Semper tiro

  
ІЗ КНИ­ГИ КА­АФ
   
У СНІ ЗНАЙ­ШОВ Я ДИВ­НУЮ ДО­ЛИ­НУ...
 
 
 
У сні знай­шов я див­ную до­ли­ну.
 
Було так яс­но, ти­хо, лег­ко в ній,
 
Що ба­чи­лоь мені: не йду, а ли­ну.
 
 
 
Сміялася в пиш­ноті вес­няній
 
Природа, па­хо­ща­ми вся об­ли­та,
 
І скрізь співав пта­шок нез­ри­мих рій.
 
 
 
Сріблом на збоч­чях хви­лю­вав лан жи­та,
 
Верхом шумів-гудів відвічний ліс,
 
Внизу бу­ла ве­лич­на тай­на скри­та.
 
 
 
Внизу був луг, і з нього вітер ніс
 
Такі розкішні па­хощі, що гру­ди
 
Аж шир­ша­ли і дух у тілі ріс.
 
 
 
А йшли ті па­хощі з квіток, що всю­ди
 
Росли - бар­висті, див­них форм, яких,
 
Мабуть, ніко­ли не пле­ка­ли лю­ди.
 
 
 
Хиляючись до тих квіток пал­ких,
 
Я чув, що й спів со­лод­кий з них ви­хо­дить,
 
Мов пас­ма тонів ніжних і м'яких.
 
 
 
Між тих квіток дівчат ба­га­то хо­дить,
 
Всі в біло­му, в вінках і скин­дяч­ках,
 
І од­на од­ну все за ру­ку во­дить.
 
 
 
У всіх ма­ленькі ко­ши­ки в ру­ках,
 
І кож­ду квітку пильно ог­ля­да­ють,
 
Пестять і підли­ва­ють на гряд­ках.
 
 
 
Не рвуть квіток співу­чих, та зри­ва­ють
 
Із кож­дої рос­тин­ки по лист­ку
 
І бе­реж­но у ко­ши­ки скла­да­ють.
 
 
 
І, ба­ча­чи за­ба­ву їх та­ку,
 
Я мо­вив: "На­що ті лист­ки, дівча­та?
 
На лік, на стра­ву їх рве­те яку?"
 
 
 
І мо­ви­ла од­на: "Рве­мо для свя­та.
 
І не на лік, бо для здо­ро­вих се;
 
І не на стра­ву - си­та на­ша ха­та.
 
 
 
А хто до уст лис­ток сей за­не­се,
 
І розг­ри­зе, і сок йо­го скуш­тує,
 
У то­го сер­це розкішшю стря­се;
 
 
 
У то­го смілість ду­шу нап­рос­тує,
 
У то­го радість очі про­яс­нить,
 
Турботи всі розвіє й пош­ма­тує.
 
 
 
Твій сум, твою зневіру хоч на мить
 
Прогонить він; ти ста­неш мов ди­ти­на,
 
Всю суть свою ти му­сиш відмінить.
 
 
 
Всім лю­бий ти, хоч круг­лий си­ро­ти­на,
 
І лю­биш всіх, щас­ли­вий в тій любві.
 
Кааф у нас зо­веться та рос­ти­на".
 
 
 
Пішли. Та йдуть і мов­лять інші дві:
 
"А ти не рад листків тих скуш­ту­ва­ти
 
І за­нес­ти їх там, своїй верстві?
 
 
 
Чи все в вас має лютість па­ну­ва­ти,
 
Зневага до людст­ва, по­гор­да й їдь?"
 
 
 
І ки­нувсь я лист­ки ті дивні рва­ти,
 
Ось вам пу­чок їх. На­те та гризіть!
 
 
  
ПОЕТЕ, ТЯМ, НА ШЛЯ­ХУ ЖИТТЬОВО­МУ...
 
 
 
Поете, тям, на шля­ху життьово­му
 
Тобі пер­ли­ни-щас­тя не знай­ти,
 
Ні за­хис­ту від бурі, злив і гро­му,
 
 
 
Поете, тям, заз­на­ти маєш ти
 
Всіх мук бут­тя, всіх болів і уни­жень,
 
Заким дійдеш до світлої ме­ти.
 
 
 
Поете, тям: лиш в сфері мрій, при­вид­жень,
 
Ілюзій і оман твій рай цвіте,
 
А геній твій - то міць су­гестій, збли­жень.
 
 
 
Пророцький дар у те­бе лиш на те,
 
Щоб іншим край обіця­ний вка­зав ти,
 
А сам не вхо­див у жит­ло свя­те.
 
 
 
І сер­це чу­леє на те лиш взяв ти,
 
Щоб кож­до­му в день скорбі пільгу ніс,
 
І в горі сло­во теп­леє ска­зав ти.
 
 
 
Та з влас­ним го­рем крий­ся в тем­ний ліс!
 
Ніхто до те­бе не прос­тяг­не ру­ку
 
І не от­ре твоїх кри­ва­вих сліз.
 
 
 
Та не міркуй, що ро­дивсь ти на му­ку,
 
Бо й роз­кошів най­ви­щих маєш часть,
 
У творчій силі щас­тя за­по­ру­ку.
 
 
 
Усе, чо­го в тобі сей світ не дасть,
 
Знайдеш в душі своїй ясніше, кра­ще:
 
Найвищу прав­ду і най­більшу власть.
 
 
 
Ото й ми­най все тем­не, не­пу­тя­ще,
 
Весь злуд­ний блиск, тріумфи хвильові,
 
Все підле, са­мо­люб­не і про­па­ще.
 
 
 
І бе­ре­жи на своїй го­лові
 
Вінок незв'ялий чис­то­ти, і лас­ки,
 
І прос­то­ти, мов квіти польові.
 
 
 
У мас­ка­рад жит­тя іди без мас­ки,
 
На тор­жи­ще цинізмів і на­руг
 
Виходь з ліхтар­нею з ста­рої каз­ки:
 
 
 
В ній щез­не тіло, по­явиться дух,
 
Прозора ста­не явищ тем­на ма­са.
 
І будь ти лю­дям не суд­дя, а друг.
 
 
 
І дзер­ка­ло, й об­но­ва, Gu­ar­da e pas­sa  [3].
 
 
  
ОПІВНІЧ. ГЛУ­ХО. ЗИМ­НО. ВІТЕР ВИЄ..
 
 
 
Опівніч. Глу­хо. Зим­но. Вітер виє.
 
Я змерз. І ви­па­ло з хо­лод­них пальців
 
Перо. І мо­зок стом­ле­ний відмо­вив
 
Вже пос­лу­ху. В душі гли­бо­ка пав­за.
 
Ні дум­ка, ні чут­тя, ні біль - ніщо
 
В ній не во­ру­шиться. Зав­мер­ло все,
 
Немов гни­лий ста­вок в гу­ща­вині,
 
Якого тем­ну во­ду не во­ру­шить
 
Вітровий по­дих.
 
 
 
Але цить! Се що?
 
 
 
Чи втоп­ле­ни­ки з бо­лот­но­го дна
 
Встають і з хвиль во­ню­чих прос­тя­га­ють
 
Опухлії, зе­ле­ну­ваті ру­ки?
 
І го­лос чу­ти, зойк, ри­дан­ня, стогін -
 
Не дійсний го­лос, але щось да­ле­ке,
 
Слабе, мар­не, тінь го­ло­су, зітхан­ня,
 
Чутне лиш сер­цю, та яке ж бо­лю­че,
 
Яке бо­лю­че!..
 
 
 
"Тату! Та­ту! Та­ту!
 
 
 
Се ми, твої нев­род­женії діти!
 
Се ми, твої не­виспівані співи,
 
Передчасом утоп­лені в баг­нюці!
 
О, глянь на нас! О, прос­тяг­ни нам ру­ку!
 
Поклич до світла нас! Пок­лич до сон­ця!
 
Там ве­се­ло - не­хай ми тут не чах­нем!
 
Там гар­но так - хай тут не гниєм!"
 
 
 
Не вий­де­те на світло, не­бо­жа­та!
 
Не ви­вес­ти вже вас мені до сон­ця!
 
Я сам оце ле­жу у темній ямі,
 
Я сам гнию тут, до землі при­би­тий,
 
А з ди­ким ре­го­том по моїй груді
 
Тупоче, б'є моя ли­хая до­ля!