так от, була я собі комсомолкою. Передовою, між іншим — всякі там зльоти, корчагінські вахти та інша херня. І тут раптом дзвонять з райкому — вас, як найкращу активістку відправляють у Москву вітати з’їзд… який там був?.. Здається, двадцять восьмий.
— Ну?
— Ну, а я не поїхала. Якось воно, знаєш, в падло. В країні все валиться, а вони засідають.
— Так, а до чого тут валютні повії?
Сапула звела брови:
— Ти можеш не перебивати? Оці вже мені чоловіки!
— Мовчу-мовчу.
— На чому я зупинилась? Ага. Значить, замість мене послали Оксанку з Вишгорода. Така, знаєш, з декольте і в бантах. Саме те, що треба старим комуністам. Ну, ти розумієш. Коротше, Оксанка справила на них таке враження, що потрапила на обкладинку журналу «Огоньок».
— Та ти що?! Правда?
— Точно. Сама бачила. У нас тоді весь район про це гудів.
— «Огоньок» — це круто. Це ж глянець номер один був!
— Так власне. Тому потім Оксанка стала одною з найдорожчих валютних повій Києва. З такими рекомендаціями!
— Зачекай-зачекай, — я підвів голову, пригадуючи. — Щось таке було. Здається, вона називалася «Дівчина з вогником», точно?
— Не знаю, як вона там називалась, я докладно її пригодами не цікавилася.
— Ні, слухай, це точно вона! Дівчина з вогником! Ще й журнал цей з собою носила, ціну набивала.
Сапула здивовано нахилилася, намагаючись зазирнути мені в очі:
— Ти що, спав з нею?
— Ні. Ти ж знаєш, я повій не люблю. Я сплю виключно з порядними жінками, які мають високі моральні якості.
— Це точно, — вона засміялася. — А Оксанку тоді звідки знаєш?
— Хлопці на вулиці розповідали.
Справжній чоловік ніколи не опуститься до виправдовувань. Справжній чоловік завжди каже: «По-перше, це все неправда. А по-друге, я більше не буду».
— Дивись мені! А то міг би якось випадково зі мною зустрітись. Якби на з’їзд потрапила. І в журнал.
— Уявляю собі! Приходжу в сауну, а там ти, — я хихотнув. — У нас один такий, до речі, дружину зустрів на блядках. Дівчат замовили — вона й приїхала. Во розважився!
— Ну, я, до речі, тобі не дружина. Я жінка вільна.
— Налити ще вина, вільна жінко?
— Налий. Чому б ні? Хоч ти й твердиш, що я маю високі моральні якості, але вино люблю.
Катька продовжує загортатись у залишки одягу — певно, після великого енергетичного викиду тіло вимагає тепла. Вона так і залишилася сидіти у кріслі — майже гола, але в туфлях, і неслухняні груди випинаються з-під білої тканини блузки, даруючи мені гарний еротичний післясмак. Я замилувався та підкріпив гармонію картинки ковтком рубіново-червоного напою з келиха.
— Подобається? — примружила очі моя кохана.
Я кивнув.
— Українці — невиправні естети.
— А не українці? — грайливо уточнив я.
Вона подивилася на мене, наче кішка, потім кокетливо звела плече.
— По-різному.
— Що значить «по-різному»? Що це за сексуальні узагальнення? Ти ж кажеш, що все-таки не стала повією?
— І через це, по-твоєму, я не повинна розрізняти чоловіків різних національностей?
Оце так!
— Ну добре. І які ж народи світу ти можеш відкласифікувати?
— До речі, — Сапула повчально підняла пальця. — Щоб дослідити сексуальні звички, зовсім не обов’язково з чоловіком спати. Достатньо подивитись, як він залицяється.
Наскільки я розумію, ця розмова має на меті виключно помсту за «дівчину з вогником».
— Ну, давай, дослідниця. Так хто у нас перший на черзі? Москалі?
— Москалі завжди на понтах. Одразу починають командувати, хаміють і дуже дивуються, коли їх раптом посилають на фіг.
— Цікаво. Зараз буду в Москві, то перевірю.
— В Москві? Навіщо?
— Потім розкажу… А хто там наступний до тебе залицявся? Які нації?
— Вірмени, — Сапула глянула з неприхованою іронією. — Вірмени починають з квітів, подарунки роблять, а тим часом ненав’язливо намагаються довідатись, почім це буде коштувати.
— Що, прямо так, в лоб?
— Ну, навіщо ж в лоб? В лоб — це до повій. А до порядних жінок — потрошку, здалека, натяками. Все ввічливо, чемно, все-таки стародавня культура.
— Ну-ну. А іще хто?