Поміж ворогами

Він швид­ко сер­див­ся, швид­ко й од­хо­див і прос­ти­гав; був пал­кий, але одхідли­вий, як зви­чай­но бу­ває з ду­же нер­во­ви­ми людьми.
О. Ар­темій пішов до сто­ло­вої. Доб­ри­ловський і собі встав з крісла і поп­ря­му­вав слідком за ним.
«Ой, важ­ко сто­яти близько ко­ло на­чальства! цур йо­му, пек йо­му! І обс­ма­лить те­бе вог­нем, і об­па­лить! Але тер­пи, от­че ди­яко­не! Ча­сом прис­ма­лить, а ча­сом і нагрів те­бе, - ду­мав Доб­ри­ловський, йду­чи в сто­ло­ву за бла­го­чин­ним, - а вже я не дур­нич­ки їздив до Па­на­сен­ка: мо­же, якось-та­ки та влізу в попівську ря­су. Отець бла­го­чин­ний му­сить пох­ва­ли­ти ме­не на всі бо­ки пе­ред кон­сис­торією та архієреєм», - ду­мав ди­якон, си­дя­чи на стільці ко­ло са­мо­ва­ра.
О. Ар­темій вий­шов з сто­ло­вої й роз­ка­зав жінці й дочці, що про­чув од Доб­ри­ловсько­го. Су­са­на Уласівна та Ва­тя увійшли до сто­ло­вої, привіта­лись з Доб­ри­ловським, і сиділи обидві зас­му­чені. Один о. Ар­темій, оче­ви­дяч­ки, не ду­же жу­рив­ся й про­ва­див роз­мо­ву з Доб­ри­ловським. Доб­ри­ловський, на­пив­шись чаю, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му.
- От тобі й Ле­онід Се­ме­но­вич! - ска­зав о. Ар­темій до жінки. - І йми віри тим лег­ко­ду­хам сту­ден­там після цього.
- А я йо­му йня­ла віри, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.
- Їздив до нас, ма­буть, з нудьги на селі, щоб по­ба­виться, по­гу­ля­ти, роз­ва­жить се­бе… - го­во­рив о. Ар­темій.
- Та щоб наїстись, на­питься, всмак по­обіда­ти, - до­да­ла Су­са­на Уласівна, - бо в пи­сарші тріскав би борщ, та ка­шу, та га­луш­ки з са­лом.
- Але це все ще так собі. Ти, Ва­тю, ще не ду­май цу­раться йо­го, бо, мо­же, й він ще не зовсім од­кас­нувсь од те­бе. От приїде на свят­ки, то й по­ба­чи­мо, як він по­во­ди­ти­меться з то­бою.
- Та й мені так здається. Але ко­ли вже в йо­го ви­хо­пи­лось з уст та­ке сло­во, то я ма­ло надії пок­ла­даю на йо­го, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.
- Поживемо - по­ба­чи­мо. Ще ж ми, Ва­тю, не такі вже старі, щоб жу­риться та по­би­ва­тись за цим па­ни­чем. Хіба він один на світі? - втішав доч­ку о. Ар­темій.
«Ой, один він для ме­не на світі, і дру­го­го та­ко­го не­має! - ду­ма­ла Ва­тя. І во­на не роз­ве­се­ли­лась і не втіши­лась батько­ви­ми сло­ва­ми. - А мо­же… мо­же, то він ки­нув ті сло­ва на вітер, як жар­ти з ди­яко­ном… Мо­же, мо­же…»
І десь гли­бо­ко в душі мо­ло­дої дівчи­ни за­во­ру­ши­лась надія, ще не втра­че­на до реш­ти: десь гли­бо­ко в серці не­на­че ниш­ком хтось усе про­мов­ляв: мо­же, мо­же…
Вже й різдво нас­та­ло. Ми­нув пер­ший і дру­гий день різдва, а Ле­онід Се­ме­но­вич не приїздив. Сподіва­лись третього дня, а йо­го не бу­ло. Ва­тя зблідла й тро­хи змарніла, до­жи­да­ючи ми­ло­го.
- От і па­ля­ниці на яй­цях вже доїдаємо, а гос­тей не­ма! - жу­ри­лась Су­са­на Уласівна. - Чим-то бу­де­мо їх прий­ма­ти, як усе поїмо, що на­го­ту­ва­ли на свят­ки?..
П'ятого дня свя­ток о. Ар­темій сидів з жінкою та з доч­кою вве­чері за чаєм. До їх надійшов вчи­тель з жінкою.
Сусана Уласівна по­са­ди­ла вчи­тельшу ко­ло се­бе й ба­ла­ка­ла з нею лю­бенько, бо за­ну­ди­лась на свят­ках: ніхто не навіду­вав­ся в гості. Во­на бу­ла ра­да й та­ким гос­тям.
Коли це в при­хожій щось зас­ту­котіло.
- Гості приїха­ли! - ти­хо про­мо­ви­ла Ва­тя, і в неї не­на­че за­мер­ло сер­це.
- Хтось приїхав! - ще тихіше ска­зав о. Ар­темій і, вхо­пив­ши з сто­ла лам­пу, од­чи­нив двері в при­хо­жу й посвітив.
- А! сли­хом сли­ха­ти, в вічі ви­да­ти! Ле­онід Се­ме­но­вич, та ще й не самі! - гук­нув о. Ар­темій ве­се­ло. - Роз­дя­гай­тесь! А в нас і са­мо­вар на столі: не­на­че ждав гос­тей та са­ме й ки­пить! Про­шу до чаю.
До сто­ло­вої всту­пив пи­сар, за ним пи­сар­ша, а далі Ле­онід Се­ме­но­вич. Су­са­на Уласівна вста­ла й це­ре­мон­но привіта­лась до гос­тей. Ва­тя по­чер­воніла, не­на­че зай­ня­лась, потім зблідла, потім знов по­чер­воніла. Ле­онід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й поз­до­ро­вив з свят­ка­ми. Він ви­люднів, ще більше змужнів, став повніший на ви­ду. Ва­тя гля­ну­ла на йо­го чер­воні од мо­ро­зу що­ки, на йо­го ве­се­лий вид і прос­ти­ла в серці йо­го не­лас­каві сло­ва, які пе­ре­чу­ла че­рез Доб­ри­ловсько­го.
Писарша привіта­лась з ха­зяй­кою, потім обер­ну­лась до сто­ла - аж там сиділа вчи­тельша!
«Ой ли­шеч­ко! Ой матінко!» - тро­хи не крик­ну­ла пи­сар­ша. Во­на круть-верть, пок­ру­ти­лась на од­но­му місці, не­на­че ко­ноплі но­га­ми м'яла, а далі та­ки прос­тяг­ла до вчи­тельші пальці. Вчи­тельша, не вста­ючи з місця, й собі прос­тяг­ла до пи­сарші пальці. Черк­ну­лись во­ни пальця­ми, по­ла­па­ли од­на од­ну за пуч­ки, не­на­че од­на бра­ла пуч­кою сіль, а дру­га - пе­рець, і од­вер­ну­лись од­на од однієї. Пи­сар­ша одійшла до дру­го­го кінця сто­ла та й сіла. Вчи­тельша на­су­пи­лась.
Почалася ве­се­ла, якась праз­ни­ко­ва роз­мо­ва. О. Ар­темій був ра­дий і го­во­рив за всіх. Гості на­нес­ли з со­бою хо­лод­но­го свіжо­го повітря й не­на­че висвіжи­ли ха­ту й підсвіжи­ли о. Ар­темія й Ва­тю. Тільки Су­са­на Уласівна сіла ко­ло вчи­тельші й гор­до­ви­то по­зи­ра­ла на гос­тей: во­на сер­ди­лась.
Сусана Уласівна на­ли­ва­ла ста­ка­ни чаю. На тарілці ле­жа­ла здо­ро­ва ку­па наріза­них ски­бок па­ля­ниці. Праз­ни­кові па­ля­ниці з питльова­но­го бо­рош­на на яй­цях вже поїли, і в ха­зяй­ки зос­тавсь тільки один ок­раєць. Су­са­на Уласівна пішла на хит­рощі: нак­ла­ла на тарілці нас­поді ку­пу ски­бок прос­тої, з не питльова­но­го бо­рош­на па­ля­ниці, а звер­ху док­ла­ла скиб­ка­ми білої, питльова­ної. Вчи­тель, вчи­тельша, які ближ­че сиділи ко­ло ха­зяй­ки, по­за­би­ра­ли звер­ху шмат­ки кра­щої па­ля­ниці, і по­ки тарілка до­су­ну­лась до пи­сарші, на тарілці зос­та­лись тільки тем­ну­ваті шмат­ки прос­тої па­ля­ниці з прос­то­го бо­рош­на.
Писарша зобіди­лась і не взя­ла до чаю прос­тої па­ля­ниці. Во­на гля­ну­ла на вчи­тельшу й приміти­ла,, що вчи­тельша ди­виться на неї й сміється своїми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Вчи­тельша зу­мис­не взя­ла дво­ма то­неньки­ми су­хи­ми пальця­ми скиб­ку й трош­ки підня­ла вго­ру над ста­ка­ном, не­на­че зу­мис­не по­ка­зу­ва­ла пи­сарші та драж­ни­лась: ди­вись, мов, я їм питльова­ну па­ля­ни­цю, а ти бу­деш їсти прос­ту. З-під низько­го ло­ба вчи­тельшині очі аж бриз­ка­ли сміхом.
«Ой, сміється з ме­не, кля­та! Як­би не в гос­тях, здається, взя­ла б оці шмат­ки прос­тої па­ля­ниці та й пож­бу­ри­ла тобі в самісіньку пи­ку!» - ду­ма­ла пи­сар­ша.
А Су­са­на Уласівна не­на­че на злість все го­во­ри­ла лю­бенько з учи­тельшею, а до пи­сарші й сло­ва не про­мо­ви­ла, навіть не ди­ви­лась на неї, не­на­че її і в хаті не бу­ло. Пи­сар­ша приміти­ла, що ха­зяй­ка гор­до й сер­ди­то пог­ля­да­ла на пи­са­ря й на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.
«Чогось ніби сер­диться на нас… І ди­виться не так, як ко­лись пе­редніше, й не го­во­рить з на­ми, та все з учи­тельшею. Щось є!» - мірку­ва­ла до­гад­ли­ва по-жіно­чо­му пи­сар­ша.
О. Ар­темій го­во­рив, го­во­рив і, швид­ко не­на­че вто­мив­шись од роз­мо­ви, якось ма­ло звер­тав ува­гу на гос­тей. І Ва­тя роз­мов­ля­ла з па­ни­чем та все не­на­че су­пи­ла бро­ви.
«Нехай її «задні» візьмуть!» - не­на­че про­мов­ля­ли в думці цю фра­зу о. Ар­темій, і йо­го жінка, і навіть Ва­тя. І ця фра­за не­на­че чу­ла­ся їм в повітрі, на­че нові гості при­вез­ли з со­бою цю кривд­ну фра­зу й вис­та­ви­ли її на­по­каз.
«Чи го­ту­вать їм ве­че­рю, чи ні?» - пробіга­ло в думці Су­са­ни Уласівни. «Не­хай її «задні» візьмуть!» - знов не­на­че хтось підка­зав їй під самісіньке ву­хо, і во­на по­ду­ма­ла: «Не зве­лю різать ку­рей на ве­че­рю! Не варт! Пос­тав­лю хо­лод­ну за­кус­ку, по­дам шин­ки, ков­ба­си, та й не­хай ідуть з дво­ру го­лодні. Не варті.»
«Чого це во­ни го­во­рять, не­на­че три дні не їли або три дні пи­ли та це тільки що про­чу­му­ються на похмілля?» - ду­мав пи­сар, пог­ля­да­ючи на о. Ар­темія та йо­го жінку.
«Що з ни­ми ста­ло­ся, що во­ни чо­гось ніби дмуться? - ду­ма­ла пи­сар­ша. І в неї го­ло­ва хо­до­ром хо­ди­ла од здо­гадів. - Чи не наб­ре­ха­ла ча­сом на нас чо­го вчи­тельша? Не­дур­но во­на сьогодні та­ка ве­се­ла! Не­дур­но ж бла­го­чин­на тільки й ба­ла­кає з нею! Щось є! Це во­на! Це вчи­тельша по­набріху­ва­ла чо­гось».