Semper tiro

  
І.Я.Франко
 
 
SEMPER TIRO
 
 
 
Життя ко­рот­ке, та без­меж­на шту­ка
 
І незг­ли­би­ме твор­че ре­мес­ло;
 
Що зра­зу, ба­читься, тобі бу­ло
 
Лиш оп'яніння, за­бав­ка, ошу­ка,
 
Те в не­об­ня­тий розмір урос­ло,
 
Всю ду­шу, мрії всі твої ввісса­ло,
 
Всі си­ли за­би­ра і ще го­во­рить: "Ма­ло!"
 
 
 
І пе­ред пло­дом влас­ної уяви
 
Стоїш, мов пе­ред бо­жест­вом яким,
 
І су­шиш кров свою йо­му для сла­ви,
 
І своїх нервів сок, свій мо­зок пе­ред ним
 
Кладеш замість ка­ди­ла й стра­ви,
 
І чуєш сам се­бе ра­бом йо­го й підда­ним,
 
Та в серці шеп­че щось: "Ні, бу­ду твоїм па­ном".
 
 
 
Не вір сим по­шеп­там! Зрад­ли­ва та бо­ги­ня,
 
Та Му­за! Ва­бить, на­дить і ма­нить,
 
Щоб вис­сать "я" твоє, зро­бить з те­бе на­чин­ня
 
Своїх за­ба­гань, дух твій спо­рож­нить.
 
Не вір ме­лодії, що з струн її дзве­нить:
 
"Ти бу­деш май­ст­ром, бу­деш па­ном тонів,
 
І серць во­ло­да­рем, і влад­ни­ком мільйонів".
 
 
 
О, не ду­ри се­бе ти, мо­ло­дая ліро!
 
Коли в душі пісень тісниться рій,
 
Служи бо­гині не­по­хит­но, щи­ро,
 
Та па­ну­вать над нею і не мрій.
 
Хай спів твій бу­де за­па­ху­ще ми­ро
 
В пи­ру жит­тя, та сам ти скром­но стій
 
І знай од­но - po­ёta sem­per ti­ro  [1].
 
 
  
СОНЕТ
 
 
 
Благословенна ти поміж жо­на­ми,
 
Одрадо душ і сон­це бла­говісне,
 
Почата в зах­ваті, ок­роп­ле­на сльоза­ми,
 
О раю мій, моя ти му­ко, Пісне!
 
 
 
Царице, ти най­ниж­чо­го з-між лю­ду
 
Підносиш до вер­шин свой­ого тро­ну
 
І до гли­бин терпіння, сліз і бру­ду
 
Ведеш і тих, що дви­га­ють ко­ро­ну.
 
 
 
Твій по­дих всі сер­ця людські рівняє,
 
Твій поцілуй всі душі бла­го­ро­дить
 
І сльози на ал­маз пе­реміняє.
 
 
 
І до­тик твій із тер­ня рожі ро­дить,
 
І по сер­цях, мов чар со­лод­кий, хо­дить,
 
І бу­дить, мо­ло­дить, і оп'яняє.
 
 
  
МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ
 
 
 
Мій дру­же, що в нічну го­ди­ну ти­ху
 
Отсі ряд­ки очи­ма пробігаєш
 
І в них на­род­но­му за­ра­ди ли­ху
 
Чи влас­ним бо­лям по­лекші шу­каєш, -
 
 
 
Коли тобі хоч при од­но­му слові
 
Живіше в гру­дях сер­це затріпо­че,
 
В душі оз­веться щось, не­мов лу­на в діброві,
 
В очах огонь сльозу зга­сить за­хо­че, -
 
 
 
Благословлю те­бе, щоб аж до ско­ну тво­го
 
Доніс ти сер­це чис­те й щи­ру ду­шу
 
І щоб ти не заз­нав сирітства ду­хо­во­го,
 
В яко­му я свій вік ко­ро­тать му­шу.
 
 
17.IX 1905
  
КОНКІСТАДОРИ
 
 
 
По бурх­ливім оке­ані
 
Серед піня­вих валів
 
Наша фло­та су­не, б'ється
 
До незвісних бе­регів.
 
Плещуть вес­ла, гнуться щог­ли…
 
Ось і прис­тань за­тиш­на!
 
Завертай! І бік при боці!
 
І стер­но біля стер­на!
 
Кидай якорі! На бе­рег
 
По по­мос­тах ви­хо­ди!
 
Нічичирк! Ще лед­ве дніє…
 
Пусто скрізь… Ста­вай в ря­ди!
 
Сонний го­род ще дрімає…
 
Схопимо йо­го у сні…
 
Перший крик - наш ок­рик бою
 
І побіднії пісні.
 
Та за­ки ру­шать, пус­кай­те
 
Скрізь огонь по ко­раб­лях,
 
Щоб всі зна­ли, що не­ма нам
 
Вороття на ста­рий шлях.
 
Бухнув дим! Хлю­по­че мо­ре…
 
Щось мов стог­не у судні…
 
Паруси за­ло­потіли,
 
Наче кри­ла ог­няні.
 
Гнуться реї, сип­лять іскри,
 
Мов роз­па­лені річки…
 
Снасть скри­пить… Ви­сокі щог­ли
 
Запалали, мов свічки.
 
Що за на­ми, хай навіки
 
Вкриє попіл життьовий!
 
Або смерть, або побіда! -
 
Се наш ок­лик бой­овий!
 
До відваж­них світ на­ле­жить,
 
К чор­ту бо­язнь навісну!
 
Кров і труд ось тут здвиг­не нам
 
Нову, кра­щу вітчи­ну!
 
 
Кохавина, д[ня] 26 лип­ня 1904
  
НОВІ СПІВО­МОВ­КИ
   
ЦЕХМІСТЕР КУПЕР'ЯН
 
 
 
Облягали ля­хи місто
 
Десь в часі Руїни,
 
Штурмували бра­ми й му­ри,
 
Підкладали міни.
 
 
 
Боронилося ко­зацт­во,
 
Й міща­ни не спа­ли,
 
День і ніч гриміли з мурів
 
Пушки й са­мо­па­ли.
 
 
 
Але Ку­пер'ян-цехмістер
 
Був за всіх зав­зя­тий,
 
Цеховому то­ва­рист­ву
 
Нишком став ка­за­ти:
 
 
 
"Годі, брат­ця, нам на му­рах,
 
Як сичі, сидіти,
 
Покажім, що й ми, міщанст­во,
 
Не страш­кові діти!
 
 
 
Вдармо ніччю на їх табір
 
З кру­то­го бай­ра­ку!
 
Згиньмо або тих ля­шеньків
 
Зотрім на та­ба­ку!"
 
 
 
Як зга­да­ли, так зро­би­ли,
 
Щастила їм до­ля,
 
І роз­би­ли вра­жу си­лу,
 
Як пух, се­ред по­ля.
 
 
 
Радість! Сла­ва! Крик і гомін!
 
Збігаються в місті
 
Шевці, кравці, всякі справці -
 
Не сто і не двісті.
 
 
 
І віта­ють Ку­пер'яна
 
З йо­го во­яка­ми,
 
Як ге­роя, всю до­ро­гу
 
Всипали квітка­ми.
 
 
 
А на площі чор­на ра­да:
 
Взяли всі га­да­ти,
 
Яку б то­му Ку­пер'яну
 
Нагороду да­ти?
 
 
 
Одні ка­жуть: "Чим він досі
 
Був у нас? Цехмістром!
 
Тепер йо­го за зас­лу­гу
 
Виберім бурмістром!"
 
 
 
Другі ка­жуть: "Що, бурмістром?
 
Ми на се не згожі!
 
Най він бу­де ко­мен­дан­том
 
В ог­невій сто­рожі".
 
 
 
Треті ка­жуть: "Ні, па­но­ве,
 
Іншу ра­ду май­мо,
 
Купер'яну від ну­ме­ру
 
По ду­ка­ту дай­мо!"
 
 
 
"Ні, ні, ні! - ре­ве гро­ма­да
 
Одностайним хо­ром. -
 
За ге­рой­ст­во гроші бра­ти?
 
Ну, се був би со­ром!"
 
 
 
Знов нез­го­да, знов гар­ми­дер,
 
Сяк і так мірку­ють;
 
Що хто ска­же, кли­чуть: "Слав­но!"
 
А інші кеп­ку­ють.
 
 
 
Аж ось вис­ко­чив на ла­ву
 
Пузатий бурмістер
 
Та й зак­ли­кав: "Най жиє нам
 
Купер'ян-цехмістер!
 
 
 
Дав нам бог та­ко­го му­жа
 
Ворогів роз­би­ти,
 
Та не дав нам знать, яку б то
 
Честь йо­му зро­би­ти.
 
 
 
Гроші да­ти - со­ром бра­ти,
 
Та й ми ж бідні лю­ди;
 
На уряд йо­го пос­та­вить -
 
Іншим зазд­ро бу­де.
 
 
 
Поки він жи­вий між на­ми,
 
То все нам за­ва­да -
 
То ж, па­но­ве цехмістро­ве,
 
Ось моя вам ра­да:
 
 
 
Зараз тут йо­го убий­мо,
 
На паль по­садімо,
 
По смерті ж йо­го оп­лач­мо
 
І свя­тим зробімо.
 
 
 
І на­сип­ле­мо над тілом
 
Могилу ви­со­ку,
 
Будем по­мин­ки справ­ля­ти
 
Два ра­зи до ро­ку".
 
 
 
"Славно! Слав­но! От так ра­да!" -
 
Всі враз за­гу­ка­ли,
 
А цехмістра Ку­пер'яна
 
Навіть не пи­та­ли.