Убити пересмішника...

Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.
— Хвилинку, міс Рейчел,— сказав він.— Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри. Ви що, грали в карти?
Джем кинувся рятувати становище.
— Ні, в сірники.
Молодчина мій брат. Сірники — річ небезпечна, але карти — це кінець.
— Джем, Всевидько, щоб я більше не чув ні про який покер. Джем, піди з Ділом і принеси свої штани. Якось уже розберіться там.
— Не бійся, Діл,— сказав Джем, коли ми підтюпцем побігли від місця події.— Нічого вона тобі не зробить. Аттікус забалакає її, вона й забуде. А ти молодець — швидко придумав, що сказати. Послухай... чуєш?
Ми зупинились і почули голос Аттікуса.
— ...нічого серйозного... всі вони проходять через це, міс Рейчел...
Діл заспокоївся, але ми з Джемом були неспокійні. Вранці Джем повинен показати штани, а де їх узяти?
— Можу дати тобі свої,— запропонував Діл, коли ми дійшли до будинку міс Рейчел.
Джем подякував, хоч і сумнівався, що вони на нього налізуть. Ми попрощались, і Діл зачинив за собою двері. Потім, певно, згадав, що ми заручені, вибіг знову і швиденько поцілував мене у присутності Джема.
— Пиши! Чуєш? — закричав він нам навздогін.
Коли б навіть Джемові штани й були на місці, ми все одно погано спали б. Я лежала в своєму ліжку на задній веранді, і найменший шерех в нічній тиші лунко віддавався в моїй душі. Зашарудить гравій у перехожого під ногами — Страхолюд Редлі підкрадається, щоб помститися; засміється в нічній темряві негр — Страхолюд женеться за нами; вдариться об скло нічний метелик — Страхолюд рве дротяну огорожу; зловісно насуваються на нас живі платани-потвори. Я довго лежала в напівдрімоті і раптом почула, як Джем прошепотів:
— Ти спиш, Всевидько?
— Як ти міг подумати?
— Тс-с... У Аттікуса вже темно.
У тьмяному місячному світлі я побачила, що Джем підвівся і спустив ноги з ліжка.
— Піду по штани,— сказав він.
Я підхопилась з ліжка.
— Нікуди ти не підеш! Не пущу!
Джем поспіхом натягував сорочку.
— Я повинен.
— Спробуй — я збуджу Аттікуса.
— Спробуй — і я тебе приб'ю.
Я вчепилася в нього і примусила сісти поруч мене на ліжко. Намагалась умовити його.
— Джем, містер Натан знайде їх уранці. Він знає, чиї штани. Принесе їх Аттікусу. Все це, звичайно, кепсько, але що поробиш. Лягай спати!
— Це я й сам добре знаю,— сказав Джем.— Тому й іду.
Мені аж млосно стало. Іти туди самому... Пригадалися слова міс Стефані: у містера Натана ще один ствол заряджено, і він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці. Що б там не було — негр, собака... Джем розумів це краще за мене. Я була у відчаї.
— Джем, не варто, не ходи. Ну, дістанеш прочухана — поболить та й перестане. А підеш — там тобі і каюк. Джем, благаю...
Джем через силу глибоко зітхнув.
— Розумієш, Всевидько,— промимрив він,— скільки я себе пам'ятаю, Аттікус ніколи не бив мене, хочеться, щоб так було й надалі.
Це правда. Аттікус тільки погрожував нам майже щодня.
— Ти хочеш сказати, що Аттікус ніколи не ловив тебе на гарячому.
— Можливо, але... мені хочеться, щоб нічого не змінилося. Даремно ми сьогодні туди полізли.
Мені здається, що саме з цього часу ми почали віддалятися одне від одного. Раніше теж бувало, що я в чомусь не розуміла його, але то тривало недовго. Цього разу я його зовсім не розуміла.
— Будь ласка,— благала я,— ти тільки подумай, як туди йти самому...
— Замовкни!
— Це ж не те, що він ніколи з тобою не розмовлятиме, чи щось таке. Джем, я збуджу його, слово честі...
Джем схопив мене за комір піжами і стиснув.
— Тоді я йду разом з тобою,— ледве вимовила я.
— Ні, ти не підеш, ти наробиш шуму.
Я нічого не могла вдіяти. Відкинувши засув на дверях, притримувала їх, поки Джем спускався східцями. Було десь близько другої години ночі. Місяць уже заходив. Химерні плетива-тіні розпливались і зникали. Білий хвостик сорочки Джема то зникав, то виринав знову, ніби карлик-привид, який, боячись світанку, доганяв, пританцьовуючи, темряву. Я обливалася потом, хоча легенький нічний вітрець приносив свіжість і прохолоду.
Джем, певно, пішов в обхід, через Оленячу луку, шкільний двір і потім до огорожі; принаймні він вирушив у тому напрямку. Це далеко, тому хвилюватися було ще рано. Я чекала, поки настане час хвилюватися, прислухалася, чи не пролунає постріл. Потім мені почулося, ніби скрипнула огорожа на задвірках. Але то тільки здалося.
Потім я почула, як кашляє Аттікус. Затамувала подих. Траплялося й раніше, що, встаючи серед ночі, ми заставали його за книгою. Він казав, що часто прокидається, подивиться, як ми спимо, і знову читає, аж поки засне. Я чекала — ось зараз він засвітить лампу, вдивлялася в темряву — чи не впаде через якусь щілинку світло у вітальню. Ні, темно. Зітхнула полегшено.
Нічні метелики і мошкара зникли. Стояла гнітюча темрява. Шелестів вітрець у листі платана, тарабанили шишки дах, десь далеко гавкали собаки.
Нарешті повертається Джем. Його біла сорочка майнула через огорожу, ось вона вже зовсім близько. Джем піднявся східцями, зачинив за собою двері на засув і сів на ліжко. Мовчки показав мені штани. Потім ліг, і якийсь час я чула, як здригалося його ліжко. Скоро він затих. Більше я його не чула.
  
РОЗДІЛ VII
 
Цілий тиждень по тому Джем був похмурий і мовчазний. Я намагалася, як радив мені колись Аттікус, залізти в його шкуру і трохи походити в ній: якби мені довелося піти самій о другій годині ночі у двір Редлі, назавтра мене поховали б. Тому я дала Джемові спокій і намагалася не турбувати його.
Почалося навчання в школі. Другий клас був не кращий за перший, навіть гірший: перед нами розмахували карточками, а читати і писати не дозволяли. Міс Кароліна була вчителькою в сусідньому класі, і по тому, як часто долинав звідти регіт, можна було судити, як удосконалюється її методика. А втім, штатні другорічники знову лишилися в першому класі і допомагали наводити лад. Єдиною радістю було те, що уроки у нас з Джемом кінчалися одночасно, і о третій годині ми звичайно разом ішли додому.
Одного разу, коли ми через шкільне подвір'я поверталися додому, Джем несподівано сказав:
— Я ще не розповів тобі про одну річ.
За кілька останніх днів я вперше почула від нього повне речення, а тому вирішила підбадьорити його.
— Про яку річ?
— Що сталося тієї ночі.
— Ти взагалі нічого про ту ніч мені не розповідав.
Джем махнув рукою, ніби відганяючи комара. Трохи помовчав, потім сказав:
— Я тоді пішов, щоб забрати свої штани... Коли я з них вилазив, вони геть заплуталися в огорожі, і я не міг відчепити... а коли прийшов по них...— Джем перевів дух. — Коли я прийшов, то вони вже висіли на огорожі, складені... ніби чекали на мене.
— Висіли на...
— І ще...— вів далі Джем рівним, байдужим голосом.— Покажу, коли прийдемо додому. Їх хтось зашив. І видно, що зашивала не жіноча рука. Так приблизно, як зашив би я. Нерівно. Так, ніби...
— ...ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.
Джем здригнувся.
— Ніби хтось прочитав мої думки... знав, що я робитиму. Але той, хто мене не знає, не може заздалегідь сказати, що я робитиму, правда ж, Всевидько?
В голосі його чулися нотки благання. Я заспокоїла Джема.
— Тільки той, хто живе з тобою разом, може заздалегідь сказати, що ти збираєшся робити, та й то не завжди, як це буває зі мною.
Ми йшли недалеко від нашого дерева і раптом помітили в дуплі сірий клубок шпагату.
— Не чіпай, Джем. Це чиясь схованка.
— Не схоже, Всевидько.
— Ні, схоже. Хтось такий, як Уолтер Канінгем, приходить сюди під час великої перерви і ховав різні речі, а ми забираємо їх. Знаєш, не чіпаймо зараз, підождімо день-два. Якщо ніхто не візьме — заберемо ми, гаразд?
— Гаразд, може, твоя правда,— погодився Джем.— Можливо, це якийсь малюк ховає свої речі від старших. Ти звернула увагу, що на канікули ми тут нічого не знаходили?