У дзеркалі, у загадці

— Гарячковий метелик, — придумав Лассе. Та всі вдали, ніби не почули його слів.
Наступний пакунок був для братика. Тітка Інґрід та дядько Ейнар подарували йому пару лиж-бігунців.
— Я б віддала перевагу справжнім лижам, — сказала Сесілія. — Саме справжніх я й хочу.
Пакунки переходили з рук у руки. Що менше ставало подарунків під ялинкою, то більше їх назбирувалося на столі та кріслах. Тато позбирав увесь обгортковий папір і запхав його у поліетиленовий мішок.
А тоді дідусь вийшов із вітальні. Дорослі пили каву, Лассе потягував лимонад. Сесілія ковтнула ліки.
Коли дідусь повернувся, у руках він мав щось довге і важке, загорнуте у синій із золотими зірочками папір.
Сесілія аж підвелася на канапі:
— Лижі!
— Для лижної валькірії від дідуся та бабусі, — прочитав дідусь.
— Лижної валькірії?
— Або лижної богині, — пояснила бабуся. — Це ж ти, хіба не знаєш?
Сесілія розірвала папір. Лижі були яскраво-червоного кольору.
— Яка розкіш! Як би мені хотілося їх відразу ж випробувати.
— Будемо сподіватися, скоро ти станеш на ноги.
З цієї миті лижі лежали на канапі поруч з Сесілією, доки розподілялися інші дарунки. Останній пакунок був такий великий, що його внесли знадвору, і він теж призначався для Сесілії. Вона здалеку вгадала, що в середині.
— Санки! Неймовірно!..
Мама нахилилася над донею і погладила по щічці.
— Хіба могли б зважитися подарувати тобі щось інше?
Дівчинка стенула плечима:
— Ви не зважилися подарувати мені ковзани.
— О, цього шансу ми також не проґавили.
Стіл було накрито для довгого кавування. Сесілія задоволено оглядала розмаїття на скатертині: тістечка у кошику, фрукти, марципани, домашні цукерки та горішки. Саме так усе й мало бути. Справжнє Різдво. Саме вона з’їла тільки шматочок різдвяного пирога, а ще попросила для себе підсмажену скибку булки з медом.
Дідусь розповідав про Різдвяні свята у старі часи. Кожнісіньке Різдво ось уже понад шістдесят років він святкував у цій вітальні. Одного року він також був прикутий хворобою до ліжка.
Коли навколо ялинки завели хоровод, у Сесілії почали склепатися очі. Вона попросила, щоб її віднесли нагору. Спершу мама й Лассе кинулися звільняти її від подарунків, але Сесілія наполягала, щоб віднесли до її кімнати. Урешті-решт тато відніс-таки її у ліжко, переконавши, що й завтра ще буде гарний різдвяний день.
Так Сесілія заснула під звуки співів та музики, які бульбашками піднімалися з нижнього поверху до неї. Це бабуся грала на піаніно.
  
2
 
Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.
І тут вона почула голос:
— Як тобі спалося?
Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.
Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?
— Не бійся, — сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.
Він — або вона — був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.
Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.
Хто це — хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.
— Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? — повторив таємничий гість.
— Можу… Але хто ти?
— Аріель.
Сесілія знову протерла очі.
— Аріель?
— Так, це я, Сесіліє.
Дівчинка похитала головою:
— Я й далі не знаю, хто ти такий.
— А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.
— Як у дзеркалі?
Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.
— Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.
Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.
— Ти уже бував тут раніше? — спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.
— Як ти ввійшов?
— Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.
— Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…
Аріель тільки відмахнувся:
— Таке не має жодного значення для нас.
— Яке?
— Зачинені двері і таке інше.
Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:
— Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?
Хлопчик кивнув:
— Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!
Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.
— У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?
— Звичайно. Ви приходите і відходите.
— Що ти сказав?
— Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.
У Сесілії розпашілися щоки:
— Ти також приходиш і відходиш, правда?
Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:
— Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?
— Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?
Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.
— Ось ми й зрушили з місця, — мовив він.
— Як же?
— Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.
Сесілія вдихнула і важко видихнула:
— А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.
— «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» — повторив Аріель.
— Саме так!
Він усе баламкав і баламкав ногами.
— Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.
— Ти теж тоді був тут?
Він кивнув:
— Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.
— Наче двоє покинутих пташенят, — прошепотіла Сесілія.
Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.
— Але ж усе минулося. Він цілком одужав.
— Так, він цілком одужав.
Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.
Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.
— Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, — сказав він.
Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.
— «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», — процитувала вона. — Ти це мав на увазі?
— Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.
— Не вірю.
Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.
— Бідачка, — мовив він.
— Тому що я хвора?
Аріель похитав головою:
— Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.
— Пхе!
— Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?
Сесілія презирливо скривилася.
— Я лише запитав, — запевнив Аріель. — Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно — бути з плоті і з крові.