Сутінки

— З нею нічого страшного, — переконував він перелякану мед сестру. — Вони на біології визначали групу крові.
Медсестра глибокодумно кивнула.
— Після цього із класу завжди приводять когось. Він придушив смішок.
— Сонечко, — мовила до мене медсестра, — просто полеж кілька хвилин — і все минеться.
— Знаю, — зітхнула я. Нудота потроху миналася.
— Таке часто з тобою трапляється? — запитала вона.
— Буває, — зізналась я. Едвард кашлянув, щоб приховати сміх.
— Ти можеш повертатися на урок, — сказала йому медсестра.
— Мені звеліли залишитися з нею, — він вимовив це з такою переконливою впевненістю, що хоча медсестра й скривила губи, але далі наполягати не стала.
— Піду принесу льоду, щоб покласти тобі на лобика, дорогенька, — сказала вона і поквапилася геть із кімнати.
— Ти був правий, — застогнала я, заплющуючи очі.
— Я завжди правий, але стосовно чого у цьому разі?
— Інколи забивати на уроки — корисно для здоров’я, — я намагалася дихати ритмічно.
— На мить я злякався за тебе, там, надворі, — визнав він, помовчавши деякий час. Тон, яким були сказані слова, наштовхував на думку, що він зізнається у наявності принизливої слабкості. — Я подумав, що Ньютон волочить твоє холодне тіло, щоб поховати у диких лісах.
— Га-га-га.
Я досі не розплющувала очей, та з кожною хвилиною почувалася краще.
— Чесно, я бачив трупи із живішим кольором обличчя. Я турбувався, чи не доведеться мені мститися за вбивство.
— Бідний Майк. Б’юсь об заклад, йому було б несолодко.
— Він мене терпіти не може, — радісно заявив Едвард.
— Ти не можеш знати напевно, — запротестувала я, раптом подумавши — а що коли може?
— Я бачив його обличчя — я впевнений.
— Як ти мене угледів? Я гадала, ти прогулюєш урок.
Я почувалася майже нормально, хоча слабкість, напевно, минула б швидше, якби я пообідала чимось тривкішим за лимонад. З іншого боку, може, це на краще, що мій шлунок виявився порожнім.
— Я сидів у машині, слухав музику.
Нормальна відповідь, аж дивно. Я почула, як відчинилися двері, й розплющила очі. Медсестра зайшла до кімнати з холодним компресом у руці.
— Ну ось, дорогенька, — поклала вона його мені на лоба. — Маєш уже кращий вигляд, — додала вона.
— Я думаю, мені краще, — сказала я, сідаючи на ліжку. У вухах ледь-ледь шуміло, але світ не обертався і світло-зелені стіни поважно стояли на місці.
Я розуміла, що вона зараз змусить мене знову лягти, аж раптом прочинилися двері, й у них з’явилася голова місіс Коуп.
— Маєте ще одного пацієнта, — попередила вона. Я зістрибнула на підлогу, щоб звільнити ліжко для наступного здохляка, і вручила медсестрі компрес.
— Візьміть, мені це не потрібно.
У кімнату похитуючись зайшов Майк, підтримуючи хворобливо-землистого Лі Стівенса — хлопця, що ходив на біологію разом із нами. Ми з Едвардом відійшли до стіни, щоб дати їм дорогу.
— Тільки не це, — пробурмотів Едвард. — Виходь звідси, Белло.
Я поглянула на нього, не розуміючи, в чому річ.
— Повір мені — виходь.
Я повернулась, встигла зловити двері, перш ніж вони зачинилися, та кулею вискочила з медпункту. Едвард вчинив так само.
— Ти дослyхалася до моєї поради! Такого він явно не очікував.
— Я почула запах крові, — зморщила я носа. На відміну від мене, Лі знудило не тому, що він побачив чужу кров.
— Люди не можуть відчути запах крові, — заперечив Едвард.
— Я можу — тому мене ледве не знудило в класі. Вона пахне іржею і… сіллю.
Незбагненна безодня очей дивилася мені просто в душу.
— Що? — запитала я.
— Нічого.
З-за дверей вигулькнув Майк, ковзаючи поглядом то на мене, то на Едварда. Те, як він зиркнув на останнього, підтвердило Едвардові слова про Майкове ставлення до нього. На мене він подивився просто похмуро.
— Маєш уже кращий вигляд, — звинуватив мене він.
— Майку, тримай свою думку при собі, — попередила я.
— У класі вже не ріжуть пальці, — пробурмотав він. — Ти повернешся на урок?
— Жартуєш? Я оце зараз візьму і піду на урок, наче нічого не сталося.
— Ну, в принципі, так… То як щодо вихідних? Ти не передумала їхати на узбережжя? — говорячи, Майк не забув кинути ще один блискавичний погляд на Едварда, котрий нерухомо як статуя стояв біля секретарської стійки, флегматично дивлячись у нікуди.
Я намагалася відповісти якнайпривітніше.
— Ні, я ж сказала, що поїду.
— Ми зустрічаємося у татовій крамниці, о десятій, — він знову зиркнув на Едварда, переймаючись, чи не забагато сказав у його присутності. Всім виглядом і жестами він силкувався підкреслити, що декого аж ніяк не запрошують.
— Я буду на місці, — пообіцяла я.
— Тоді побачимося у спортзалі, — попрощався він, невпевнено рушаючи у напрямку дверей.
— Бувай! — відповіла я. Майк знову трохи ображено поглянув на мене. Коли він повільно виходив за двері, його плечі здригнулися. Мене охопило щире співчуття. Я подумала, що мені доведеться спостерігати це засмучене обличчя на фізкультурі.
— Фізкультура, — простогнала я.
— Я цим займуся.
Я не зауважила, як Едвард підійшов до мене, але говорив він мені на вухо.
— Сядь де-небудь і виглядай блідою, — прошепотів він.
Теж мені завдання; я завжди бліда, а зараз моє обличчя спітніле від нещодавньої непритомності. Я сіла на скрипучий розкладний стілець, притулилася головою до стіни й заплющила очі. Втрата свідомості мене виснажила.
М’який голос Едварда пролунав десь у районі стійки.
— Пані Коуп?
— Так, — почулося з-за столу.
— У Белли наступний урок — фізкультура, а вона, здається, досі почувається недобре. Чесно кажучи, я зараз збираюся відвезти її додому. Як ви гадаєте, це не буде вважатися прогулом? — голос нагадував солодкий мед. Я могла лише уявляти, якою непереборною чарівністю сяють очі.
— А для тебе, Едварде, це не прогул? — захвилювалася пані Коуп.
Чому в мене не виходить заперечити йому?
— У мене зараз урок у місіс Ґоф, вона не буде проти.
— Добре, бачу, у тебе все передбачено. Тобі краще, Белло? — звернулася вона до мене. Я кволо кивнула, навіть перегравши.
— Ти підеш сама чи тебе понести на руках? — повернувшись спиною до секретарки, Едвард міг дозволити собі саркастичний вираз обличчя.
— Я зможу йти.
Я обережно підвелася, самопочуття не погіршилося. Едвард відчинив двері з увічливою посмішкою, але в очах стрибали іронічні бісики. Я опинилася на холоді. Надворі щойно почалася пристойна мжичка. Як приємно — вперше насолоджувалась я постійними сльозами неба, що змивали з обличчя залишки липкого поту.
— Дякую, — сказала я, коли Едвард вийшов за мною. — Нагода пропустити фізкультуру майже варта того, щоб трохи зомліти.
— Я — завжди будь ласка, — він дивився перед собою, мружачи очі під дощем.
— То ти їдеш? У суботу? — я тішила себе надією, що так і буде, хоча це маловірогідно. Я не могла уявити, як Каллен вантажиться в автобус разом з іншими учнями. Він належав до іншого світу. Але оскільки Едвард сьогодні підбадьорив мене своєю поведінкою, я вирішила не зупинятися на досягнутому.
— А куди ви всі, власне, намилилися? — байдуже дивився він уперед.
— В Ла-Пуш, на Перший пляж.
Я вивчала його обличчя, намагаюсь хоч щось прочитати. Здається, очі ледь помітно примружились. Він поглянув на мене краєм ока, кривувато усміхнувшись.
— Наскільки я розумію, мене не запрошували. Я зітхнула.
— Я щойно тебе запросила.
— Давай ми з тобою пожаліємо бідолаху Майкі й не будемо з нього знущатися до кінця тижня. Не хочу, щоб він сказився.
Очі його засяяли, остання думка викликала у нього більше захоплення, ніж варто було б.
— Майкі-шмайкі, — пробурмотіла я, геть-чисто обеззброєна фразою «ми з тобою». Це викликало у мене більше захоплення, ніж варто було б.
Ми наближалися до стоянки. Я взяла курс ліворуч, у напрямку пікапа. Щось втримало мене за куртку і потягнуло назад.