Semper tiro

  
КРИК СЕ­РЕД ПІВНОЧІ В ЯКІМСЬ ГЛУХІМ ОКОЛІ...
 
 
 
Крик се­ред півночі в якімсь глухім околі.
 
Чи вмер хто й сво­яки ри­да­ють по вмер­ло­му?
 
Чи хто по­ра­не­ний ко­нає в чистім полі?
 
Чи пла­чуть си­ро­ти, ог­раб­лені і голі,
 
Без батька-ма­тері, без хліба і без до­му?
 
 
 
Невідомий співак по­хо­ду сте­по­во­го…
 
Замісто струн нап'яв він те­ти­ви спи­жеві,
 
Давно за­бу­ту рать з сну бу­дить віко­во­го
 
І до по­хо­ду знай нак­ли­кує но­во­го
 
"За зем­лю Руськую, за ра­ни Іго­реві".
 
 
 
Давно за­бу­та рать в за­бутій спить мо­гилі,
 
І Ігор спить, і з ним все плем'я со­ко­ли­не;
 
Лиш крик по­ета ще лу­нає в давній силі,
 
Байдужість сірая ку­няє на мо­гилі,
 
А кров із руських ран все ри­не, ри­не, ри­не.
 
 
  
АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ)  [2]
 
 
 
Діалект чи са­мостійна мо­ва?
 
Найпустіше в світі се пи­тан­ня.
 
Міліонам тре­ба сього сло­ва,
 
І гріхом уся­ке тут хи­тан­ня.
 
 
 
Міліонам тре­ба світла, волі,
 
Треба вміти, як їх до­би­ваться,
 
Поки стог­нуть кволі, мерз­нуть голі -
 
Нам в Па­рас­ки лас­ки до­жи­даться?
 
 
 
Як твій брат із го­ло­ду вми­рає,
 
А йо­го ти на­кор­ми­ти всту­пиш,
 
То чи ждеш, аж срібну лож­ку ку­пиш,
 
Чи бе­реш бу­ко­ву, що він має?
 
 
 
Як твоя у річці то­не ма­ти
 
І кри­чить: "Ря­туй ме­не, Ан­тош­ку!" -
 
Будеш ти на гар­ний чо­вен жда­ти
 
Чи їй ки­неш пер­шу-ліпшу дош­ку?
 
 
 
Зви се діалек­том, зви жар­го­ном
 
Тую дош­ку, ту бу­ко­ву лож­ку,
 
А во­на лу­нає відго­мо­ном
 
В міліонах серць жи­вих, Ан­тош­ку!
 
 
 
Хай та мо­ва вбо­га в славнім роді,
 
Хай мос­ковська, польська, чеська кра­ща -
 
Поки слу­жить Ма­тері в при­годі,
 
То во­на культурі не про­па­ща.
 
 
 
Хоч в сусіда там пи­ха ба­гацька
 
У пор­фирі сяє та ат­ласі -
 
На чу­же ба­гатст­во ми не ласі,
 
Ласа лиш твоя ду­ша жеб­рацька.
 
 
 
Бідні ми, як коні на при­поні,
 
Збагатись нас труд на рідній ниві:
 
В діалекті чи хоч би в жар­гоні
 
Будемо ба­гаті і щас­ливі.
 
 
 
Діалект, а ми йо­го на­ди­шем
 
Міццю ду­ху і ог­нем лю­бо­ви
 
І нес­тер­тий слід йо­го за­пи­шем
 
Самостійно між культурні мо­ви.
 
 
  
ГОВОРИТЬ ДУ­РЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...
 
 
 
Говорить ду­рень в серці своїм:
 
 
 
"Єсть бог і есть він бо­гом моїм!
 
Його я в серці своїм чую,
 
В ньому я днюю, з ним но­чую.
 
Він бе­ре­же ме­не, мов ма­ти,
 
Що я роб­лю, він му­сить зна­ти,
 
Що я роб­лю і що го­во­рю;
 
Він в моїх ра­до­щах і в го­рю,
 
Він в моїх ду­мах, в моїх мріях
 
І в моїх жа­ло­щах, надіях.
 
 
 
На нього я пок­лав надію
 
І все, що дію, з ним я дію;
 
Що мов­лю, в ньому ко­ре­ниться,
 
Всіх моїх мис­лей він кри­ни­ця;
 
І кож­дий відрух сер­ця мо­го
 
Почався в нім і йде до нього.
 
Мене він лю­бить, як ди­ти­ну,
 
Пильнує, тішить без упи­ну,
 
І всі діла мої но­тує,
 
І шлях мій до ме­ти прос­тує.
 
 
 
Він світ соз­дав, і сон­це, й зорі,
 
Завісив зем­лю у прос­торі,
 
Накрив її не­бес пок­ро­вом -
 
Одним ли­ше всев­лад­ним сло­вом
 
Своїм "Да бу­дет" все­мо­гу­чим,
 
Немов до­щу по­то­ком рву­чим.
 
Він скрізь на морі і на суші
 
Создав у за­ро­доч­ках душі,
 
Життя розсіяв незлічен­не -
 
А все для се­бе і для ме­не.
 
 
 
О, він ступ­не­во йшов, вправ­ляв­ся,
 
Шість день до цілі наб­ли­жав­ся,
 
Поки соз­дав най­ви­щу про­бу -
 
Мене - він на свою по­до­бу.
 
Він дав мені весь світ у вла­ду;
 
З йо­го любві я не відпа­ду,
 
А навіть як згрішу, раб грішний,
 
То він ка­рать ме­не не спішний:
 
Хоч як грізнеє пе­ре­сер­дя,
 
Ще більше в нього ми­ло­сер­дя.
 
 
 
Щоб згла­ди­лась моя про­ви­на,
 
Він дав за ме­не сво­го си­на;
 
І щоб мої мо­гутні кри­ла
 
Не зу­пи­ня­ла, не гніти­ла
 
Важка ма­терії інертність,
 
Він дав душі моїй безс­мертність,
 
Дав за­по­ру­ку без­по­хиб­ну,
 
Що як ум­ру, то не за­гиб­ну,
 
Що смерть моя - не скін фа­тальний,
 
А вхід до раю тріумфальний.
 
 
 
Єсть бог, я чую се, я знаю,
 
Його у власнім серці маю,
 
Його у тво­риві я ба­чу,
 
В своїй йо­го зна­ход­жу вда­чу:
 
Він в моїй совісті го­во­рить
 
І мною ни­щить, мною тво­рить,
 
Що я ска­жу, він "ні" не ска­же,
 
І що я зв'яжу, він те зв'яже.
 
 
 
Я часть йо­го; де часть, там цілість.
 
Я твір йо­го, і твор­ця вмілість
 
Його творіння ви­яв­ляє:
 
Його дух з ме­не про­мов­ляє,
 
Його мисль в моїм слові чу­ти:
 
Я єсьм, то­му й він му­сить бу­ти.
 
Я в нім жию, і з ним я вічний,
 
Як син, як склад­ник ор­ганічний,
 
Як тон із гар­монійним строєм", -
 
 
 
Говорить ду­рень в серці своїм.