Поеми
Часть 14 из 20 Информация о книге
[ЯКУТСЬКА ПОЕМА]
Се ви питаєте за тих,що тут застрелились на варті?Та добре, розкажу про них,хоч то вони й не дуже варті:були якути-дикуни,і мова в їх, і вчинки дикі,хоч і небіжчики вони,а дурні – все скажу – великі.Сами скажіть, чого б їм туту нас при війську сумувати,та в нас такий дикун-якутповинен просто раювати!Було їм досить їсти-пить,не раз дамо і цукру, й чаю,а навіть щоб гаразд побить,то не було того звичаю.Ні, гріх сказати, в нас не б’ють,начальство вище близько тута, –а як там зрідка й стусонуть,то що се значить для якута?Бо й то сказать, який воякіз дикуна? одно ледащо!Але ж у нас, посвідчить всяк,вони не скаржились ні на що.Покірливі були, плохі,боялись кожного, так, здуру,бувало, плачуть, як лихі, –дитячу мали десь натуру!Обличчя бабські, без борід,ні бравості у них, ні зросту,такий, скажу я вам, нарід,що хоч бери та й скинь їх з мосту.Було, котрий із них сидитьі туманіє, сльози в очу.Спитає хто: «Чи що болить?»А він одно: «Я дому хочу!» –«А де ж той дім?» – «Отам, отам!покаже навмання рукою. –Там їхати полям, горам,лісам, великою водою». –«Чи гарна ж ваша сторона?» –було, спитаєм. «Я не знаю». –А край їх, звісно, дичина,що ж гарного в якутськім краю?Навчились трохи говоритьпо-нашому, то все питали:«Чого тут небо не горить?»Зими для того дожидали.А вже воно давно зима,сніги, мороз – чого їм треба?«Зимою сонця в нас нема,а тут он єсть, бач, серед неба…»І літом їм було не в лад,як ніч надійде. «Страшно», – кажуть.А прийде свято – всякий рад, –вони ж нап’ються й спати ляжуть.Було їм страшно від розмов:«Велике слово, ми не знаєм…»Боялись коней і корів,ми їх, було, й котом лякаєм…Було, як вулицею йдуть,за руки держаться, як діти:«На нас хати ще упадуть…»Та ми ж їх мусили й глядіти,бо їм недовго і зблудитьз дороги, як ідуть по місті,а вміли по лісах ходить,по всяких нетрях – звірі чисті!Було, поплинуть по ріцічовном, як пустять їх гуляти,а ми за ними назирці,щоб не надумали втікати.Вони ж причалять до ліска,де щонайгірша деревина,березина крива, тонка,або де на піску соснина,або знайдуть яке багно,край нього моху наскладають,вогонь запалять, порохноякесь їдять та ще й співають.Там-то й пісні були у них!Кому такі складать охота?Ми слухаєм, а далі в сміх:зовсім рипучії ворота!Ми в сміх, а ті якути в плач.«Пускай нас, – кажуть, – пускай дому».А ми: «Заплач, куплю калач,та й сам із’їм, не дам нікому!»Бувало, й шкода їх, дурних,та вже ж не плакать з ними разом…Посміємось, питаєм їх,про що співали. Скажуть часом:«От на оленях їде дід,а баба доїть олениці…А вітер засипає слід…мороз великий… сніговиці…»Ми знов у сміх: «То се такіпісні якутські? про олені?»Вони питають: «А які?»та й знов риплять, немов шалені.Найгірш було їм на смотрахта й на маневрах, на параді(воно то й кожному на страх!і ми, було, тому не раді).Вони й не скаржились, а всетак говорили чудернацько:«Ми боїмось… велике се…багацько тут всього… багацько…»А що вже їм зовсім не йшло,то се солдатськая наука,се горе вчителю було,а їм самим пекельна мука.Коли ж, бувало, й так почнутьнавчать товариші словами,вони, було, або поснуть,або кивають головами,як п’яні… хоч що хоч кажи!А потім просять дурнувато:«Ти голову нам зав’яжи…багато в ній тепер… багато!»Бувало, так сами собістискають голови руками,немов хтозна в якій журбі,або зав’яжуть рушниками…А потім обійняв їх сум,змарніли, зниділи дедалі.Ми вже й не брали їх на глум,бог з ними, що такі невдалі!«Додому», – скиглили водно,але втікати – не посміли,сами не знали, де воно,а розпитатися не вміли.Уже покинули й пісні,не хтіли спати вже й по ночах,сиділи все такі сумні.Були слабі – я взнав по очах, –сами ж не скаржились на біль,не взяв їх лікар до шпиталю:«Їм, – каже, – їхати б відсіль,а то ще згинуть тут від жалю,се в них по ріднім краю жаль!» –Ну, диво, хоч би край був людський,то ще б я розумів печаль,а то ж і край такий – якутський!Начальство бачить, що не сплять,на варту посилати сталотаки частенько. Що ж, стоять,не скаржаться, мов горя мало!Лиш, як жаби заскреготять,чи соловейко защебече,вони від страху затремтять, –один одному щось лепече.Сказав за те старший вояк:«Балачки, бач, не діло варти!»Вони тоді помовкли так,як миші, – бачать, що не жарти.Та стали вже мовчать і вдень,як до котрого обізвешся,то він тобі мовчить, як пень.Ну, вилаєш або всміхнешся…Еге ж пак, ви хотіли знать,як пострілялись ті якути?Я б вам радніший розказать,та щоб те знать – там треба бути.Постріляними їх обохзнайшла їх наша зміна вранці,були при них і гроші – в мохзагорнені лежали в ранці,розбою, значить, не було,а ворогів вони не мали,до того й слідство все прийшло,що то вони сами стріляли.Та й вразно стрелили – я чув –не мучились і півгодинки…Вже ж то не поєдинок був,які там в диких поєдинки?