Iван Туркенич

Наприкінці 1941 року разом з рідними він поїхав до брата Михайла, який працював секретарем Луганського міськкому партії. Там він закінчив десять класів, а у вересні 1942 року сім'я знову повернулася в окупований Краснодон. Ваня Земнухов добре знав Віктора по комсомольській роботі і звернув увагу на його появу в місті. Він, звичайно, не знав, що Віктор був залишений у Луганську в складі підпільного міськкому комсомолу і разом з братом перебував у партизанському загоні Яковенка, а тепер приїхав у Краснодон з завданням підпільного обкому комсомолу. Зустріччю були задоволені обоє. Віктор не приховував своєї радості. Це було видно з того, як він міцно, по-дружньому взяв Ваню за плечі і потряс його, примовляючи:
– Попався, друже, тепер я тебе не відпущу!
– Та я й не збираюся від тебе тікати,- поправляючи окуляри і закидаючи назад рухом голови чуб, відповів Ваня.
– Ти що тепер робиш? Як і раніше, старший піонервожатий? – жартував Віктор, продовжуючи тримати однією рукою за плече Земнухова.
– На жаль, ні, ось ходжу без роботи.
– Не варто сумувати! Роботу знайдемо, якщо, звичайно, захочеш. Згоден?
– Чому б і ні? Аби гроші платили.
– А це вже від тебе залежатиме,- пожартував Віктор.- А все-таки, чим ти займаєшся? Я ж знаю, ти без діла не сидітимеш.
– Думаю йти на біржу, можливо, якусь роботу й підберуть,- відповів Ваня.
– А ти що, вже встиг на біржі зареєструватися?
– Як і всі,- ухилився од відповіді Земнухов і сам почав розпитувати Віктора:- А ти що робиш?
– Вирішив німців порахувати у Краснодоні.
– Тоді, може, разом? Ти на своєму краю, а я на своєму?
– Ах, ти, професоре, і тут серйозно ведеш мову.- Віктор з розмаху ляснув Ваню долонею по плечу.- Я не сумнівався, що листівки у місті – це справа твоїх рук. Вгадав? Тільки не відмовляйся, а то зараз відведу у поліцію прямо до Соліковського.
– А він тобі багато за мене і не дасть: вигляд у мене непереконливий.
– Зате голова професорська!
Поступово розмова набрала більш серйозного тону. Вони стояли поруч, біля огорожі невеличкого садка на Клубній вулиці.
Земнухов дуже здивувався, коли взнав, що Третьякевич уже кілька днів був у підпільній групі, яку очолював один із шкільних знайомих Земнухова. Хто цей знайомий, Віктор не сказав, але натякнув, що всі недавні справи, про які чув Ваня,- підпал тресту, підрив машин за містом – все це робота тієї самої групи, куди прийняли і Віктора. – І все ж таки, хто б це міг бути? – знову запитав Ваня.
– Не суши голови. Хочеш, я тебе завтра з ним познайомлю. Скажи, куди нам прийти?
– Чудово, тим більше завтра о десятій ранку ми зустрічаємося з первомайцями. Було б дуже добре, якби ти з ним прийшов до мене додому.
– Чекай, прийдемо.
За кілька днів до цієї розмови Ваня одного ранку побував на Первомайці. Він турбувався про розширення підпільної групи, про залучення краснодонської молоді до боротьби з фашистськими загарбниками. Ваня зайшов спочатку до Бориса Главана, а вже з ним обійшов з десяток первомайських хлопців і дівчат. Робив це не поспішаючи, з властивою йому обережністю.
Розмову починав здалеку. Говорили про школу, про тих, хто евакуювався, про необхідність підтримувати зв'язок один з одним… Але вже в розмові з комсомолкою Улею Громовою, з колишнім секретарем комітету ком-сомолу первомайської школи Майєю Пеглівановою та іншими юнаками й дівчатами Ваня відчув, що всі вони горять бажанням діяти, боротися з ворогом. Того ж дня Ваня дізнався, що в Первомайці вже існує підпільна група. З кого вона складається і скільки там людей, він не допитувався. Вирішили найго-ловніше: домовились про злиття груп.
Ваня встав рано. Йому не давала спокою думка: хто ж у місті ще працює? Чого йому не вдалося натрапити на їх слід? Можливо, це підпільна партійна організація? Він нетерпляче чекав приходу Віктора з керівником цієї діючої групи.
– Ти б, може, Ванюшо, на роботу влаштувався, чи що…- нерішуче мовила йому мати, її просте лице, густо вкрите зморшками, було німим свідком важко прожитого життя. – Хліба ж у нас зовсім вже нема, і чекати нізвідкіля, а хто працює – тим, кажуть, дають трохи,- вела далі мати.
Вона наважилася поговорити з сином про це тільки тому, що бачила, як він з дня на день ставав радіснішим, чимось занепокоєним, кудись поспішав. Іноді він забував приходити пообідати, і це дуже тривожило її материнське серце.
– Не хвилюйся, захоче їсти, то прийде. Значить, зайнятий, мабуть, роботу шукає, – заспокоював батько.
Анастасія Іванівна з виразу обличчя сина зрозуміла, що це питання для нього найвразливіше. Він, звичайно, знав, що сім'я потребує допомоги, в домі було четверо разом з ним. Сестра Ніна теж ніде не працювала, допомагала матері по господарству.
– Матусю, ти не сумуй, скоро почнемо працювати. Тільки ось за роботу мою фашисти, мабуть, нічого не платитимуть…
– Невже кращої роботи не зміг знайти?
– Ні, кращої не було!-твердо відповів Ваня.
Мати… Рідна, добра мати… Скільки б він віддав за те, щоб заспокоїти її, пояснити усе! Він не може їй зараз про це розповісти, але, безперечно, прийде час, і тоді він посадить матусю напроти себе і тихо, не поспішаючи, так, щоб вона могла зрозуміти все до дрібниць, розкаже про ці дні.
Мати не зрозуміла відповіді, але відчула серцем, що син чимось заклопотаний. «Адже він у нас освічений. Значить, так треба»,- думала вона.
– Мамо, до мене прийдуть хлопці, нам треба поговорити. Можна буде у великій кімнаті? Ми годинку-другу посидимо, в шахи пограємо.
– А чому ж ні? Може, щось приготувати?
– Ні, ти не турбуйся, нічого не треба – це мої шкільні товариші, – відповів Ваня.
Яке ж було його здивування, коли він здалеку побачив, що поряд з Віктором Третьякевичем до нього спокійно, не поспішаючи йде середній на зріст юнак, якого він добре знав. Це був Сергій Тюленін, відчайдушний і сміливий хлопець, з якоюсь стрімкістю у всій постаті.
Сергій був молодшим сином у великій сім'ї відомого шахтаря Гаврила Петровича Тюленіна. Його знали не лише в школі, де він вчився останні роки, але й в інших школах. За ним встановилася слава «справедливого забіяки», тому що бився він тільки тоді, коли бачив несправедливість, але бився відчайдушно. Рідко коли він був переможеним. Серьожка ніколи не шукав захисту у старших, а тим більше у рідних. Коли доводилось йому приходити додому з синяками, він старався прийти пізніше, але так, щоб світло ще не запалювали, і лягти в ліжко, посилаючись на кволість. Батько не втручався в такі дрібниці, а метарі ніколи було через велике господарство. Але сестри… Ох, оці вже сестри! Вони допитували, розпалюючи почуття сорому за бійку, особливо програну.
Запустивши руки в кишені довгих стареньких штанів, Сергій трохи відстав, даючи дорогу Вікторові.
– Ви, здається, вже знайомі? – запитав Віктор.
Ваня простягнув руку Сергієві, ніби він не чув Віктора і навіть не помітив його. Він перехопив в очах Сергія іскринку радості.
– Ти що,- здивовано запитав Віктор Третьякевич,- зі мною не хочеш вітатися?
– Не тільки вітатися, а якби міг – то побив би тебе як слід.
– За що? – здивувався той.
– Ти не міг мені вчора сказати, що це Сергій?
– Міг, але просто хотів, щоб ти голову посушив, як над шаховим завданням. Ти ж любитель шахів.
– А це вірно! Я годин до двох не міг заснути, все думав, хто б це міг бути.
У розмові з'ясувалося, що у Сергія є теж група, в яку входять і дівчата віком 15-16 років (а декому було навіть чотирнадцять років).
– Менше підозри буде. А всі у нас в групі бонові, з ними хоч у вогонь і воду! – сказав Сергій.
Незабаром прийшли Уляна Громова і Анатолій Попов, а за ними Борис Главан і Василь Левашов.
Земнухов запросив усіх до кімнати і, хвилюючись, звернувся до присутніх:
– Друзі, сьогодні ми наче наново створюємо комсомольську організацію.
– Але тільки підпільну,- вставив Левашов.
– Справді, підпільну комсомольську організацію. І нам треба вирішити, з чого ми почнемо роботу.