Сутінки

— Тому що…
— А що коли я не супергерой? Що коли я негідник? — грайливо посміхнувся він, та очі залишились бездонними проваллями.
— О, — сказала я, раптом звівши докупи всі попередні натяки, — я розумію.
— Розумієш? — вираз його обличчя враз посуворішав, наче він злякався, що випадково бовкнув зайвого.
— Ти небезпечний? — припустила я. Пульс прискорився, я інтуїтивно відчула достовірність здогадки. Едвард справді небезпечний. Він це постійно намагається мені сказати.
Він просто подивився з незрозумілим для мене виразом у очах.
— Але ти не поганий, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Ні, я не вірю, що ти — поганий.
— Тут ти помиляєшся, — сказав він майже нечутно. Опустив очі, вкрав мою кришечку і почав крутити її в руках. Я дивилася на нього, думаючи, чому мені не страшно. Він говорив серйозно, жодного сумніву. Я почувалася стривожено, на краю… і більше за все на світі — захоплено. Як завжди так почувалася поруч із ним.
Над столом запанувала тиша. Я не помітила, як ми залишилися в кафетерії майже самі. Я скочила на ноги.
— Ми спізнимося на урок.
— Я сьогодні не піду на біологію, — сказав він, так швидко обертаючи кришечку, що вона перетворилася на нечітку пляму.
— Чому ні?
— Час від часу забивати на уроки корисно для здоров’я, — посміхнувся він, але в очах майнула стурбованість.
— Тоді я пішла, — сказала я. — Я, наприклад, боюся, що мене зловлять.
Едвард знову зосередився на кришечці.
— Гаразд, до зустрічі.
Мене мучили сумніви, просто роздирали. Коли нарешті дзвоник змусив мене щодуху побігти до дверей, я кинула останній погляд на Едварда. Він нерухомо сидів за столом.
Поки я мчала до класу, думки в голові крутилися швидше за кришечку в руках Едварда. Я отримала відповіді на зовсім мало запитань у порівнянні з тим, скільки з’явилося нових.
Принаймні дощ припинився.
Мені пощастило, містера Банера не було, коли я залетіла в клас. Я швидко всілася на місце, розуміючи, що Майк з Анжелою не зводять із мене очей. Майк мав ображений вигляд, Анжела була здивована і вражена.
Тут зайшов містер Банер, закликаючи до тиші. Він намагався втримати в руках кілька маленьких картонних коробок, потім поставив їх на Майкову парту, звелівши пустити по класу.
— Я хочу, щоб усі взяли по одному предмету з кожної коробки, — сказав він, витягуючи із кишені робочого халата пару гумових рукавичок і надягаючи їх. Різкий ляскіт, із яким рукавички охопили зап’ястки, видався мені лиховісним. — Першою ви берете картку-індикатор, — продовжував учитель, беручи білу картку з чотирма квадратиками і показуючи її. — Потім — чотирьохзубчатий аплікатор, — продемонстрував він щось схоже на майже беззубий гребінець. — І нарешті — стерильний мікроланцет, — він витягнув блакитну пластикову упаковку і розірвав її.
Хоча звідси ланцета видно не було, у мене похололо в животі.
— Я підійду до кожного з піпеткою з водою, щоб приготувати ваші картки, тому, будь ласка, не починайте раніше, ніж потрібно, — він почав із Майкового столу, обережно крапнувши по крапельці води у кожен квадратик на картці. — Потім ви повинні обережно проколоти собі палець ланцетом, — він схопив Майкову руку і загнав гострий кінець у подушечку середнього пальця.
О ні. По моєму лобові потекла липка рідина.
— Крапніть по крапельці крові на кожен зубець аплікатора, — продемонстрував містер Банер, стиснувши Майків палець, доки не з’явилася кров.
Я конвульсивно ковтнула слину, відчуваючи, як вміст шлунку починає підніматися.
— Після цього нанесіть кров на картку, — сказав містер Банер, високо підносячи картку з чотирма червоними точками, щоб було видно всім.
Я заплющила очі, намагаючись почути голос крізь нестерпний шум у вухах.
— Наступного тижня місія Червоного Хреста проводитиме у Порт-Анджелесі акцію по збору крові, тому, я вважаю, ви маєте визначити свою групу крові, — пишався собою учитель. — Однак ті з вас, кому не виповнилося вісімнадцяти, мають отримати дозвіл у батьків. У мене на столі лежать правила.
Він далі йшов по класу, крапаючи воду з піпетки. Я притулилася щокою до холодного столу, намагаючись не втратити свідомості. Звідусіль чулися пищання, скарги, хихотіння; однокласники проштрикували пальці.
Я повільно вдихала і видихала ротом.
— Белло, з тобою все гаразд? — стурбований голос містера Банера пролунав десь поруч.
— Я знаю свою групу крові, містере Банер, — тихо відповіла я, боячись підняти голову.
— У тебе запаморочення?
— Так, сер, — промимрила я, мовчки лаючи себе останніми словами за те, що не втекла з уроку, маючи нагоду.
— Хто відведе Беллу до медпункту? — запитав учитель. Не треба було розплющувати очей, щоб зрозуміти, що першим добровольцем виявиться Майк.
— Ти зможеш іти? — поцікавився у мене містер Банер.
— Так, — прошепотіла я. Тільки дозвольте мені вийти звідси, якщо доведеться, я поповзу геть.
Майк із готовністю обхопив мене за талію і поклав мою руку на своє плече. Я важко схилилася на нього, коли ми виходили з лабораторії.
Майк потихеньку буксирував мене через шкільне подвір’я. Коли ми зайшли за ріг кафетерію, поза зоною видимості з четвертого корпусу, — на випадок, якщо містер Банер стежить за нами, — я зупинилася.
— Я посиджу хвилинку, добре? — попросила я. Майк допоміг мені сісти на бровку доріжки.
— І, Майку, мене не треба так міцно тримати, — попередила я його. У мене паморочилося в голові. Я незграбно схилилася набік, притуливши щоку до холодного вологого цементу, і заплющила очі. Ніби трохи полегшало.
— Белло, ти зовсім зелена, — схвильовано сказав Майк.
— Белло? — почувся здалеку абсолютно не схожий на Майків голос.
Ні! Тільки не це! Нехай цей до болю знайомий голос звучить лише у моїй уяві!
— Що трапилося? Вона поранилася? — голос наближався, у ньому лунала тривога. Мені не почулося. Я міцно заплющила очі. Сподіваюсь, я зараз помру. Або принаймні мене не знудить.
Майк сказав не на жарт стурбовано:
— Здається, вона зомліла. Я не знаю, що трапилося, вона навіть пальця не порізала.
— Белло, — тепер голос Едварда був зовсім поруч, у ньому забриніло полегшення. — Ти мене чуєш?
— Ні, — простогнала я. — Йди геть. Едвард засміявся.
— Я вів її до медпункту, — пояснював Майк ображеним тоном, — але вона відмовляється йти далі.
— Я її відведу, — сказав Едвард. Я відчула його посмішку. — Можеш повертатися до класу.
— Ні, — запротестував Майк. — Я повинен подбати про неї.
Раптом щось підняло мене із доріжки. Від шоку в мене розплющилися очі. Едвард легко підхопив мене на руки, наче я важила п’ять кілограмів замість п’ятдесятьох.
— Поклади мене назад, зараз-таки!
Боже, тільки б мене не знудило на нього! Тим часом Едвард рушив із місця, перш ніж я встигла договорити.
— Гей! — крикнув Майк, що враз опинився за десять кроків позаду нас.
Едвард не звернув на нього уваги.
— Ти маєш жахливий вигляд, — сказав він, шкірячи зуби.
— Поклади мене назад, на асфальт, — простогнала я. Хвилеподібні коливання, спричинені ходьбою, ніяк не сприяли покращенню самопочуття. Едвард ніс мене обережно, не притискаючи до себе, втримуючи всю вагу тіла на простягнених руках. Схоже, йому було неважко.
— Отже, ти зомліла, побачивши кров? — запитав він. Цей факт, вочевидь, видався йому дуже кумедним.
Я промовчала, знову заплющивши очі, й, щосили борючись із нудотою, зціпила зуби.
— Навіть не свою кров, — провадив він, явно отримуючи насолоду.
Не знаю, як йому вдалося відчинити двері зі мною на руках, але навколо раптом потепліло, з чого я зробила висновок, що ми зайшли в приміщення.
— О Боже! — важко видихнув жіночий голос.
— Вона зомліла на біології, — пояснив Едвард.
Я розплющила очі. Ми були в дирекції, Едвард крокував уздовж секретарської стійки в напрямку медпункту. Пані Коуп, рудоволоса секретарка, бігла поперед нього, щоб відчинити двері. Підстаркувата медсестра, відірвавшись від роману, здивовано спостерігала, як Едвард заносить мене в кімнату і ніжно кладе на хрусткий папір, що вкривав коричневий вініловий матрац на ліжку. Потім Едвард відійшов до протилежної стіни — далеко як міг у вузькій кімнатці. Його очі світилися від збудження.