Убити пересмішника...

— Так,— відповіла я,— але влітку ми й не буваємо тут.
Пішли ми додому. На другий день уранці шпагат лежав на місці. На третій день Джем поклав його в кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили в дуплі.
В другому класі було сумно і нудно, але Джем запевняв мене, що з кожним роком буде краще; так колись і він починав — тільки десь у шостому класі почуєш більш-менш серйозні речі. Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображаючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде — одну руку витягне вперед, другу — закладе за спину, ступні ставить одну за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне бальзамування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус казав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти.
В Південній Алабамі не дуже чітко визначені пори року: літо повільно переходить в осінь, зими інколи зовсім не буває, і на зміну осені приходить весна, а за нею знову йде літо. То була довга і тепла осінь, майже не доводилося надівати куртку. Одного теплого жовтневого дня ми з Джемом підтюпцем бігли добре знайомою дорогою і знову зупинилися перед дуплом. Цього разу там щось біліло.
З дозволу Джема я витягла з дупла дві фігурки, вирізані з бруска мила: одна зображала хлопчика, на другій було щось схоже на платтячко.
І, навіть не подумавши, що на світі немає ніякого чаклунства, я заверещала й кинула фігурки на землю.
Джем підхопив їх.
— Що з тобою?— вигукнув він і почав витирати фігурки від червонуватого пилу.— Дивись, які гарні. Я ніколи таких не бачив.
Джем подав їх мені. Це були дві чудові ляльки — двоє дітей. Хлопчик — у коротеньких штанях, чуприна спадала до самісіньких брів. Я глянула на Джема. Пасмо каштанового волосся спадало від проділу вниз. Раніше я цього не помічала. Джем перевів погляд з ляльки-дівчинки на мене. У ляльки була гривка. У мене теж.
— Це ми з тобою,— сказав Джем.
— Як ти думаєш, хто їх зробив?
— А хто серед наших знайомих уміє вирізувати?
— Містер Ейвері.
— До чого тут містер Ейвері? Я питаю, хто може вирізувати фігурки?
Містер Ейвері стругав по цурпалку на тиждень. З одного цурпалка робив одну зубочистку, яку потім жував.
— Є ще дружок міс Стефані Крофорд,— сказала я.
— Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.
— А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.
Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: «Нічого, Всевидько». Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.
Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.
Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.
Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.
— Джем, як ти думаєш, це біле золото?
— Не знаю. Покажу Аттікусу.
Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.
— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.
— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.
— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.
Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.
Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.
— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...
— Що?
— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?
— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?
Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.
— Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.
— Давай я скажу.
— Ні, не треба. Всевидько, слухай...
— Що?
Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.
— Та я так, нічого...
— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.
— Гаразд. «Дорогий містер...»
— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.
— Е-е... міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: «Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити». Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.
— Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?
«Дорогий сер,— почав Джем.— Ми вам вдячні за... за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч».
— Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.
Джем стер своє ім'я і написав: «Джем Фінч». Нижче підписалась я: «Джін Луїза Фінч (Всевидько)». Джем поклав листа в конверт.
Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.
— Всевидько!
Я підбігла.
Хтось замазав наше дупло цементом.
— Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.
Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.
— Ще не проходив...— мовив він.
На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.
— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.
— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.
— Містер Редлі,— звернувся Джем.
Містер Редлі зупинився.
— Містер Редлі, е-е... це ви замазали цементом дупло на тому дереві?
— Я. Я запломбував його.
— А нащо ви це зробили, сер?
— Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.
До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.
Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:
— Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.
— Яке дерево, сину?
— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.
— Бачу. А що?
— Воно помирає?
— Ні, не думаю. Подивись на листя — воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки...
— І воно не хворе?
— Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?
— Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.
— Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.