Semper tiro

  
СУЧАСНА ПРИКАЗКА
 
 
 
Ви чу­ли ту при­го­ду?
 
В часі роз­ли­ву рік
 
Попав у бист­ру во­ду
 
Нещасний чо­ловік.
 
В гли­бокім вирі б'ється
 
І то­не вже туй-туй,
 
До ку­ма, що на мості,
 
Кричить: "Ря­туй! Ря­туй!"
 
А кум, що на по­руч­чя
 
Поважно лікті спер,
 
Глядить кри­тич­но: "Вто­не
 
Чи вир­не ще те­пер?"
 
Вкінці мах­нув ру­кою
 
І мо­вив лиш од­но:
 
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
 
Спускайтеся на дно".
 
 
 
Гай-гай! Та­ких кумів нам
 
Не два, не три, не п'ять
 
В житті щод­ня, щох­вилі
 
Приходиться стрічать.
 
Ти в горі, нужді б'єшся,
 
Мов ри­ба у са­ку,
 
Працюєш, тач­ку тяг­неш,
 
Мов пан­щи­ну важ­ку;
 
Тут сумнів му­чить ду­шу,
 
Що місце, то бо­ляк, -
 
А він лиш кри­ти­кує:
 
"Се зле!" і "Се не так!"
 
За поміч і по­ра­ду
 
Він має лиш од­но:
 
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
 
Спускайтеся на дно!"
 
 
 
І наш на­род так б'ється
 
В матні вже мно­го літ,
 
І хвилі на­посілись
 
Його роз­ми­ти слід.
 
А на без­печнім мості
 
Фальшивії бра­ти
 
Стоять і ждуть - чи, мо­же,
 
Щоб поміч при­нес­ти?
 
Стоять і ждуть на хви­лю,
 
Що бра­та про­ковт­не,
 
Числять: те­пер ще вир­не,
 
Тепер вже, чей, пірне.
 
На крик йо­го й бла­ган­ня
 
В них сло­во лиш од­но:
 
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
 
Спускайтеся на дно!"
 
 
 
Та що се? Він не то­не,
 
Хапаєсь бе­регів,
 
Не слу­хає по­ра­ди
 
Облесних во­рогів
 
І під но­га­ми чує
 
Вже тверд­ший, тверд­ший грунт,
 
А ті на мості в ре­пет:
 
"Се бунт! Се бунт! Се бунт!"
 
Під ни­ми міст хи­таєсь,
 
І хви­ля пряс­ла рве,
 
І з мос­ту крик лу­нає:
 
"Рятуйте, хто жи­ве!
 
Рятуйте більшу власність!
 
Рятуйте панський лан!
 
Рятуйте трон і вівтар!
 
Давай об­лож­ний стан!"
 
 
 
А що, як Не­мезіда
 
Собі од­но­го дня
 
Позволить жарт зро­би­ти
 
І ролі поміня?
 
На своїм грунті ста­не
 
Русь міцно на но­гах,
 
А суп­ро­тив­на хви­ля
 
Піде по во­ро­гах?
 
І ті, що нас із ви­ру
 
Спасали ми­ло так,
 
Самі скуш­ту­ють тро­хи,
 
Який-то в мокрім смак?
 
А Русь на їх бла­ган­ня
 
Їм відповість од­но:
 
"Не тратьте, брат­ця, си­ли,
 
Спускайтеся на дно!.."
 
 
  
НА СТАРІ ТЕ­МИ
   
БЛАЖЕННИЙ МУЖ, ЩО ЙДЕ НА СУД НЕП­РА­ВИХ...
 
 
Блаженъ мужъ, иже не идетъ на со­ветъ не­чес­ти­выхъ.
 
 
 
Блаженний муж, що йде на суд неп­ра­вих
 
І там за прав­ду го­лос свій підно­сить,
 
Що без­тур­бот­но в сон­ми­щах лу­ка­вих
 
Заціплії сумління їм тер­мо­сить.
 
 
 
Блаженний муж, що в хви­лях за­не­па­ду,
 
Коли заг­лух­не й най­чуткіша совість,
 
Хоч ди­ким кри­ком збуд­жує гро­ма­ду,
 
І прав­ду й щирість відкри­ва, як новість.
 
 
 
Блаженний муж, що се­ред гвал­ту й гу­ку
 
Стоїть, як дуб по­се­ред бур і гро­му,
 
На зго­ду з підлістю не прос­тя­гає ру­ку,
 
Волить зла­ма­ти­ся, ніж пок­ло­ниться зло­му.
 
 
 
Блаженний муж, ко­го за теє ла­ють,
 
Кленуть, і го­нять, і поб'ють камінням;
 
Вони ж самі йо­го тріумф підго­тов­ля­ють,
 
Самі своїм осу­дяться сумлінням.
 
 
 
Блаженні всі, котрі не зна­ли годі,
 
Коли о прав­ду й спра­вед­ливість хо­дить:
 
Хоч пам'ять їх за­ги­не у на­роді,
 
То кров їх кров людст­ва уб­ла­го­ро­дить.
 
 
  
БУЛО СЕ ТРИ ДНІ ПЕ­РЕД МОЇМ ШЛЮ­БОМ...
 
 
Гласъ вопіюща­го во пус­ты­ни.
 
 
 
Було се три дні пе­ред моїм шлю­бом,
 
У чистім полі я пше­ни­цю жав.
 
Був південь. Я спо­чи­ти сів під ду­бом,
 
В душі ж мов світля­ний ал­маз дро­жав.
 
 
 
І враз по­чув я го­лос не­ви­мов­ний,
 
Той го­лос, що йо­го лиш сер­це зна,
 
Для ву­ха ти­хий, але си­ли пов­ний,
 
Що ду­шу роз­во­ру­шує до дна.
 
 
 
"Ще по­ки ти по­чав­ся в лоні ма­ми,
 
Я знав те­бе; за­ким явивсь ти в світ,
 
Я приз­на­чив те­бе пе­ред ца­ря­ми
 
Й на­ро­да­ми нес­ти мій за­повіт".
 
 
 
І мо­вив я: "О па­не, глянь на ме­не!
 
Простак убо­гий, мо­ло­де хлоп'я!
 
Хто ста­не сло­во слу­ха­ти нев­че­не?
 
Кого на­вер­ну, роз­во­ру­шу я?"
 
 
 
І мо­вив го­лос: "Від от­сеї хвилі
 
Ти мій. Про все, чим досі був, за­будь!
 
Усе по­кинь, вір тільки моїй силі,
 
Мої сло­ва не­хай те­бе ве­дуть.
 
 
 
А що сум­нив­ся ти в моєму слові,
 
Так знай: ніко­го не на­вер­неш ти;
 
Мов стріли б'ються о щи­ти стальові,
 
Так твій гла­гол о серць людських щи­ти.
 
 
 
На вітер бу­деш мій гла­гол ме­та­ти,
 
Проповідати бу­деш ти глу­хим;
 
Де ста­неш ти, ніхто не схо­че ста­ти,
 
Що пох­ва­лиш, всім ви­дасться ли­хим".
 
 
 
І мо­вив я: "О гос­по­ди, я грішний!
 
Чи щоб спо­ку­ту­вать всіх вин ва­гу,
 
Ти на сей труд важ­кий і бе­зуспішний
 
В сій хвилі кли­чеш свой­ого слу­гу?"
 
 
 
І мо­вив го­лос: "Не тобі се зна­ти!
 
Не за про­ви­ни я приз­нав те­бе,
 
Не бе­зуспішно бу­деш пра­цю­ва­ти,
 
А сер­це в тобі я скріплю сла­бе.
 
 
 
Твоїми го­во­ри­ти­му ус­та­ми
 
До всіх на­родів і до всіх віків,
 
Твоїми я тер­нис­ти­ми стеж­ка­ми
 
Вестиму своїх виб­ра­них борців.
 
 
 
Тобою я нав­чу їх відрікаться
 
Життя і світу для ви­со­ких дум,
 
Сучасних нужд, по­гор­ди не ля­каться,
 
У світлу ціль зострілив­ши весь ум.
 
 
 
Ось уст твоїх я пальцем до­торк­ну­ся
 
І вло­жу в них своїх гла­голів жар.
 
І на­ост­рю твій слух, щоб, як оз­ву­ся,
 
Ти чув мій го­лос, на­че грім із хмар".
 
 
 
Я ниць упав. "О, чую, па­не, чую!"
 
І серп я ки­нув, і пше­нич­ний стіг,
 
І батьків дім, невісту мо­ло­дую.
 
І відтоді не ба­чив більше їх.