Кобза
Часть 2 из 7 Информация о книге
"Годі, друже, розмовляти..."
Годі, друже, розмовляти;Годі, друже, нам зітхати,-Будемо мовчать,Як ті вербоньки похилі,Загадавшись, на могиліКупкою стоять.Вони бачать, вони знають,Що дні щастя поминають,Як читаю яУ твоєму темнім зорі,Що ти плачеш, що ти в горі,Квітонько моя!"Я так страшно змучивсь..."
Я так страшно змучивсь, так увесь погнувсяПід ярмом-вагою пережитих літ,Шо надій відрадних я навіки збувся -Всіх надій на вільний, на широкий світ.День не день, а тяжкий прокид серед ночі,Життя - домовина темна та німа;І здається часом, ніби круком в очіСмерть мені сміється, зазира сама.ЛЮДСЬКЕ ЖИТЯ
Нащо його мати на світ породила?Хіба щоб наплакавсь та взяла могила?Як найшлось сердешне без сорочки, кволим,Так і поховали сиротою голим.Вдосталь скуштував він і біди, і лиха:То гуляв веселий, то журився стиха,То поглядав зором усмішки живої,То блукав чорніше хмари дощової.Попоїсть, нап’ється та й заляже спати,Виспиться - і знову давай починати!Тільки ж то й роботи - спати, пити, їсти,Надвечір заснувши, за стіл зранку сісти.Вчинків його славних люди не зазнали,І думки, і совість з ним якось ладнали;Другів мав, що раді б за п’ятак продати,Ворогів же лютих - не перещитати.Він кохав звичайно на якусь хвилинку,Мав собі з кохання смачну лигоминку,Що обридла згодом, як усе на світі,І пішов, нетяга, в сиру землю гнити."Смієшся ти, але спитатись треба..."
Смієшся ти, але спитатись треба:Ти з кого так смієшся і за що?З такого смійсь, що розганявсь до неба,А низько сів, пошився сам в ніщо.З такого смійсь, що світ пройти хвалився,Але спіткнувсь на першому ступніІ сльози ллє, що, бачте, помилився,Бо сльози ті - дурні!Я не літав в надзоряні країни,А все державсь бездольної землі;Боровся я за щастя для людини,За світло в чорній млі.Та що робить з тупим, як камінь, мізком,Чим розігнать нерушливість глуху?Хоч вороги сиділи тишком-нишком -Не стало сил: я впав серед шляху.Лежав там камінь нелегкий,Віками в землю вріс,Але набіг струмець швидкий,-В далекий яр поніс.Так прагну я свого кінця,Жду не діждусь давно,Щоб хвилі бистрого струмцяДесь кинули на дно."Вийшла з хати стара мати..."
Вийшла з хати стара мати,З матір’ю дитина:Драний брилик на голівці.На плечах - куцина.Поминули село рідне,Плаче бідна мати:Син-коханець подавсь в найми -На хліб заробляти.Обняла його, цілуєТа пита з журбою:«Чи побачусь, милий синку,Ще хоч раз з тобою?»«Годі, мамо, побиватись,-Каже син.- Об чому?Пороблюся - бог поможе,Та й вернусь додому».Попросив благословення,Поплівсь по дорозі...А матуся все дивиласьТа ковтала сльози.Живі мої колишні поривання,До боротьби ж не здужаю давно...Смієшся ти з важкого горювання,-Тобі смішне воно?"Чимало день..."
Чимало деньДумок накличе;В душі пісеньНіхто не зліче;Та все-такиШкода й співати:Не йдуть лихіТі злидні з хати!"Засяло сонце з ласкою..."
Засяло сонце з ласкоюІ вже - відпочива;Ніч темною запаскоюВсе на світі вкрива.Не бачить лютих мук вона,Ні радощів у сні...Знов зіронька заблуканаВсміхається мені.Повіяв легіт чарами,І чуть у тьмі німій:«Не згинеш ти під хмарами,Коханий краю мій!»"Я сам під липою сиджу..."
Я сам під липою сиджу.Журбі нема кінця:З нудьги на хвилі я гляджу,Дивлюсь на дно струмця.