Михайло Грушевський

Склалося так, що Михайло Сергійович Грушевський деякий час жив на два міста – Київ і Львов, що було доволі складно. З часом він повністю переніс свою діяльність до Києва.
Якщо підсумовувати діяльність Грушевського до 1914 року, можна тільки дивуватися його багатогранності, бо не було жодної ділянки суспільного життя, до якої б він не долучився. Народ вважав його символом всеукраїнського єднання та справжнім провідником українства. Навіть його опоненти визнавали його авторитет, наприклад, ідеологічний опонент Грушевського Дмитро Дорошенко казав, що «його [Грушевського] слово було для нас за тих часів законом».
Влітку 1914 року почалася Перша світова війна. В цей час Грушевський відпочивав на Гуцульщині, в селі Криворівні. Михайло Сергійович мав намір переїхати до Києва, бо цього вимагали українські діячі, зокрема товариство українських поступовців. Але воєнні події розвивалися так швидко, що не можна було й думати про те, щоб перетнути російський кордон. Не маючи змоги ані виїхати до Києва, ані повернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня, де саме тоді зібралося багато українських утікачів із Галичини й Буковини. З тих пір ніхто з родини Грушевських не повертався до Львова і не бував у рідному домі.
У Відні Михайло Сергійович почував себе неспокійно. Все ж таки він був російським громадянином, і австрійська влада могла його заарештувати. Тому в листопаді 1914 року він виїхав до нейтральної Румунії, звідки вислав телеграму у Київ. Зразу ж йому надійшла відповідь, щоб негайно повертався на Україну.
З початком світової війни російська влада розпочала активну кампанію проти українства, тому коли Грушевський з родиною добрався до Києва, його було зараз же арештовано. Помешкання Грушевських обшукали, цієї процедури не уникнув і дім у Львові. Поліція забрала всі цінні папери та книжки. Шукали які-небудь докази того, що Грушевський брав участь у створенні Українських січових стрільців для боротьби з Росією. Але нічого не знайшли.
Після обшуку Грушевського замкнули в окремій камері у в’язниці на Лук’янівці. І хоча обшуки нічого не дали, і не було знайдено нічого, що б могло скомпрометувати Грушевського, його доля була вирішена заздалегідь. В лютому 1915 року Михайла Сергійовича призначили вислати етапом до Сибіру. Лише клопотання його друзів допомогло пом’якшити вирок, як казали в той час, «вставити букву М». Замість Сибіру йому було призначено висилку до Симбірська. Вченого під охороною городового було вивезено з Києва і віддано під нагляд симбірській поліції. Слідом до Симбірська виїхала і його родина.
Це був тяжкий період. Грушевському часто снився батько та його заборона щодо політичної діяльності. Але шляху назад вже не було. Після арешту нелюбов Грушевського до російської влади переросла в люту ненависть. В Симбірську Михайло Сергійович прожив до осені, а потім, на прохання Російської академії, його було переведено до Казані, як міста, більш придатного до університетських занять.
З тих часів дійшли до нас два цікавих документа. Ось перший з них.
«Секретно
Казанскому Полицмейстеру
Департамент Полиции от 7 сего апреля за № 97835 уведомляет, что по пересмотру обстоятельств дела о высланном под надзор полиции в Симбирскую губернию профессоре Львовского Университета Михаиле Сергеевиче ГРУШЕВСКОМ, г. Министр Внутренних Дел признал возможным разрешить Грушевскому отбыть определенный ему в порядке п. 17ст. 19 правил военного положения надзор полиции в г. Казани.
Об изложенном даю знать Вашему Высокоблагородию и предписываю по прибытии ГРУШЕВСКОГО в г. Казань подчинить его надзору полиции, о чем уведомить Начальника Казанского Губернского Жандармского Управления и о последующем донести мне с представлением установленных ведомости лит. А и списка на поднадзорного Грушевского.
Сведения о названном лице будут сообщены Вам по получении от Симбирского Губернатора.
За Губернатора и. д. Вице-Губернатора (подпись)».
«СПИСОК
о состоящем под гласным полицейским надзором профессоре Львовского Университета,
дворянине Михаиле Сергеевиче Грушевском.
За рік Грушевського вже перевели до Москви – під «явний нагляд поліції», що позбавляло його права педагогічної діяльності.
Клопотанням щодо переводу Грушевського в Москву займався відомий вчений Володимир Іванович Вернадський. В архіві Російської академії наук знайдено листа Вернадського до Грушевського, що написаний у 1915 році. У листі йдеться про записку, яку підписали вчені Російської академії наук і університету із проханням про переведення Грушевського в Москву. Це прохання було вручено особисто міністру внутрішніх справ Хвостову. В. І. Вернадський співчував Михайлу Сергійовичу й підтримував його. У листі він пише, що всі заходи проти Грушевського – безрозсудні й неприпустимі.
Щотижня Грушевський мав з’являтися до поліції, не мав права змінювати місця проживання, займати якої-небудь посади, читати лекції чи виступати на зборах. Але у Москві все одно жити було легше, ніж у Симбірську. Михайло Сергійович знову зайнявся науковою роботою, писав до російських часописів, потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на всю Росію українському журналі «Промінь».
У «Спогадах минулого» Грушевський свідчив: «Присутність у Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на українські теми…»
Москва і справді виявилась дуже багата на різні матеріали до історії культури, мистецтва й письменництва України. Грушевський припускав, що якраз Україну «обчищено» від усіх матеріалів, що вивозились значною мірою до Росії.
Михайло Грушевський особисто обходив московських українців, передусім учених і літераторів. Серед них був завідувач етнографічного відділу Рум’янцевського музею Микола Ярчук, завдяки якому в музеї зберігалася багата україністика, наприклад, там були автографи поезій Тараса Шевченка; директор бібліотеки Московського університету українець Антон Калішевський. Грушевський спілкувався з викладачем Московського комерційного інституту Ігорем Кістяківським, який фінансував видання журналу «Украинская жизнь», а в травні 1918 року був призначений державним секретарем Української Народної Республіки. Саме у Москві Михайло Грушевський знайшов й майбутніх членів Української Центральної Ради, соціалістів-революціонерів Миколу Шрага, Івана Маєвського, Михайла Полозова. Миколу Шрага Грушевський навіть буде рекомендувати зробити своїм заступником, коли стане головою Центральної Ради.
Заслання Грушевського перервала революція. Неспокійно стало у Києві, де почалися народні маніфестації. Все частіше стали з’являтися на вулицях міста жовто-блакитні прапори, почало створюватися українське військо. Саме у той час, 4 березня 1917 року, з ініціативи Товариства українських поступовців було створено Українську Центральну Раду, яка мала представляти політичні інтереси України. Ця громадсько-політична організація виникла за підтримки українських політичних партій, військових, робітників, студентів, духовенства, кооператорів, громадських і культурних організацій, серед яких були Українське наукове товариство, Українське педагогічне товариство, товариство українських техніків і агрономів тощо.
М. С. Грушевського було заочно обрано головою Центральної Ради (тимчасово його заступав В. Науменко), тому що на той час в жодного політичного та громадського діяча не було такого знання історії українського народу, його проблем та інтересів. Крім того, Михайла Сергійовича вирізняла вражаюча працездатність, тож сумнівів щодо майбутнього голови не виникло.