У дзеркалі, у загадці

Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:
— Хіба ж не гидко бути недовірливим?
— А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.
Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:
— Ангели не брешуть, Сесіліє!
Тепер уже Сесілії забракло повітря:
— Ти справді ангел?
Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.
Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:
— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.
Аріель зневажливо відмахнувся рукою:
— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.
Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.
— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.
— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.
Сесілія глипнула на нього:
— Принаймні тебе це стосується…
— Що ти цим хочеш сказати?
Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.
— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.
Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.
— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.
— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?
Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.
— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.
Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.
— Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати «дорослими».
— Я зараз зомлію! — вигукнула Сесілія.
— Буде шкода, ми так гарно розговорилися.
— Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, — наполягала дівчинка.
Аріель стенув плечима:
— Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.
— То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?
Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.
— Отже, не існує ані одного дорослого ангела? — допитувалася Сесілія. — Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.
Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:
— На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! — проголосив він. — Аж юрмиться!
Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:
— З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.
Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:
— Цікаво, як бути дорослою.
Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:
— Хочеш поговорити про це?
Сесілія лежала й дивилася у стелю:
— Мій учитель каже, що дитинство — лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?
Аріель кивнув:
— Зовсім навпаки.
— Що саме?
— Дорослість — це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.
Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:
— Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.
Аріель заперечно похитав головою:
— Знову помилка. Першими з’явилися діти, інакше не було б дорослих.
Сесілії спало на думку хитре запитання:
— А що було першим: курка чи яйце?
Аріель знову забаламкав ногами.
— Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. «Цікаво, що було першим, — мовив він, — курка чи яйце?»
Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:
— Звичайно, першим було яйце.
— Як це?
— Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?
У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, — подумала вона.
От тільки би вдалося втримати все це в пам’яті до завтрашнього ранку…
— Те ж саме відбувається і з дітьми, — продовжував Аріель. — Вони першими приходять на світ. А дорослі з’являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.
Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:
— Але ж Адам і Єва були дорослими.
Аріель похитав головою:
— Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!
— Це правда?
— Я уже казав, що ангели не брешуть.
— Розповідай іще!
— Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.
Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.
— Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, — мовив він.
Дівчинка заперечно мотнула головою:
— Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.
— Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…
Сесілія лежала і стиха посміювалася:
— У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.
— Про що це я говорив?
— Або що?
— Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?
Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі «Ілюстрована наука».
— Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, — попросила вона.
Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:
— Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.
— Чому?
— Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.
— Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?
Аріель кивнув.
— Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися — це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.
Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:
— Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.