Поеми

  
Леся
 
Українка
 
ПОЕМИ
 
 
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ
 
 
(Посвята дядько­вi М. Дра­го­ма­но­ву)
 
ЗАСПIВ
 
 
Спогадаймо дав­нюю дав­ни­ну,
 
Спогадаймо по­вiсть не­за­бут­ню
 
Про да­ле­ку вiльную країну,
 
Про ста­ру Шот­лан­дiю сла­вут­ню.
 
 
 
Давня по­вiсть! i на бай­ку схо­жа, -
 
Є в нiй пев­нi спра­ви, єсть i мрiї,
 
Але ж прав­да, на­че зiр­ка го­жа,
 
Сипле скрiзь про­мiн­ня зо­ло­тiї.
 
 
 
Правда нам свi­ти­ти­ме крiзь хма­ри,
 
Ми ж да­ле­ко дум­кою по­ли­нем,
 
Ми пог­ля­нем на вiй­сько­вi чва­ри,
 
В дав­нiй сла­вi спо­га­дом по­ри­нем.
 
 
I
 
 
Вже бу­де лiт п'ятсот то­му, -
 
На край шот­ландський вiльний
 
Вiйною йшов ко­роль Ед­вард,
 
Англiйський вла­дар сильний.
 
 
 
Зiбрав вiн ли­ца­рiв своїх,
 
Все гор­де, пиш­не панст­во,
 
Щоб то шот­ландський вiльний люд
 
Забрати у пiд­данст­во.
 
 
 
По всiй Шот­лан­дiї йде гук
 
Луною го­лос­ною:
 
"До зброї, брат­тя! ось iде
 
Король Ед­вард вiй­ною!
 
 
 
Гей, ми­ле брат­тя! чи у нас
 
Ясної зброї ма­ло?
 
Хiба в шот­ландськiй сто­ро­нi
 
Вже ли­ца­рiв не ста­ло?"
 
 
 
Лицарство йде, зем­ля гу­де;
 
Зiйшлись во­ро­жi ла­ви…
 
Багато бу­де сього дня
 
Кривавої за­ба­ви.
 
 
 
Блищать спи­си, бряж­чать ме­чi
 
I шо­ло­ми яс­нiї,
 
Гукають лю­то во­яки,
 
Ржуть ко­нi во­ро­нiї.
 
 
 
Воюють день, во­ю­ють два,
 
На тре­тiй день - ой го­ре! -
 
Шотландцi крик­ну­ли: "Бi­да!
 
Король Ед­вард нас бо­ре!"
 
 
 
Англiйське вiй­сько б'є-сi­че,
 
Англiйська зброя сяє;
 
Шотландська зброя опа­да,
 
Лицарство зне­ма­гає.
 
 
 
Аж тут ко­роль Ед­вард спи­нивсь,
 
I сур­ма заб­ри­нi­ла,
 
Знялась над вiй­ськом ко­рог­ва;
 
Та не бар­вис­та — бi­ла.
 
 
 
Всi ста­ли ти­хо, всяк свiй спис
 
Додолу по­хи­ляє,
 
Гука ге­рольд: "Ко­роль Ед­вард
 
Шотландцiв приз­во­ляє
 
 
 
Лихую зва­ду за­ли­шить,
 
Спокiй вер­ну­ти краю,
 
Прийти до зго­ди без вiй­ни,
 
По братньому зви­чаю.
 
 
 
Так ка­же наш ко­роль: хто з вас
 
Погодяться зо мною,
 
Той i маєтка­ми, й людьми
 
Владiтиме в спо­кою.
 
 
 
Люд прос­тий має нам пла­тить
 
Податки й де­ся­ти­ни, -
 
А ли­цар бу­де вiльний пан
 
Своєї батькiв­щи­ни.
 
 
 
Всяк ли­цар має з ко­ро­лем
 
Ходити у по­хо­ди,
 
За те вiн ма­ти­ме со­бi
 
I лас­ку, й над­го­ро­ди".
 
 
 
Додолу впа­ли ко­рог­ви,
 
Весь гурт шот­ландський панський
 
Враз крик­нув: "Зго­да! хай жи­ве
 
Едвард, ко­роль шот­ландський!"
 
 
 
Шотландське ли­царст­во зда­лось,
 
Але один зос­тав­ся
 
При зброї ли­цар мо­ло­дий -
 
Робертом Брю­сом звав­ся.
 
 
 
Едварду гля­нув вiн в ли­це,
 
Мов ки­нув блис­ка­ви­цю,
 
Здiйняв i ки­нув во­ро­гам
 
Залiзну ру­ка­ви­цю.
 
 
 
Потiм ост­ро­ги дав ко­ню,
 
Кiнь во­ро­ненький звив­ся,
 
Помчав у го­ри, мов стрi­ла,
 
В мiж­гiр'ї тем­нiм скрив­ся.
 
 
II
 
 
Поїхав Ро­берт по шот­ландськiй зем­лi
 
Здiймати на­род­не повс­тан­ня,
 
Гонцiв ро­зiс­лав вiн по всiй сто­ро­нi
 
Скликати се­лян на зiб­ран­ня.
 
 
 
Коли на ши­ро­кiй до­ли­нi мiж гiр
 
Зiбралась ве­ли­кая ра­да,
 
Роберт то­дi вий­шов до лю­ду й ска­зав:
 
"Шотландцi! вчи­ни­ла­ся зра­да!
 
 
 
Нема в нас ли­царст­ва, не­ма в нас па­нiв -
 
Вони вже анг­лiй­ськi пiд­да­нi;
 
Та є ще в країнi шот­ландський на­род,
 
Не звик вiн но­си­ти кай­да­ни!
 
 
 
Повстаньмо ж те­пе­ра усi, як один,
 
За дi­ло бра­терськеє спiльне!
 
Розкуймо на зброю плу­ги! Що орать,
 
Коли на­ше по­ле не вiльне?"
 
 
 
Тут всi за­шу­мi­ли, мов хви­лi морськi:
 
"Ходiмо, здо­бу­де­мо во­лi
 
Або на­шi го­ло­ви вiльнi, буй­нi
 
Складемо на на­шо­му по­лi!"
 
 
 
I там, на ши­ро­кiй до­ли­нi мiж гiр,
 
Селяни всi та­бо­ром ста­ли,
 
Палили ба­гат­тя во­ни цi­лу нiч -
 
Все яс­ную зброю ку­ва­ли.
 
 
 
На ра­нок узб­роєне вiй­сько бу­ло;
 
Кому ж не дiс­та­ло­ся зброї,
 
Тому не заб­рак­ло со­ки­ри, ко­си
 
Та в гру­дях од­ва­ги мiц­ної.
 
 
 
Те вiй­сько не ма­ло яс­них ко­ро­гов,
 
Нi пан­ци­рiв срiб­них кош­тов­них,
 
На прос­тих се­лянських щи­тах не бу­ло
 
Девiзiв гуч­них крас­но­мов­них.
 
 
 
У цi­ло­го вiй­ська де­вiз був один:
 
"За во­лю, за рiд­ну країну!"
 
Хоч слiв тих нiх­то на щи­тi не но­сив,
 
Та в сер­цi но­сив до за­ги­ну.
 
 
 
I так во­ни вий­шли нап­ро­ти па­нiв,
 
Роберт їх про­ва­див до бою;
 
Нi од­но­го ли­ца­ря, ок­рiм йо­го,
 
Не ма­ли шот­ланд­цi з со­бою.
 
 
 
Шотландське ли­царст­во усе пе­рей­шло
 
Служити в анг­лiй­сько­му вiй­ську,
 
Пiшло бо­ро­ни­ти ме­чем i щи­том
 
Корону i вла­ду анг­лiй­ську.
 
 
 
В не­щас­ну го­ди­ну шот­ландський на­род
 
Кував свою яс­ную зброю;
 
У пер­шо­му бою роз­би­тi бу­ли,
 
Багато ляг­ло го­ло­вою.
 
 
 
Удруге зiй­шли­ся - не­до­ле тяж­ка!
 
Знов вiй­сько шот­ландське роз­би­те.
 
Ударили втретє - знов по­ле кру­гом
 
Все тру­пом шот­ландським ук­ри­те.
 
 
 
Мiцна бу­ла си­ла по­туж­них па­нiв,
 
I ва­та­ги муд­рi знай­шли­ся, -
 
Нi в го­ри за­вес­ти, нi в нет­рi заг­нать
 
Обачнi па­ни не да­ли­ся.
 
 
 
Широкi до­ли­ни, роз­ло­гi ла­ни
 
Шiсть раз бу­ли кров'ю по­ли­тi,
 
Шiсть раз про­лу­нав по Шот­лан­дiї крик:
 
"Шотландцi, шот­ланд­цi роз­би­тi!"
 
 
 
Нi зброї во­ни, нi своїх ко­ро­гов
 
Едварду до нiг не зло­жи­ли,
 
Та во­лю й країну свою бо­ро­нить
 
Не ста­ло се­лянської си­ли.
 
 
 
Однi по­ляг­ли, а дру­гi ро­зiй­шлись -
 
Пiшли своє по­ле ора­ти.
 
Без вiй­ська, без сла­ви зос­тав­ся Ро­берт,
 
Що ж має те­пер вiн по­ча­ти?
 
 
 
Чи має пi­ти, як шот­ландськi па­ни,
 
Едвардовi зброю вiд­да­ти,
 
Зостатись отут в по­до­ла­нiй зем­лi
 
Останнього со­ро­му жда­ти?
 
 
 
Нi, кра­ще не ба­чить то­го i не чуть,
 
Як ги­ну­ти бу­де країна!
 
"Прощай, моя рiд­на країно! прос­ти
 
Свого без­та­лан­но­го си­на.
 
 
 
Хотiв би я вiльною ба­чить те­бе,
 
Але не су­ди­ло­ся теє…
 
Далеко те­пер на чу­жих бе­ре­гах
 
Поляжу за дi­ло свя­теє".
 
 
 
Так мо­вив Ро­берт, i по­дав­ся вiн геть
 
На бе­рег убо­гий iр­ландський, -
 
Вiн ду­мав по­вiк не вер­та­ти­ся знов
 
У край без­та­лан­ний шот­ландський.
 
 
 
В Iр­лан­дiю мав­ся при­буть ко­ра­бель,
 
Що ли­ца­рiв вiз в Па­лес­ти­ну,
 
На ньому од'їха­ти хтiв i Ро­берт
 
У тую да­ле­ку чу­жи­ну.
 
 
 
Укупi з од­важ­ним ли­царст­вом ба­жав
 
Пiти у хрес­то­вiм по­хо­дi,
 
Щоб дi­лу свя­то­му ос­тан­нiм жит­тям
 
I си­лою ста­ти в при­го­дi.