Круглянський міст

Василь Биков

КРУГЛЯНСЬКИЙ МІСТ

Повість

Прокинувся Стьопка на світанку. Збудили його голоси — близький гомін людей, сміх, ранковий курцівський кашель, брязкіт казанців. Ще не зовсім подолавши в собі дрімоту, хлопець зрозумів, що це йшли на сніданок — поруч, у вільшняку, була стежина до недалекої кухні, запах диму від якої давно вже доносився до його купи хмизу. Стьопків голодний нюх кілька разів ловив спокусливий запах смаженого, і тоді навіть уві сні Степан відчував голодну знемогу в усьому тілі. Але про їжу він тут же й забув. З пробудженням на хлопця хлинула сила-силенна найприкріших думок і відчуттів — вчорашнє обвалилося все відразу, і він з тужливою самотою відзначив цей перехід із сонливого забуття в украй турботливий, нерадісний тепер для нього світ.

Більше вже не заснув.

Свідомість його була цілком у владі тривоги, на кілька годин припиненої сном; знову потягнулося чекання, в кінці якого, одначе, не передбачалося нічого доброго. Стьопка поворушив головою: шия по-давнішому — не дуже, але якось докучливо-тупо — боліла; вилиці, здається, наривали все більше: одна, розбита вчора, мабуть підсохла і, зрушена тепер, озвалася гострим болем. Було боляче ворухнути плечем, і він страждально поморщився, думаючи, що чиряки, які ще недавно отруювали йому життя, тепер не більше ніж дрібниці.

В ямі від ранкової свіжості було прохолодно, тіло зі сну пробирали дрижаки, замерзли руки. Струхла солома на дні відсиріла, стала вогка, мов скошена підв’яла трава, і не гріла. Десь, невидне за лісом, сходило сонце; обіцяючи погожий день, у високому просторі неба біліло декілька невеличких хмаринок. Нижче під ними височіла обсипана шишками верхівка ялини. Кілька тугих шишок лежали долі, на втоптаній соломі, біля його босих і брудних ніг.

Яма була не така вже й глибока, колись недбало викопана під картоплю — невеликий її запас ховали тут до весни. З обсипних стін батогами висіло ялинове коріння, товстіше стирчало з боків, мов тверді, вузлуваті лікті. Вилізти звідси було просто, навіть дитина б вилізла, але він вилазити не збирався. По-перше, наверху до ями була приставлена варта — партизан з гвинтівкою, що пильнував його, мов злочинця. По-друге, і це головне, Стьопка не вважав себе анітрохи злочинцем, чекав і дуже сподівався на справедливість. Тепер, помалу заспокоюючись після того недоречного вчорашнього випадку, Степан відчував, що погарячкував, що не треба було все доводити до біди. Але розумні думки звичайно спізнюються, і того, що трапилося, вже не переінакшити.

Голоси тим часом потроху віддалилися, затихли в ялиннику, навколо знову стало тихо і надто чуйно, як звичайно в ямі. В цій самотній тиші лісового ранку Степанові якось мимоволі захотілося почути вартового, який усю ніч тупав поблизу. Коли вчора саджали сюди, то ставили Кучкіна, але тепер, мабуть, не Кучкін — замінили іншим. Той був непосидючий і дуже шумливий: то кашляв, то бурмотів щось і все ходив і ходив навколо. Цей же тихий — видно, сидить десь поблизу і дрімає.

Притаївши дихання, Стьопка, однак, уловив на слух тихенькі звуки, яких спершу й не вгадав навіть, а потім якось само собою між думок стало зрозуміло, що вартовий стругає паличку чи, може, дубчик: чутні були тихі шорхання ножа, помахи руки. Згодом він почув і лопіт дубця об присипаний глицею діл. І хлопцю раптом до душевних судорог захотілося туди, на волю, хоч озирнутися, подивитися навсібіч з краю ями, вилізти з цього сирого, просмерділого трухлявою соломою і землею дна.

Але він знає, що допоки не приїде комісар, ніхто його звідси не випустить.

Тим часом на стежині під ялинами спершу невиразно, а потім усе гучніше лунають чиїсь широкі кроки, чується шерхіт зачеплених гілок, розмірений брязкіт у такт кроку — зброї чи чогось іншого в кишені. Поблизу, чутно, мабуть, встає вартовий, долонями обтрясає полу свитки; різко клацає складний ножик. Стьопка спізніло здогадується: ідуть сюди. Може, за ним? Він чекає цього і ладен уже зрадіти, але замість відповідних для такого випадку слів чує інші.

— Ну, іди, підрубай, — чувати здаля рівний голос задоволеного собою і, певно, не голодного вже чоловіка. Несподівано близько і хриплувато відгукується вартовий:

— Що там? Знову ячна?

— Ні, затірка з салом.

— Інша справа. А то ця ячна вже остогидла, не лізе.

— Полізе. Ну, як твій бандит? — раптом питає новий вартовий.

— Тихий, що миша. Спить усе.

— Тихий, кажеш?

Голоси незнайомі, — мабуть, хтось із нових. Стьопка відчуває, що йдуть сюди, і, сівши, робить незалежний вигляд, супиться, ледве долаючи невиразну, щемку тривогу.

Над краєм ями з’являються дві голови — одна в шапці, друга в німецькій пілотці, а слідом і чоботи — трофейні, підбиті шипами, — це в того, що змінює. Той, що відстояв, знаходиться далі, і Стьопка бачить його до пояса.

— Привіт! — з переграною доброзичливістю кидає новий вартовий, з цікавістю обмацуючи його незлими очима. Стьопка поволі опускає голову — йому не до жартів і безглуздих розмов. Вартовий, ймовірно, розуміє це і зганяє з лиця усмішку.

— Нічого. Комісар розбереться. Ти з чиєї роти?

— А тобі що? — тихо каже Стьопка і здіймає докірливий позирк.

— Та так.

— Що ти його допитуєш? — нетерпляче переступає другий. — З чиєї б не був, тепер його діло труба. Розстріл світить.

— Ну, чому одразу й розстріл? А якщо пом’якшувальні обставини? Пошлють на залізницю, спокутує вину і буде бігати, — з бадьорою упевненістю каже вартовий.

Стьопка прислуховується і вглядується в цього чоловіка: він не старий ще, кремезний і — за говіркою чути — не тутешній. Мабуть, з окруженців чи з колишнього районного начальства. Хлопець уже готовий повеселішати, як у голосі вартового відзначає нотки нещирості, швидше — бездумної байдужості, і знову потупляє свій погляд.

— Приїде комісар — він йому покаже «пом’якшувальні».

— Нічого. Головне — не дрейф. Коли що — мовляв, під мухою був. А під мухою — воно все можливо.

Вони повертаються і зникають. Роздратоване напруження у Стьопки потроху слабне — продовжувати цю розмову йому вже ставало не під силу. Що б там не чекало його, якби тільки швидше. Хлопцю вже здається, що він сидить тут дуже довго, і його стривожені почуття чи то приглушуються спогадами, чи то пробуджуються до нестерпності. Мабуть, краще, коли він один і ніхто не допікає ні погрозами, ні непотрібним тепер утішанням. Зіщулившись від холоду, він притуляється плечем до вогкої земляної стіни, одну до одної горне захололі ступні — ногам так робиться ніби тепліше.

Неподалік у вільшняку рубають дрова — мабуть, на кухню. Чуються неспішні удари, короткий хруст дерева, шерхіт гілля; часом тонко віддзвонює сокира. Так і він рубав два дні тому і, мабуть, рубав би й тепер, і завтра, і жив би, хоч і не дуже весело, але вже напевно без цих неприємностей, які гірші за рану, а може, й за саму смерть, якщо в бою. І треба ж було йому попертися на те завдання… він і досі не розуміє, чи справді Маслаков його шукав, щоб узяти в групу, чи, може, випадком спіткав його в лісі та покликав.

Зрештою, на Маслакова він кривди не має — той усе робив з найкращим наміром. Чи його вина, що так склалося…

Тоді він, ссікши декілька вільхових дровин, вертався на кухню.

Нетовсті, здавалося, дровини виявились несподівано важкі. Стьопка їх спершу ніс, потім волік за набряклі весняним соком окоренки. Верхівки і нерівно обсічене суччя драли прілі завали торішнього листя, чіплялися за чагарі, ялівець. Окоренки ж просто відривали руки. А тут іще гвинтівка на довгуватій вірьовчаній чіплянці — вона била прикладом поміж ніг, заважала йти, і хлопець, добре притомившись, кинув дровини, трохи не доволікши до кухні. Потім, помарудившись, і сам стомлено опустився на землю в рідкому ще, з дрібними листочками, вільшняку збоку стежки. Було теплувато й затишно, він угрівся, під сукняним мундиром аж припотіла шия. Стьопка розстібнув комір, кинув додолу плескату рудовуху шапку, від мокрої підшивки якої ішла пара. Декілька хвилин хлопець, сопучи, віддихувався і думав, що шапка — не біда, як не дивно, разом з його головою дожила до тепла і ще, мабуть, послужить. Так само як і рудий, гудзикастий, з чотирма кишенями угорський мундир, і чорні, прошиті облямівкою, поліцейські штани. А ось з чоботами йому не пощастило. Чоботи розвалювались. Лівий він уже з тиждень носив, зв’язавши шматком червоного німецького кабелю, а правий не було як і зв’язати: перед майже цілком згнив. У чоботях було мокро, ноги завжди стигли. Мабуть, з тієї причини хлопця стали допікати чиряки — по боках, на стегнах, а тепер ось іще й на шиї — обліпило так, що не повернути голови.

Перейти к странице:

Следующая страница