Круглянський міст

Утім, з чоботами він був винний сам: міг стягнути з німця, яких тоді багато валялося на дорозі після вдалої засідки, звичайні, солдатські, а не зазіхати на офіцерські. Той офіцер підвернувся йому в канаві, куди Степан попередньо шпурнув гранату; і тут же, не гаючи часу, хлопець зняв з нього ремінь, до якого була причеплена тверда шкіряна кобура парабелума й ці ось чоботи. Парабелумом, одначе, він користувався недовго — мусив відступити новому начальникові штабу, котрий мав якийсь старовинний довгоствольний наган. Ремінь віддав взводному Бойченку, бо в Стьопки і старий був не кепський. А ось на хромові чоботи, надто шикарні для лісового життя, охочих поміняти не знайшлося — мусив носити. Допоки не доносився геть-чисто.
Взагалі в цьому загоні Стьопці не щастило всю зиму. Почалося з того, що його переплутали з одним зв’язковим, так само на прізвище Товкач, який десь видав загінних розвідників і за яким полювали партизани. Поки розібралися, мусив з тиждень посидіти в замкненій землянці. Потім його випустили, але на першому ж завданні в Астаповщині трапилася біда. Невеличка група їх заночувала тоді в клуньці, Стьопка звечора стояв на варті і тільки, змінившися, придрімав у сіні, як на село налетіли поліцаї. Хлопці городами втекли в ліс, а його розбудити, мабуть, забули. Довелося до полудня, не ворухнувшись, постояти біля шули воріт, кроків за десять від п’яних бобиків, які отаборилися в клуні. Коли ж назавтра він повернувся до загону, всі вельми здивувалися його неймовірному порятунку. Звісно, деякий час Стьопку підозрювали, викликали до начальства, слухали його коротку оповідь, вірили й не вірили. Згодом, коли ця підозра трохи вляглася, йому не стало відбою від Грушецького, надто гострого на язик партизана з Полоцька, який не минав випадку, щоб познущатися над хлопцем. Якось, не стримавши кпин, Стьопка витягнув злосливця гвинтівкою по голові, за що негайно був наділений прізвиськом Псих — найкривднішим з усіх, які він мав за своє вісімнадцятирічне життя.
У попередньому загоні — імені Ворошилова — жилося йому куди краще, там він був ледве не найстаріший партизан, зі стажем, не набагато меншим, ніж у самого командира загону лейтенанта Крутікова. Правда, там його теж дражнили, та все ж прізвиська були більш людські: Білий — це за волосся та брови, а ще Здихля — мовляв, що худий, хоч худих і без нього в загоні було немало. Але там він відчував себе не гіршим за інших, рівноправним бійцем, не те, що тут, у цих чапаєвців. На жаль, тогочасне життя його безповоротно минулося, покинувши самі спогади.
Стьопка трохи відпочив, але не спішив упрягатися в нелегку осоружну працю і задумливо колупав тріскою в чоботі. Найгірше було, звичайно, не в зміні загонів і навіть не в ставленні до нього партизанів. Хлопці, зрозуміло, часом нахабничали над ним, молодим і слабосильним, але робили це без особливої злості, швидше для забави. А от начальство — те жартів не знало. З начальством партизан Товкач був у давньому застарілому конфлікті, причини якого з різних сторін визначалися неоднаково. Стьопка вважав, що до нього присікувались, а начальники дотримувалися тої думки, що Товкач — нехлюй, який потребує штивності. Принаймні так говорив взводний Бойченко, коли скаржився на нього командирові загону за самоправство з виселковим старостою. За нехлюйство сварив його начальник штабу, коли він, переведений уже в господарчий взвод, упустив продуктову корову. Загін тоді виходив з блокади, господарники з возами й пораненими продиралися по якихось канавках та болотинах, біля шосейки їх усе ж підпильнували карателі, почався обстріл трасуючими, і чорна прудка рогуля — живий продуктовий запас — так рвонулася з рук, що тільки він її й бачив у сутінках. Коли перейшли шосе, мусив з обірваним повідцем з’явитися перед розлюченим начальником штабу. Гадав, що це для нього кепсько скінчиться. Але навколо було повно карателів, і партизани таїлися, боячись хруснути гілкою.
— Товкачу!
Стьопка знічев’я здригнув і озирнувся: відхиляючи рукою гілля, через кущі йшов Маслаков — підривник, колишній кадровий червоноармієць, з яким якось узимку Степан ходив на залізницю. Останнім часом Маслаков заліковував у санчастині поранену руку і коли-не-коли навідувався до них у господарчий взвод.
Трохи здивовано позираючи на підривника, Степан мовчав, не тямлячи, навіщо здався. Рука у Маслакова була вже без чіплянки, однак, ідучи, він ворушив нею застережливо, на долоні все ще білів замизканий бинт пов’язки. Підривник підійшов ближче — тонке гілля вільшняку пругко прошорхало по його розстебнутому зеленому ватнику.
— Ну, як житуха, Товкачу?
Стьопка помовчав, не знаючи, як поставитися до цього питання: кому не відомо, яке життя в господарчому взводі, біля кухні. Було схоже, що Маслаков жартує, але в тоні та вигляді його, здається, не було ні глуму, ні тої ж насмішки; як завжди, добра, ледве прихована жартливість струміла на його смаглому обличчі. І Степан сказав байдуже:
— Та ось — дрова запасаю.
Ногою в справному ще, намазаному лоєм кирзовому чоботі Маслаков наступив на кривий окоренок дровини, верхівка якої, мов жива, коротко ворухнулася на землі.
— Ну і вільшина! І ти один тягаєш?
— А хто ж іще?
— Не життя, а каторга! — співчутливо зробив висновок Маслаков і повернувся до хлопця. — Послухай, а в мене до тебе справа.
Степан з нетерпеливою цікавістю знизу вгору зирнув на Маслакова. Коли той ще тільки гукнув хлопця, Стьопка відчув, що це не так собі — що він несе новину і що новина ця непогана. Тому він тепер пильно дивився на підривника, а той певну мить нібито вагався в нерішучості: на обличчі його все блукала стримана усмішка.
— Сходимо на одне діло. З музикою.
Невідомо чому, але Стьопка вже відчував, що буде саме така пропозиція. Це було ще й як заманливо — сходити з Маслаковим на бойове завдання, та ще «з музикою». А то він останнього часу якщо й виривався куди, то чи по картоплю на який-небудь хутір, чи по сіно в луги, а то раз возив трофейний брезент у сусідній загін. На завдання його не посилали.
Але Стьопка згадав своє становище в господарчому взводі й одразу понурився.
— Кляпець хіба пустить!..
— А куди дінеться?
— Ти розмовляв з ним?
— Командир поговорить. Викличе, накаже, і вся розмова, — без тіні сумніву сказав Маслаков.
Стьопка, одначе, понуро махнув рукою.
— Ну, командир не заступиться.
Маслаков нетерпляче переступав на місці, підштовхнув на плечі новенький, з полірованим прикладом ПКШ. [1]
— Добре. Це моє діло. Ти кажи: згоден?
— Та я-то…
— То й потупали. Часу мало.
Ще не вірячи, Стьопка вайлувато підвівся на ноги, підібрав з долу гвинтівку. Глибше за ремінь запхнув сокиру. Маслаков одноруч ухопив дві дровини і стрімливо рушив у хмизняк — навпрошки до недалекої кухні. Стьопка заспішив слідом. Усупереч своїм невеселим побоюванням, він потроху став піддаватися бадьорій упевненості підривника і вже майже вірив, що доля несподівано повернулася до нього кращим боком. Але ще не зникли й сумніви. Стьопка надто добре уявляв собі, як зустріне цю новину Кляпець, якому вічно бракує людей на кухні та й ті в нього завжди гультяї і нехлюї. Одначе Маслаков, мабуть, тим ніколи не переймався. Озирнувшись, підривник сказав:
— Пам’ятаєш, як ми під Фариновом грюкнули?
— Так.
— Ось я і думаю: чого це Товкача на кухні коптять? Такого підривника, з досвідом.
Він подивився на хлопця з такою щирою приязню, що Стьопка аж відчув себе щасливим. Правда, розумів, що Маслаков трохи жартує: який там у нього досвід?
Досвід, звичайно, був невеликий, та останнім часом він на чавунку не ходив. Але тоді, під Фариновом, вони справді грюконули вдало. Місце трапилося зручне: насип, поворот, і до того ж спуск, а попереду підмерзле болото. Машиніст, мабуть, не передчував небезпеки, добре піддав пари, і як рвонуло — майже весь ешелон злетів з насипу. Пам’ятається, тоді з ним ходили Балашевич і Струк. Першого вже нема, другий залишився, поранений, у Козельській пущі.