Iван Туркенич

– Треба тільки вирішити ще важливе питання: чи створювати організацію тут, у Краснодоні, чи є інша думка.
Ваня подивився на Бориса Главана.
– Так, я думаю, що тут робити нічого: лісів нема, гір теж. Треба пробиратися через лінію фронту в Червону Армію,- гаряче відповів Борис і швидко обвів очима присутніх, намагаючись знайти підтримку. Хлопці мовчали.
– А для чого пробиратися? – підвів голову Вася Левашов. – Лісу нема, це вірно. Якщо брати до уваги лісок на Дінці, то там нас, як курчат, переловлять. Адже можна залишитися в місті і створити підпільну організацію. Тим більше, ми тут все знаємо і, що треба, завжди знайдемо.
– А ні, то й самі зробимо,- втрутився Володя Осьмухін.- Треба подумати і про сім'ї. Якби ми евакуювались до приходу німців,- це одна справа, а тепер, коли нас тут всі бачили, нам нікуди не можна, це буде вважатися як партизанство, постраждають сім'ї.
– Вірно,- підтримав його Вася Левашов і повернувся до брата, який сидів поряд з ним: – А твоя думка, Сергію?
– Я думаю, що пропозиція Бориса майже нездійсненна.
– Чому нездійсненна? – не здавався Борис, піднявшись з лавки і гаряче розмахуючи руками.- Я особисто берусь перевести через лінію фронту! Сам спочатку перейду фронт, а потім проведу решту.
Він говорив так переконливо, поспішно, ніби боявся, що не повірять. Але ніхто, звичайно, не сумнівався в тому, що Борис дійсно перейде лінію фронту і повернеться назад заради своїх друзів.
– Ти не гарячись і не галасуй, а то тебе за сотню метрів чути,- стримав його Земнухов.
Він ніби кинув іскру в купу сухого хмизу і тепер сидів і дивився, як спалахне полум'я. І вогонь розгорівся!
– Ми віримо тобі, Борю,- поплескуючи Главана по плечу, сказав до цього часу мовчазний Толя Лопухов. – Але зрозумій,- те, що ти пропонуєш, дуже важко здійснити.
– Скажемо прямо – навіть неможливо!- перебив його Вася Левашов.- Ось ми з Сергієм недавно йшли додому, пробирались кілька днів підряд і знаємо, що означає зараз перейти лінію фронту. Навіть невеликою групою – в п'ять-шість чоловік – не пройдеш.
А ми підемо по двоє, по троє!
– Припустімо,- вів далі Вася,- а куди йти? Де лінія фронту? Адже ні ти, ні я не знаємо, а поки ми знайдемо, нас двадцять разів схоплять і розстріляють.
Борис мовчки дивився на останню надію- Ваню Земнухова, бо лише він ще не висловився. Думка більшості зрозуміла. Всі очікувально дивилися на Земнухова.
Раптом за кущами почувся глухий розкотистий кашель Володі Загоруйка. Він стояв за кущами, прислухаючись до розмови товаришів. Згадавши про те, що він охороняє таємну нараду, хлопець не без гордості випростався, але раптом у нього почало дерти в горлі, можливо, тому, що він думав про цей умовний сигнал. Загоруйко, затамувавши подих, старався дихати через ніс. Він уже пере-став слухати, про що говорили хлопці, зосередив усю увагу на тому, щоб не кашлянути. Але його дедалі більше душив приступ кашлю. Володя відчув, як змокріли шия і лоб. Він хотів попередити хлопців про те, що його кашель викликаний не небезпекою, але не втримався і голосно кашлянув.
Хлопці зразу ж насторожились. Анатолій кинувся до Володі узнати, в чому справа. Незабаром почувся регіт Лопухова. Всі переглянулись, залишаючись, як і раніше, настороженими. Анатолій за руку витягнув із-за кущів почервонілого від кашлю Володю. Коли той розповів, що з ним сталося, всі ми-моволі розсміялися.
– Треба змінити сигнал,- запропонував Володя Осьмухін.
– Я кілька хвилин тримався,- виправдовувався Загоруйко,- а потім навіть дихати перестав. Самі розумієте, коли повітря вдихнув, то й закашлявся.
Він не ображався, що хлопці сміялися, і сам зайшовся таким розкотистим басом, що його зупинив Ваня Земнухов:
– Ти що? На твій сміх збереться цілий натовп народу!
– Ну добре,- стримуючись, щоб знову не розсміятися, сказав Анатолій,-ти тут посидь, а я подивлюсь за кущами, у мене горло не простуджене.
Всі заспокоїлись. Обличчя юнаків знову стали зосередженими.
– Перебив ти мене, Володю, своїм кашлем та сміхом,- незадоволено зауважив Земнухов і змовк, збираючись з думками. Потім заговорив знову: – йти нам звідси не можна. Це правильно. Припустімо, пощастить перейти лінію фронту шістьом-сімом. Навіть якщо всіх візьмуть в армію, що це за сила – сім чоловік?
– А тут що ми, ці ж сім чоловік, зробимо? – уже не заперечуючи по суті, тихо зауважив Борис.
– Тут ми можемо зробити багато, якщо піднімемо молодь! Нас буде уже не сім, а десятки, можливо, навіть сотні!.. Нам не можна відриватися од свого міста. Тут ми знаємо всіх, і нам легше буде працювати. Кожний з нас вчився в різних школах, а Володя,- він кивнув на Осьмухіна,- працював у механічному цеху. Борис живе у Первомайці,- дивіться, скільки зразу молоді ми зможемо охопити!..
Ваня сам загорявся від своїх слів, уявляючи організацію великою і діючою. Але зовні він залишався спокійним, лише іноді піднімав руку і відкидав назад волосся, що спадало на лоб і очі.
– В тому, що ми житимемо вдома, не йдучи нікуди,- говорив Земнухов,- є чимало позитивного. Передусім нам не треба буде думати ні про їжу, ні про нічліг. Крім того, фашисти звикли вважати, що партизани – це лісові жителі, бородаті, літні, в усякому разі, дорослі люди. А тут молодь, та ще шістна-дцяти-вісімнадцятирічна!.. І в лісах не ховається, живе вдома, під крильцем своїх рідних. Мене на цю думку наштовхнув один випадок. Ви, мабуть, чули, скільки галасу було після того, як хтось підірвав німецьку машину на дорозі в Ізварино. А що було далі?
Хлопці уважно слухали, чекаючи, що він скаже.
– А далі – німці послали військову частину прочесати ліс по Дінцю, бо вважали, що це, звичайно, справа рук партизанів, які ховаються в лісах десь під Суходолом, Полівкою і Гундорівкою. Не знаю, знайшли вони когось чи ні, але факт лишається фактом: фашисти зовсім не думають, що в такому невеличкому містечку, як наш Краснодон, можуть ховатися партизани, та ще такі, у яких не росте навіть борода!
«Розумно говорить, – подумав Сергій Левашов.- І шкіл ніяких спеціальних не закінчував, а розуміє все, як спеціаліст. І як він дізнався про те, що німці прочісували ліс?»
– Отже, вирішили,- сказав Вася Лева-шов.- Залишаємось! Тепер треба обережно, уважно, не поспішаючи підбирати людей.
– Не поспішаючи, не кваплячись, пам'ятаєте, як говорив Антон Васильович? – додав Володя Загоруйко.
– Це наш улюблений шкільний учитель,-пояснив Ваня Борису Главану,-на фронт пішов.
– Насамперед відбирати комсомольців. Але й тут треба бути обережним, спочатку придивитися до нього, приглянутися з усіх боків, здалеку вести розмову, та так, щоб він сам запропонував боротися з фашистами, а вже потім говорити про справу. І все це, звичайно, не зразу, не в один день,-спокійно і розсудливо говорив Земнухов.
– Крім того, треба залучати і дівчат,- сказав Сергій Левашов,- вони нам в усьому допоможуть.
– Звичайно,- підтримав його пропозицію Володя Загоруйко.-Тільки їх треба зразу попередити про труднощі і всякі можливі випадки.
– Тепер про найголовніше,- вставив Вася.- Треба буде налагодити зв'язок з тими партизанами, про яких говорив Ваня. Якщо дістанем рацію, то спробуємо встановити зв'язок з Червоною Армією, тоді буде ясніше, що робити.
– Я про це сам думав,- погодився Земнухов,- але не знаю, чи пощастить знайти цих партизанів. Є інша важлива справа. В Краснодоні залишились комуністи. Безперечно, дехто з них має завдання для роботи у підпіллі. З ними насамперед нам і треба зв'язатися. Але хто вони, де їх знайти? Складне завдання. Звичайно, за ними стежать, отже, йти до них додому – значить накликати підозру. Але про це ми ще подумаємо. Вважайте, що зв'язок з комуністами наше основне, першорядне завдання,- закінчив Земнухов.
Незабаром у Краснодоні з'явився ще один з комсомольських активістів міста – Віктор Третьякевич, коренастий широкоплечий юнак із світлим кучерявим чубом, великими проникливими, глибоко запалими очима. У школі товариші обрали його секретарем комсомольської організації. До початку війни Віктор закінчив дев'ятий клас.