Над прірвою у житі

Я біг аж до головного виходу, а там спинивсь і перевів. дух. Як хочете знати правду, я дуже швидко захекуюсь. По-перше, багато смалю, тобто колись багато смалив. Тут мені заборонили у рот брати сигарети. А по-друге, торік я підріс па шість із половиною дюймів. Це теж була одна з причин того, що я, по суті, схопив сухоти й загримів до цієї розтриклятущої лікарні на всі ці обстеження й іншу муру. А загалом хлопець я здоровий.
Одне слово, відхекавшись, я щодуху подався через Двісті четверте шосе. Слизота під ногами була жахлива, і я, лихо його мамі, трохи не простягся на асфальті. Навіть не знаю, чого я так гнався, — мабуть, просто так, аби пробігти. На другому боці вулиці у мене враз виникло таке відчуття, неначе я зникаю, розчиняюся в повітрі. Був один із тих паскудних днів, коли холод собачий, сонце й не блисне і т. ін., а тільки-но перетнеш вулицю, щоразу здається, мовби тебе не стає.
Слухайте, коли я нарешті добіг до дверей старого Спенсера, то натис на дзвінок мов скажений. Трохи не закоцюб. Вуха щемлять, а пальцями вже й не поворухну. «Та швидше, швидше ж! — мало не гукав я вголос. — Відчиніть же хто-небудь!»
Нарешті з'явилася стара місіс Спенсер. Служниці чи когось такого вони не держали й завжди відчиняли двері самі. Грошей у них було не густо.
— Голден! — сказала місіс Спенсер. — Добре, що прийшов! Заходь, серденько, либонь, змерз на кістку?
Місіс Спенсер, видно, й справді була мені рада. Вона любила мене. Принаймні так мені-здавалося.
Слухайте, я не переступив, а перелетів через поріг!
— Як ваше здоров'я, місіс Спенсер? — питаю. — Як здоров'я містера Спенсера?
— Роздягайся, серденько, давай твою курточку, — каже стара. Вона не почула, як я спитав про містера Спенсера. Місіс Спенсер трохи недочувала.
Вона почепила мою курточку в шафу у передпокої, а я тим часом прилизав долонею чуб назад. Взагалі я підстригаюся коротко, і зачісуватись мені майже не доводиться.
— То як ваше здоров'я, місіс Спенсер? — знов питаю я, тільки вже голосніше, щоб вона почула.
— Нівроку, Голдене, нівроку. — Місіс Спенсер причинила шафу. — А як твої справи?
З її тону я відразу здогадався: старий Спенсер їй розповів, що мене витурили зі школи.
— Прекрасно, — кажу. — А як почуває себе містер Спенсер? Грип його вже попустив?
— Попустив! Ти знаєш, Голдене, він поводиться достоту як отой… уже й не знаю хто! Він у себе, серденько. Заходь до нього.
 
2
Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру — вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп'яв собі драну ковдру — і млієш від утіхи!
Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав — просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру — ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.
— Хто там? — крикнув він. — Колфілд? Заходь, хлопчику.
Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.
Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал «Атлантік манслі», а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат — так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд — білі-білі й зовсім безволосі.
— Добрий день, сер! — привітався я. — Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.
У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись — адже я сюди вже не повернуся.
— Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.
— Сідай он там, хлопчику, — сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.
Я сів.
— Як ваш грип, сер?
— Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря, — відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: — А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, «великий футбол»?
— Еге ж, — кажу. — Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.
Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь!
Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.
— То, значить, покидаєш нас, еге? — питав.
— Атож, сер, мабуть, таки покидаю.
Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває — чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.
— А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.
— Атож, мав, — кажу. — Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.
— І що ж він тобі сказав?
— Та… що життя — це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв, — це гра й таке інше. Самі знаєте.
— Так воно і є, хлопчику. Життя — це гра, і в неї свої правила.
— Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.
Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці — на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.
— Доктор Термер уже написав до тебе додому? — поцікавився Спенсер.
— Ні, сказав, що напише в понеділок.
— А сам ти вже написав чи подзвонив?
— Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.
— А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?
— Ну… розгніваються, мабуть, — кажу. — Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу. — І мотнув головою. Це в мене така звичка. — Слухайте… — кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова «слухайте». Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер — сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько. Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати — мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін., — на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.