Твоя дитинка

Але пiзно. Польдi вже тiкатиме. Перекинувши все на своєму шляху. Нi разу не озирнувшись. Тiльки зло кинувши невiдому нiмецьку фразу.
Ти йтимеш додому зi своїми малими. Хлопчик скакатиме бiля тебе, як щасливе козеня.
- А чому Польдi така зла? - нiби ненароком запитаєш Дебору.
- Не знаю… - здвигне вона плечима. - Вона завжди така. Не вмiє гратися…
- А в неї немає мами, - промовить Габiто, мiряючи чобiтками калюжi. - I тата також.
- Так, нема, - погодиться з ним Дебора.
- А де вони? - запитаєш ти.
- Померли! - хором вiдкажуть дiти.
 
3.10
Незрозумiле вiдчуття помилково назвали б страхом смертi. Насправдi ж це було приховане безсилля, приреченiсть, дитяча безвихiдь…
А пiзнiше була школа. Iнша, в райцентрi. Туди її привела за руку мати. Таку невеличку невпевнену в собi дiвчинку, переповнену страхом перед iншими. I дiти це вiдчули. Вона тривалий час сидiла сама. З нею нiхто не розмовляв. Хiба що скоса глипали.
- Оце наша новенька. - Інколи вони навiть нiчого бiльше й не казали.
«Але вона якась не така…» - нiби носилося класом.
Але дiвчинка так звикла до образ та кепкувань, що досить було комусь засмiятися, як вона починала плакати.
У неї не було гарного вбрання. А мiськi дiти дуже звертали на це увагу. Iнколи їй було соромно перевзуватися в кеди на фiзкультурi, бо в неї - однi-єдинi штопанi бабою старенькi шкарпетки, якi вона кожен вечiр прала.
Мiж дiтьми дiвчинка поводилася дивно.
На перервах мовчала або щось записувала в старенький блокнот. На уроках вiдповiдала боязко.
Така невпевненiсть у собi народжується через брак любовi. Коли дитину не пригортають i не дають їй зрозумiти, що вона бажана i кохана, то як вона може поводитися iнакше? Як вона може вiдчувати себе впевненою мiж iншими?
Уперше школярка побачила справжнє чоловiче сiм'я, коли одного разу повернулась зi школи ранiше, нiж зазвичай. Брат iз сусiдом перед тим дивилися порнофiльм. Коли вона зайшла до кiмнати, там стояв сусiдський хлопець, тримаючи в руцi набубнявiлий член. Вiн показував поглядом додолу. На пiдлозi виблискували великi молочно-бiлi краплi.
- Зiтреш? - запитав спокiйно вiн.
I вона вiдповiла:
- Так.
Перед батьковим приходом брат пiдiйшов до неї впритул:
- Скажеш щось татовi, тобi - пiнкец! - ще й провiв вказiвним пальцем бiля шиї.
Вона змовчала.
Коли приходив батько, починався «допит»:
- Що ви робили вчора?
Потiм було виховання дiтей. Виявляється, старший вже три тижнi не ходить на навчання. Як це так? Хiба ми тебе цьому вчили? Хiба я не казав вам, що потрiбно вчитися? (Казав! Ще й як казав! Сидячи захмелiлий у пивницi й примушуючи дiтей стояти i слухати його п'яне белькотiння). А середнiй вкрав зi школи мiкроскоп i його продав!
Батько люто дивиться на матiр:
- Це ти в усьому винна! Не дивишся за ними! Ходиш до пiвночi бозна з ким! Бо ти - зозуля! А ви всi, - показує на хлопцiв - пiдари! Геть з мого дому! Щоб тут i духу вашого не було! А ти куди, стара? А обiд хто зварить?
Мати слухняно повертається дорiзати цибулю i моркву…
Мала ж пiд загальний шумок також намагається втекти з кухнi.
- Гей! А ти куди? - пролунав батькiв голос. - Тебе хто вiдпускав? Ану назад. Я ще з тобою не говорив.
Вона, приречено опустивши голiвку, повертається.
- А що таке?
- Що-що! Мовчи, доки тебе не спитають! Хто ти така, щоби задавати питання? У моїй хатi тiльки я маю право запитувати! А ви - всi, чуєш усi - це вже до матерi - тiльки слухати! Бо без мене ви - нiхто! Ви - нуль без палички!
Двi жiнки цього дому стоять мовчки. Одна нарiзає цибулю. Iнша не робить нiчого. Тiльки гарячково роззирається по кухнi, чим би зайняти руки, щоб зараз не нагримали за те, що нiчого не робить! Що вона - лiнива!
Хiба може дитина, якiй сотнi разiв на день товкмачать, що вона - нiщо, повiрити нiби вона таки - ЩОСЬ?
- А тепер, коли їм (це про братiв) трохи завдав перцю, треба полежати. У мене був важкий день. Я хочу поспати. Ходи, мишко, - вiн обiймає її тiєю величезною лапою, якою зазвичай лупцює. Обiймає так рiзко, що це рiвнозначно ляпасу. Її пересмикує… - Зробиш менi масаж i розкажеш казочку:
Вона не може вiдповiсти:
- Нi, я не хочу!
Або:
- Менi неприємно це робити!
Або:
- Я не можу вас торкатися!
Або:
- Я хочу до своєї кiмнати.
Вона не може нiчого. Лише пiдкоритися. I всi у цьому будинку можуть тiльки пiдкоритися. Бо вони зламанi. Зламанi бiля самої основи. З таких дiтей, якщо їх не лiкувати любов'ю, виростають наркомани, п'яницi, невдахи, заздрiсники, повiї, або такi ж самi батьки.
I вона сiдає на стiльчик бiля татка. Вiн кладе їй на колiна свою велику, треновану на материнськiм обличчi та дитячих тiльцях, руку. I донька починає її масажувати.
- Не так! - каже батько, не розплющуючи очей. - Нiжнiше. Розкажи менi казку. Про дiда Ой, знаєш?
(Вона вже її сотню разiв розповiдала).
Минає пiвгодини. Сорок хвилин. Година. Батько хропе, лежачи з напiввiдкритим ротом.
- Татку! Таточку! А можна менi вже йти? - сльози на очах вже дуже важко стримувати, бо крiзь вiдчинене вiкно з вулицi долiтає веселий дитячий смiх.
- Га? Що? Куди йти?
- Геть… - несмiло вiдповiдає… - Я вже годину розповiдаю…
- Якi геть? Я ж iще казку не дослухав!
- Але я її вже двiчi розповiла.
- Не бреши! Я її не чув!
- Чесно…
Через 20 хвилин вона не витримує i знову просить батька:
- Татку… А можна я вже пiду?
- Ти що не бачиш, що я сплю? Скiльки разiв повторювати, що мене не будити.
- А можна… менi… вже… йти? Ви ж спите…
- Хто тобi сказав, що я сплю! Знову брешеш!
Сльози котяться обличчям. Їм не можна наказати. Бо вони не бояться нiкого.
- Геть звiдси! - лається батько. - Я навчу тебе, як любити мене! I вiддай менi новi топанки, що мати купила тобi на свято.
Вона, схлипуючи, виходить. Виходить, щоб плакати двi години у своїй кiмнатi. Плакати, знаючи, що нiхто не прийде її втiшити. Нiхто не обiйме й не скаже:
- Не плач, дитинко моя. Ми тебе любимо.
Навпаки, якщо хтось зайде до кiмнати, то тiльки для того, аби вигнати її надвiр, бо що ж вона тут робить в обiдню пору? Чому не годує курей, не допомагає матерi поратися в городi, ледащо таке? Тому якщо хтось зайде, потрiбно одразу вдавати, що вона щось робить. Що вона не просто так…
 
4.10
Вони пiднiмаються на Плiшку. Попереду - провiдник, далi - Нiнка, гордо спираючись на знайдену палицю, а за нею - Алоїз iз донькою власника генделика. Вiн весь час про щось розпитує малу, смiється. I цього достатньо, щоб Нiна вже поводилась, як завжди у такiй ситуацiї: показово не розмовляючи з Алоїзом.
Хлопець не розумiє, що вiн зробив не так. Але те, що вiн помiтив Нiнчин стан, по ньому не скажеш. Вiн i надалi весело розмовляє з малою.
Йому подобаються Нiнчинi ревнощi й надутi губки.
Вони обоє грають у гру, назвавши її життям. Спiльним життям.
Нiнка пiднiмається, сердито гепаючи палицею.
- Мишко, тобi не важко йти? Ти не стомилася? - задирається Алоїз.
- Не важко! Менi добре, - гукає нервово вона i тихо промовляє, щоб не почули iншi. - Спитай свою нову обраницю. А мене не треба. Я не потребую твоєї уваги.
Потiм вони розкладають свої пожитки на найвищiй точцi цього гiрського району. Любуються свiтом, який простерся бiля їхнiх нiг. Мала збирає квiточки, складаючи їх у букетик. Аби потiм подарувати батькам. На її обличчi - невиннiсть i доброта. I Нiна заспокоюється.
«Вона - дiвчинка, i до чого тут взагалi вона? - думає Нiна. - Чому щоразу, коли вiн говорить не зi мною, менi хочеться плакати?»
«О, як ти мене любиш! - мiркує в цей же час Алоїз. - Якi шаленi ревнощi! Навiть до цього дитяти…»