Михайло Грушевський

В 1906 році на честь десятиріччя наукової й громадської діяльності Михайла Сергійовича Грушевського в Галичині вийшла розкішна збірка, куди увійшло краще з накопиченого матеріалу. Грушевський був тим дуже задоволений: «Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників…»
Треба зазначити, що з 1906 року діяльність Грушевського розгорталася головним чином у Києві. Під його керівництвом до Києва перенесли «Літературно-науковий вісник» та багато інших видань. Потім почалося переселення молодих галицьких вчених, дослідників та письменників. Через деякий час у Києві було відкрито відділ львівської книгарні Наукового товариства ім. Шевченка.
Грушевський намагався також розширити свої політичні зв’язки. Влітку 1906 року він мав поїздку до Петербурга, де тоді засідала Державна дума. У цей час він брав активну участь в діяльності Української фракції та Українського клуба. У своїй книзі «Освобождение России и украинский вопрос» Михайло Сергійович зібрав свої статті, що були надруковані у 1905—1906 роках окремими виданнями. Книга визвала чималий інтерес серед українських читачів.
Грушевський писав: «Проблема настоящего исторического момента – освобождение России из пут старого режима и претворение ее в свободное и благоустроенное государство – не исчерпывается созданием условий свободного гражданского существования, ни даже переустройством, точнее сказать – улучшением ее социально-экономического строя. Рядом с этими задачами стоят другие, без удовлетворительного разрешения которых ее освобождение будет весьма неполным. Россия – «империя народов», среди которых государственная народность составляет только меньшинство – не может развиваться свободно и успешно, пока в этом переустройстве не будет обеспечено свободное и нестесненное существование и развитие ее составных частей – ее народов, пока в ее развитии, движении, прогрессе эти народы не будут видеть залога своего развития и прогресса. Без превращения России в свободный союз народов немыслимо полное обновление ее, полное освобождение от мрачных пережитков прошлого. […] Особыми общеимперскими законами должны быть установлены права, которыми пользуются языки и наречия не государственные в учреждениях, находящихся в ведении общеимперских министерств, а также обеспечены права национальностей, находящихся на известной территории в меньшинстве, по отношению к учреждениям общим и местным, и указаны нормы, гарантирующие им возможность нестесняемого существования и осуществления своих национальных и культурных запросов. В первую очередь в разрешении этого вопроса должно быть поставлено введение народных языков, в том числе и украинского среди украинского населения, в народную школу как языка преподавания, а в школу среднюю и высшую – украинских дисциплин как предметов преподавания. Также принятие мер к тому, чтобы не было недостатка в учителях народных школ, которые могли бы вести преподавание на украинском языке, а в различных учреждениях украинской территории – в чиновниках, владеющих этим языком для сношения на нем с местным населением».
У другій своїй праці «Украинство в России, его запросы и нужды» Грушевський звертає увагу на те, що пригнічення в Росії народів та їх денаціоналізація стають причиною їх політичної та громадської деморалізації: «Серед націй, позбавлених умов правильного розвитку і самовизначення, є й українці Росії. У нинішній тривожний час у Росії подавляються всілякі форми культурно-національного життя: українська вища освіта, школи, книги, журнали, газети. Уряд не має конкретної програми, яка б ураховувала історичний розвиток українства в Росії. Оскільки немає української історичної концепції про становлення українства в Росії, то прохання останніх не задовольняються та ігноруються. За таких обставин російський уряд, який проводить щодо українців жорстоку політику асиміляції, не дає розвиватися українству. Таку жорстоку поведінку уряду щодо українців у Росії не можна ніде оскаржити. За таких умов українці не мають у Росії перспективи національного розвитку. Український національний рух у Росії приречений на загибель».
Саме у цей час Грушевський написав популярну історію України – «Про старі часи на Україні». Ця книга неодноразово передруковувалась і перекладалась на інші мови, визиваючи чималий інтерес не тільки серед українських читачів.
До того ж Грушевський розпочав активну підготовку до видання ілюстрованої історії України, яка побачить світ лише у 1911 році і матиме надзвичайний успіх. Перше видання протягом півроку розійшлося в 6 тисячах примірників, а через деякий час було повторене ще з більшою кількістю ілюстрацій.
У 1908 році Грушевські купили садибу на Паньківській у Києві і розпочали будування великого прибуткового будинку з шістьох поверхів. У мансарді цієї споруди з’явилась майстерня самобутнього митця Василя Кричевського. Саме він оздобив фамільний дім Грушевських та приміщення історичної секції під керівництвом Михайла Сергійовича на Володимирській, 35.
Грушевський багато працює, значну увагу приділяючи галицькій школі. 1908 року за його почином у Львові створюється організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором журналу «Наша школа». В 1910 році він ініціює створення «Українського шкільного союзу», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою української приватної середньої школи. І знову професор Грушевський стає його першим головою.
У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» Михайло Сергійович писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній він чітко висловив своє переконання, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють». «Треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре – значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти», – стверджував вчений.
Розповідаючи про багатостраждальний шлях розвитку української мови, Грушевський зауважував: «Доля неоднаково служила мові українській і мові великоруській. Великоруській було легше. Великороси мали свою державу, мали повну змогу розвивати свою мову і письменність. Українці жили під Польщею. І було їм з тим далеко тяжче. Але ще тісніш стало українській мові, як українську церкву піддано московському патріархові, після того як Україна з’єдналася з Москвою. Московське духовенство завело цензуру над українськими книжками, а далі від царя Петра почалися заборони – заборонено друкувати книжки українською мовою, а в школах українських почали заводити великоруську мову… Заводжувано всякі російські порядки на Україні, і з ними великоруська мова стала все більше ширитися на Вкраїні, а книжня українська мова мусила завмирати… Правда, не вгасла в українцях любов до своєї мови. Супроти… нової… мови… українці далі розвивають свою народну мову…»
У численних працях з цього ж приводу М. С. Грушевський висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не навчались в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської». На багатьох прикладах історії українського народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, – був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший… З України потім ціле століття находили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», – стверджує Грушевський.
А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер… щоб у Львові був осібний український університет».