Поміж ворогами

І в пи­сарші аж го­ло­ва лу­ща­ла од здо­гадів. Хо­ди­ла хо­до­ром го­ло­ва і в пи­са­ря. Він пе­реб­рав у думці усі діла, які трап­ля­лись в во­лості за ос­танні ча­си, ду­мав, чи не бу­ли во­ни злу­чені з яки­мись спра­ва­ми бла­го­чин­но­го, - і не зна­хо­див та­ких діл. Один Ле­онід Се­ме­но­вич з лег­ко­думністю мо­ло­до­го хлоп­ця нічогісінько не ду­мав, ба­ла­кав з Ва­тею, жар­ту­вав, сміявсь, не­на­че він не по­чу­вав на собі ніякої про­ви­ни.
Після чаю ха­зяїн зап­ро­сив гос­тей до гос­тин­ної. Гості пе­рей­шли й по­розсіда­лись кру­гом сто­ла. О. Ар­темій і Су­са­на Уласівна не­на­че ще ви­разніше по­чу­ли в прос­торній світлиці враз­ли­ву фра­зу: «Не­хай її «задні» візьмуть!» І ця фра­за не­на­че по­за­ми­ка­ла їм ус­та. Ха­зяй­ка по­сиділа тро­хи ко­ло вчи­тельші й за­раз вий­шла. О. Ар­темій позіхнув без це­ре­монії й навіть ро­та не за­ту­лив.
Після од­хо­ду ма­тері Ва­тя ніби роз­ляг­лась на ка­напі, об­пер­шись ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку й по­ча­ла по­зу­вать пе­ред па­ни­чем.
- А я оце не­дав­но бу­ла в Києві. Ви не чу­ли про це? - спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.
- Ні, не чув, - обізвав­ся він бай­дуж­но.
- Їздили ми з однією мо­ло­денькою ма­туш­кою сусідою. Во­на не­дав­но скінчи­ла ду­хов­ну шко­лу. По­ду­май­те собі! Ми одп­ра­ви­ли її па­нот­ця в гос­ти­ни­цю, а самі вдвох з вок­за­лу та май­ну­ли прос­то в опе­ру! Пот­ра­пи­ли на «Тру­ба­ду­ра»! Ще й завіси не підійма­ли, - хва­ли­лась Ва­тя.
- На «Тру­ба­ду­ра»? Як же вам спо­до­бав­ся той заг­ра­нич­ний «Тру­ба­дур»? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.
- Дуже спо­до­бав­ся. Мені зда­лось, що я, пе­ре­ну­див­шись тут, з Го­робцівки та пот­ра­пи­ла в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, не­на­че каз­ку по­ба­чи­ла в справ­дешніх об­ра­зах та кар­ти­нах. Я страх люб­лю опе­ру! - хва­ли­ла­ся Ва­тя.
- Так би й сиділи що­ве­чо­ра в опері? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.
- Не знаю, чи сиділа б що­ве­чо­ра, але знаю доб­ре, що час­тенько бу­ва­ла б в опері. А знаєте, я й вас ба­чи­ла в те­атрі, - го­во­ри­ла Ва­тя.
- Не мо­же буть! - аж гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.
- Чому не мо­же бу­ти?
- Тим, що ви, надісь, сиділи в пар­тері, а я, пев­но, сидів на гальорці; че­рез те вам бу­ло не вид­но ме­не, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але ко­ли ж са­ме ви бу­ли в те­атрі?
- Після пи­липівча­них за­пустів чет­вер­то­го дня, - ска­за­ла Ва­тя.
- То, на­пев­но, ме­не не ба­чи­ли, бо я тоді не був в те­атрі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.
- Та то я жар­тую! Я вас не ба­чи­ла, - ска­за­ла Ва­тя, але не приз­на­лась, як во­на тоді ба­жа­ла йо­го по­ба­чить.
- Ото шко­да, що я тоді не знав, що ви в Києві. Я був би зай­шов до вас, щоб по­ба­читься, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.
Ватя зраділа, їй зда­ло­ся, що Доб­ри­ловський сам ви­га­дав ту не­гар­ну фра­зу про­ти неї, що Ле­онід Се­ме­но­вич не ка­зав її ніко­ли і не міг ска­зать. Га­ря­че ко­хан­ня си­лу­ва­ло її йнять віри цьому, сил­ку­ва­лось підду­рить її роз­суд­ливість. Во­на пе­рес­та­ла йнять віри ди­яко­нові й людсько­му по­го­во­рові за­га­лом.
«Він не міг так ска­зать про ме­не! Він та­кий лас­ка­вий та ввічли­вий до ме­не й те­пер! - ду­ма­ла Ва­тя. - Ох, ко­ли б цьому бу­ла прав­да! Той Доб­ри­ловський, пев­но, нак­ле­пав на йо­го, отой по­га­ний Доб­ри­ловський, ота жов­та ли­си­ця!..»
І Ва­тя так роз­сер­ди­лась на ту жов­ту ли­си­цю, що бу­ла лад­на здер­ти з неї шку­ру.
Сусана Уласівна вий­шла. Дівчи­на ви­нес­ла за­раз після її од­хо­ду де­серт: ва­рен­ня, кон­фек­ти та яб­лу­ка. За нею за­раз увійшла й Су­са­на Уласівна, про­мо­ви­ла кільки слів до пи­сарші, знов сіла ко­ло вчи­тельші й ба­ла­ка­ла з нею. Пи­сар­ша розгніва­лась зовсім і на­пин­дю­чи­лась. Ваті знов прий­шла на дум­ку обідли­ва фра­за й на­ве­ла на неї сум. Во­на мов­ча­ла і тільки ку­ри­ла. Після де­сер­ту пи­сар­ша вста­ла й по­ча­ла про­щаться. Су­са­на Уласівна не пус­ти­ла її й про­си­ла зос­та­тись на за­кус­ку, але про­си­ла якось бай­дуж­но. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рег­ля­нув­ся з сест­рою й тим на­тяк­нув, щоб во­на не ха­па­лась до­до­му: йо­му схотіло­ся їсти, і він ждав доб­рої ве­чері та ви­пи­вач­ки.
Але йо­го надія не справ­ди­лась. Су­са­на Уласівна не звеліла розк­ла­дать огонь в печі й по­да­ла на стіл шин­ку та сма­же­ну вранці ков­ба­су. На столі стриміла од­ним од­на пляш­ка горілки.
Вина не по­да­ли. Гості за­ку­си­ли й навіть доб­ре не наїлись і не на­пи­лись. Після за­кус­ки пи­сар та пи­сар­ша по­ча­ли про­щаться. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня не про­си­ли їх ще по­ба­ви­тись. Вчи­тельша та вчи­тель ще зос­та­лись, не­на­че на злість пи­сарші.
- Не за­бу­вай­те ж нас! Про­шу вас одвіду­вать на­шу ха­ту! - ка­зав на про­щанні о. Ар­темій, але якось хо­лод­но, більше для зви­чай­ності. Він і в па­фос вже не вда­вавсь, і не цілу­вав­ся га­ря­че, і не ма­хав ру­ка­ми. Гос­тям і це ки­ну­лось в очі. Гості розп­ро­ща­лись і за­рані вий­шли з до­му.
- Вже не так лас­ка­во прий­ня­ли нас сьогодні, - обізвав­ся пи­сар до пи­сарші, вер­та­ючись до­до­му ву­ли­цею.
- Зовсім-таки не­лас­ка­во! - аж крик­ну­ла пи­сар­ша. - Чо­гось по­на­ди­ма­лись, си­дять мовч­ки, не го­во­рять; чо­гось бун­дю­чи­лись. Бла­го­чин­на все роз­мов­ля­ла з вчи­тельшею, а до ме­не й лед­ве де­сять слів про­мо­ви­ла. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.
- І ве­че­рю катз­на-яку по­да­ли. Я зовсім го­лод­ний: якоїсь шин­ки шма­ток, та ще й мерз­лої якоїсь ков­ба­си кільце… Це істин­но мож­на ска­зать про нас, як ка­за­ли ко­зи в казці: «Бігли че­рез місто­чок - вхо­пи­ли кле­но­вий лис­то­чок; бігли че­рез гре­бельку - вхо­пи­ли во­ди кра­пельку, - тільки ми пи­ли й їли», - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.
Писар з пи­сар­шею та Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вер­ну­лись до­до­му, ду­же нев­до­во­лені й навіть сер­диті.
Надбавши собі гро­шиків, пи­сар вже пос­та­вив собі гар­неньку ха­ту, і не ха­ту, а до­мок з світли­цею, кімна­тою та пе­кар­нею. Обс­та­ва в йо­го хаті бу­ла більше та­ка, яка бу­ває в сірач­ко­вих шлях­тичів або в міщан по повіто­вих містах. На стінках в світлиці висіли ряд­ки об­разів в фольго­вих та по­зо­ло­че­них ра­мах (Фольгові ра­ми по­зо­ло­чені не су­хим зо­ло­том, а су­хозліткою, чи позліткою. Це де­ше­ве лис­то­ве зо­ло­то, кот­рим зо­ло­тять не­до­рогі ран­ця до об­разів для се­лян.)
В кут­ку на об­разі висів ви­ши­ва­ний руш­ник. По стінах скрізь бу­ли по­начіплю­вані порт­ре­ти царів та ге­не­ралів, на­мальова­них на па­пері яри­ми кольора­ми й оп­рав­ле­них в прості по­чор­нені рам­ця. На пе­ре­го­родці в кімна­ту висіла здо­ро­ва кар­ти­на - оле­ог­рафія не­до­лад­но­го мос­ковсько­го ви­дан­ня, на котрій бу­ли на­мальовані усякі життєві спо­ку­си: з од­но­го бо­ку ве­ли­ко­руський се­ля­нин си­дить за сто­лом і круж­ляє горілку; з дру­го­го бо­ку мос­ковські при­каж­чи­ки п'ють за сто­лом в сад­ку пи­во та горілку з яки­мись мам­зе­ля­ми. Ця пістря­ва чер­во­но-си­ня ма­за­ни­на над­да­ва­ла світлиці ве­се­ленький виг­ляд. Ко­ло по­ро­га сто­яла здо­ро­ва зе­ле­на скри­ня на коліща­тах, по­мальова­на здо­ро­вецьки­ми пуч­ка­ми чер­во­няс­тих рож, і зве­се­ля­ла світли­цю своїми яс­ни­ми кольора­ми. На мальова­но­му не­ве­лич­ко­му мис­ни­ку ко­ло по­ро­га біліли пос­тав­лені сторч ряд­ки тарілок, таріло­чок та блю­де­чок. В кімна­тах бу­ло хоч тісненько, але чис­то, теп­ло, привітно. Попід стіна­ми сто­яв ослін з спин­кою, по­мальова­ний чер­во­ною фар­бою, та кільки простіших, по­мальова­них зе­ле­ною фар­бою, «панських» стільців. Світли­ця виг­ля­да­ла пістря­во й мальовни­чо, мов перська яс­на ткан­ка з уся­ки­ми квітка­ми.
Писарша пос­та­ви­ла на столі лам­пу. Пи­сар вий­няв з ша­хов­ки під мис­ни­ком пляш­ку нас­той­ки й пос­та­вив на столі. Усі посіда­ли за сто­лом і по­ча­ли су­ди­ти й гу­дить бла­го­чин­но­го та йо­го сім'ю. Пи­сар­ша звеліла най­мичці зва­рить ва­ре­ни­ки на ве­че­рю.
- Щось є! Щось тра­пи­лось, але що та­ке, то я й са­ма доб­ре не вга­даю, - аж ла­ма­ла собі го­ло­ву пи­сар­ша, - пе­редніше ко­лись прий­ма­ли нас доб­ре, аж цілу­ва­лись, а те­пер тро­хи не од­вер­та­ються.