Твоя дитинка

Дорогою, повз яку тягнеться стежка, проїжджає вантажiвка. Водiй бачить бiля струмка голу дiвчину. I проїжджає, щоб через двi хвилини повернутися. Пустунка ж тiльки смiється. Насуплений Алоїз, спостерiгаючи цю сцену, просто шаленiє.
- Ти що - здурiла? - затуляє її вiд дороги.
Водiй, побачивши поруч мiцного тiлоохоронця, їде своєю дорогою.
Нiнка ж i далi смiється:
- А що тут такого? Я його не знаю. Ха-ха!
- Тiльки не забувай, що тут можуть знати мене! - лютує Алоїз.
- Чого ти на-а-а мене-е-е-е кри-и-чи-иш? - вона одразу пхинькає. - Уже навiть прикольнутися не можна-а-а-а-а? Ти тiльки те й робиш, що постiйно мене повчаєш! Я не хочу з тобою йти в це дурне село! Я хочу додому! Не пiдходь до мене! Не торкайся! А-а-а-а-а-а!
- Мишко! Заспокойся! Ти не думаєш, що у лiсi хтось може гриби збирати? А ти тут свої тiлеса виставляєш! Може, я не хочу, щоб на тебе витрiщалися?
- А я, може, хочу! Це ж моє тiло! А я не твоя власнiсть. А своя-а-а-а-а!
Вiн лагiдно усмiхається i пiдходить до неї.
Вона опускає голову, потирає кулачками очi, з яких уже полилися слiзки:
- Не цiлуй мене. I не обiма-а-а-а-й!
- Добре, жабеня, - говорить примирливо вiн, ловлячи її губи.
Алоїз торкається дiвочих грудей, набираючись вiд них сили. Вiн кладе її на траву бiля стежки. I стає небом. I всi хмари в ньому опускаються блискавками на неї. Оце i є кохання. Кохання як одна велика подорож помiж небом i землею. Коли вiн подорожує нею, в ньому прокидається клич його диких предкiв. I вiн є тим, ким був тисячi рокiв до неї. Та нiхто ранiше не допомiг йому пiзнати себе. Бо таким i є життя, ключ до якого завжди знаходиться в однiй iз людських оболонок колишнiх алюзiй.
Вони приходять у село. Журналiст шукає в записнику адресу знайомого, у котрого проситимуться на нiчлiг. Його здивуванню не має меж, коли у потрiбному дворi бачать вантажiвку, водiй якої так витрiщався на Нiнку. Алоїз iз докором дивиться на неї.
Вона тiльки смiється:
- Ото пригода!
- Дурна єси! - вiдповiдає розгнiвано вiн.
Огрядний дядько з великим животом i такою ж цiкавiстю розглядає прибульцiв.
- А я вас бачив на дорозi, - каже черевань, нiяково глипаючи на дiвчину.
Та тiльки гордо вип'ячує груди у червонiй майцi.
- I що ми робили?
Дядько здивовано зиркає на Алоїза…
Вони оселяються у старiй, покинутiй хижцi.
- Я хотiв би, щоб моє весiлля було тут, - каже хлопець. - I щоб не було жодних гостей. Тiльки я i кохана…
Дiвчина одразу кпилить губки:
А я хотiла б, щоб на моєму весiллi було багато народу. I щоб воно вiдбувалося пiд шатром…
I знову починається суперечка. Тобто, секс. Бо любощi у них майже завжди починаються пiсля примирення.
- Ми хочемо пiднятися на вершину, - каже Алоїз власнику єдиного генделика (вiн же - водiй вантажiвки).
- Звичайно, звичайно… - киває той. - Але ви самi дорогу не знайдете. Кого б з вами послати? О! Васю! - гукає вiн чоловiка, що в куточку повiльно цiдить пиво…
- Шо?
- Проведеш гостей на Плiшку?
- Та чом би й нi!
 
1.10
Привiт, жабко!
Нарештi у нас зима! Всю вулицю замело снiгом. Так гарно, аж настрiй полiпшився.
Нiчим таким особливим похвалитися не можу, окрiм погоди. Решта - все по-старому. Зараз пiду на базар купувати шапку й рукавицi. Бо в голову студено. А вона в мене - другий по важливостi орган.
Пам'ятаєш, як такою зимою ми гуляли стадiоном? Сидiли на заснiженiй трибунi, дивилися безлюдну рiчкову станцiю, вiдбивалися вiд безпритульних собак. А завершили подорож чаєм із бубликами у маленькому генделику. Пам'ятаєш, маленька брехухо?
Як ти умiла своїми гострими копитцями раненої ланi розтрощити сердечко сiрого горобчика! Ти умiєш робити боляче…
Цiкаво, чи люди з часом змiнюються?
Ти як гадаєш?
Зможеш змiнитися?
Цiлую тебе, мишення мишунське, жабеня жабунське, мавпеня мавпунське!
Твiй перегормонiзований Алоїз.
 
2.10
Ось уже кiлька тижнiв ти забиратимеш своїх маленьких найкращих друзiв зi школи-садочка, де вони гратимуться i виконуватимуть домашнє завдання. Ти йтимеш за ними кожен день iз радiстю в серцi, бо тобi приємно спостерiгати за цими маленькими веселими людьми. Тобi подобатиметься сидiти з ними за столиком i бавитися в нову гру. З оцими малими доброзичливими нiмцями. I ти вкотре замислишся над тим, чому в твоїй країнi, коли заходиш до школи - чуєш шалений галас, бачиш дiтей, якi верещать i навiть подекуди б'ються.
Ти розглядатимеш кiмнати, створенi лише для дитячих iгор, i в тебе спiватиме душа.
Дiтки гратимуть у настiльний футбол. Ти приєднуватимешся до них iз завзяттям. Тобi подобатиметься ця гра. Особливо пiд дружнiй i щирий лемент дiтей, якi цiлуватимуть тебе пiсля кожного голу. Не важливо - чийого. Ти дивуватимешся, що малеча, яка програє, радiє так само, як i та, що виграє. Жодної рiзницi. I серце твоє усмiхатиметься до цих малят: дiтей щасливих сiмей.
Але одного разу твою увагу приверне маленька Польдi.
Спочатку ти помiтиш її погляд. Вiн насторожить, бо за днi, проведенi посеред щасливих дiтей, ти навчишся спостерiгати. Адже спостереження - один iз важливих крокiв до себе. Без вивчення iнших самовивчення не буває.
Польдi попросить тебе зiграти з нею на пару в настiльний футбол. Ви гратимете проти твого вихованця Габiто, найкращого гравця на весь садок. I коли разом не зможете його обiграти, вона вигукне:
- Я так i знала! Ти пiдiграла йому!
- Чому?! - здивуєшся, намагаючись увiйти в контакт iз дiвчинкою.
- Бо ти за ним прийшла!
- Але ж це ще нiчого не значить.
- Ти хотiла, щоб виграв ВIН! А не я! Не я! - закричить у нiй прикрiсть поразки.
- Ходiмо, - прошепоче тобi твоя маленька вихованка Дебора, несучи свiй i братiв портфель.
Русява Польдi втече до спортзалу. I тобi не залишиться нiчого, як йти з малими додому. Ти захочеш попрощатися з дiвчинкою, але вона мiцно триматиме клямку дверей, не дозволяючи зайти досередини.
- Бувай, маленька Польдi! - крикнеш їй у шпарку.
Але вiдповiдi не пролунає.
Наступного дня, як завше, прийдеш за своїми маленькими зайченятами. Дебора з подружками накинуться на тебе з радiсними криками i потягнуть дивитися щойно збудовану хатинку.
- О, яка гарна! - усмiхнешся ти. - А хто її зробив?
- Ми! - гордо вигукнуть дiвчата. - Ми зробили її разом. Тобi справдi подобається?
- Так, - вiдповiси на їхнi дитячо-настирливi обiйми.
А потiм обведеш поглядом кiмнату. А де ж Польдi?
Вона гратиметься з молодою вихователькою. Ти знову звернеш увагу на невдоволений вираз дитини.
- Польдi! Ти ж не правильно граєш… - робитиме зауваження вихователька.
Мала й далi мовчки складуватиме квадратики по-своєму.
- Польдi, так не робиться. Це ж нечесно!
- Але я хочу так! - вже наполягатиме маленька настирливиця, зиркаючи своїм дивним поглядом на вчительку.
- Але ж є правила, - м'яко заперечить Рита.
- А хто їх вигадав? Ти?
- Чому я? Їх вигадав той, хто придумав цю гру.
- Тодi ця гра - погана! - насуплено пробурмоче дiвча, змiшавши на столi всi паперовi квадратики i, перестрибнувши через маленького iграшкового понi, побiжить у хатку до дiвчаток.
Через три хвилини звiдти почується плач. Ти пiдеш подивитися, що трапилося. Ображенi оченята Польдi кидатимуть на тебе злi iскри.
- Я це ненароком зробила! - прокричить вона зi сльозами. - Я не хотiла. Мене штовхнули.
Ти побачиш повний безлад у щойно зруйнованiй хатцi. Засмучених дiвчаток, якi стоятимуть i не знатимуть, що дiяти.
- Чому Польдi завжди щось ламає? - розплачеться твоя Дебора.
- Не плач, маленька… - приголубиш її i, побачивши жалiсливий погляд Польдi, зрозумiєш, що саме зараз цього не варто було робити.