Над прірвою у житі

Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда — в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.
— Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди, — сказав він нарешті.
— Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.
Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.
І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін «Атлантік манслі» й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато — якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного: мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.
А Спенсер, каналія, вже почав.
— Що це з тобою діється, хлопчику? — каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо. — Скільки предметів було у вас в цій чверті?
— П'ять, сер.
— П'ять. А скільки ти засипав?
— Чотири. — Я засовався на ліжку. На такому каміняччі мій зад ще зроду не сидів. — Англійську я проскочив, — кажу. — Бо «Лорда Рендала, мого сина», «Беовульфа» і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.
Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.
— З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!
— Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.
— Геть нічого не знав, — повторив учитель.
Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:
— Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?
— Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник, — відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.
— Кажеш, заглядав, еге? — перепитав він з глузливою посмішечкою. — Твоя, м-м… твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку, подай-но її мені.
Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу — мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко. Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!
Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.
— Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня, — почав учитель. — Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?
— Та ні, сер, — кажу, — не дуже.
Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.
— «Єгиптяни — це давнє кавказьке плем'я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо, — це найбільший материк у східній півкулі…»
Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. Їй-богу, це таки нечесно.
— «Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя…»
Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.
— Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається, — промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! — Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки, — додав він.
— Так, я знаю, — поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку. Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.
— «Шановний містере Спенсер! — голосно почав він. — Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.
З повагою
Голден Колфілд».
Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед ним те, що понаписував би він, голову даю. А головне, оту ідіотську приписку я нашкрябав тільки для того, щоб старому було не так важко мене провалити.
— Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? — запитав він.
— Та що ви, сер! Я вам не дорікаю, — кажу. Оте його «хлопчику» та «хлопчику» вже сиділо у мене в печінках.
Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на «Атлантік манслі». Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець!
— А як би зробив, бувши мною, ти? — запитав Спенсер. — Тільки по щирості, хлопчику.
Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям… Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак.
Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про. озеро в Центральному парку — оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову: куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?
Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду.
— А Що ти сам про все це думаєш, хлопчику? — питає. — Цікаво мені знати. Дуже цікаво.
— Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? — перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував!
— Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося?
Він промовив це не тільки глузливо, а й досить-таки злісно.
— Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось, — відповідаю. — І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит.
— А чому, дозволь запитати?
— Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно.
Страх як не хотілося розповідати йому, що й до чого. Однаково ніякого біса не зрозуміє. Не його це діло. Елктон-хілл я покинув переважно через те, що кругом там саме свинство. Оце й усе. Воно в них, як то кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Другого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Тернерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки всім батькам, які приїздили до хлопців. Подивишся на нього — ангел, та й годі. Але не з усіма. У декого 8 хлопців батьки були вже не молоді а чи на вигляд простіші. Побачили б ви, — як Гаас обходився з батьком і матір'ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть — і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку — на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.