Кобза
Часть 1 из 7 Информация о книге
Грабовський П. А.
ІЗ ЗБІРКИ «КОБЗА» (1898)
ЗАСПІВ
Мало жив я, та чималоПоблукав по світу;Моє серденько шукалоЛаски і привіту.Степи, гори чи діброви -Все я переходив,Та приязні і любовіНіде не находив.Повертав не раз я з поляВ городи і села,Та не бачив, де та доляЩедра і весела.До людського горюванняСкрізь я прислухався,Сумний голос безталанняНа папір прохався.Закипали в душі сльози,Дивлячись на муки,І зривались тихо з кобзиНерозважні гуки.СОЛОВЕЙКО
Мов кайданник, в тісній клітціСоловейко нудьгував,Спогадавши, як на вітціВеселесенько співав:І про долю, і про волю,І про любощі - про все...А тепер замовк він з болю,Муки довго не знесе.Вже й весна йому не сниться,А журбі нема кінця.Заспівав би, так темницяГірше смерті для співця.РОЗЛУКА
Не вертайся - оставайсяЗа горами, за морями:Я порвала, потопталаУсі зв’язки поміж нами.Я любила - більш несила,Стихли муки в час розлуки,Кров, здається, легше б’ється,В серці хворім вмерли згуки.На хвилинку відпочинкуДуша багне, волі прагне;Тхне труною наді мною,До могили швидше тягне.Не вертайся - оставайсяЗа горами, за морями;Все забудьмо, німі будьмо,Обливаючись сльозами!БЕЗ ШЛЯХУ
Дощ та буря; вечір гасне.Треба йти, але куди?Сумно верби кучерявіПохилились край води.Я покинув рід коханий...Лийтесь, сльози! Де знайтиТакий інший? Плачуть верби;Вітер гне очерети.Ти, голубко сизокрила,Сяєш променем одна:Так зорить крізь верби часомЗ неба зіронька ясна.ДНІПР
Лютує Дніпр. РевучіВали щораз встають,Розіб’ються об кручіІ знову заревуть.Лютує Дніпр сердитий,Шлях ширше пробива,Реве несамовитий,Пороги підрива.Лютує Дніпр. До моряДобігти б поскоріш,Бо там йому і воля,І оддихнуть миліш.Стоять, як перш, пороги,Що глибоко вросли;Нема йому дороги;Горою йдуть вали."Між горами промінь гасне..."
Між горами промінь гасне...Вдаль летять думки мої -Все до тебе, сонце ясне,Все до тебе однії!Лиха доля розлучила,Не дала укупі йти...Довго, довго, пташка мила,Поодинцю нам брести.Сизі хмари злізли тихо,Вдаль летять думки мої -Все до тебе, люба втіхо,Все до тебе однії!НА СЕЛІ
Солом’яна стріха, убогі віконця,Оплетені з вулиці хмелем;Квіточки, обсипані променем сонця,Пташки з щебетанням веселим.До гаю йде полем вузесенька стежка,Там любо журбу розважати,А небо блакитне висить, як мережка,Хрести недалечко від хати.Під них поскладали нещасну сірому.Отож вам і всього, здається...Іду я з роботи голодна додому,Задзвонять, дим з бовдура в’ється.День гасне потроху, кругом вечоріє,На захід зоря погоріла...Забачивши матір, біжить і радієНазустріч дитинонька мила.В шибках грає світло - всі вікна залиті;Затоплено піч для вечері;Тихесенько-тихо на білому світі.Замкнула я нищечком двері.За зіркою зірка у хмарі спливає...Таке все дрібне та звичайне...Душа, проте, велич якусь відчуває:Все рідне їй тут, все їй гарне.ПРОКИД
Мені снилась рідна хата,Я в садку відпочивав,Мов діждався собі свята,В красних мріях раював.Подмухав вітрець легенький,За слівцем шептав слівце;З рідних яблунь цвіт біленькийОбсипав мені лице.Я прокинувсь - із-за гаюСумно місяць випливав,Замість батьківського краюЯ в чужому пробував.Дерева, снігами вкриті,А не цвіт побачив я,І кутка не мала в світіГолова стара моя.
Перейти к странице: