Поеми

Тифліс, 20.04.1904
  
ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА 
 
[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трі­стан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його ко­ро­леви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з ча­рі­в­но­го дання, любовного напою, випитого через помилку. В дея­ких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що ко­халася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою ми­лою – Ізольдою Злотокосою.] 
1 
 
 
Трістан блукав по лісі, 
 
ловив зелений шум, 
 
хотів йому віддати 
 
своє кохання й сум. 
 
 
 
Та ледве де береза 
 
лагідно зашумить, 
 
Ізольдин голос любий 
 
він згадує в ту мить. 
 
 
 
Крізь віття синє небо 
 
погляне в вишині, – 
 
Ізольдині він очі 
 
спогадує ясні. 
 
 
 
З одчаю на узлісся 
 
іде сумний Трістан, 
 
аж там злотистим житом 
 
лиснить розлогий лан. 
 
 
 
Ізольду Злотокосу 
 
Трістан і тут згадав, 
 
упав у борозенку 
 
і тяжко заридав. 
 
 
 
Прийшла дівчина жати 
 
і постать зайняла, 
 
почула те ридання 
 
і ближче надійшла. 
 
 
 
Мов доля необорна, 
 
була її краса, 
 
і чорна, мов те горе, 
 
була її коса. 
 
 
 
Хороші в неї очі 
 
і темні, мов одчай, – 
 
хто гляне в теє пекло, 
 
то забуває рай. 
 
 
 
А голос у дівчини – 
 
мов тої скрипки спів, 
 
що викликає мертвих 
 
на танець із гробів. 
 
 
 
І вивела Трістана 
 
вона з одчаю тьми 
 
лілейними руками 
 
та спільними слізьми. 
 
 
 
Спитав він: «Як ти звешся, 
 
дівчино таємна?» – 
 
«Ізольда Білорука», – 
 
відмовила вона. 
 
 
 
«Се ймення – найсвятіше 
 
в сім світі і в раю! 
 
Ізольдо! Ох, Ізольдо! 
 
Прийми любов мою!» 
 
 
2 
 
 
«Ти пестив так ніжно мене, 
 
коханий Трістане, 
 
а в очі так сумно дививсь, 
 
аж серденько в’яне. 
 
 
 
Мені ти уста цілував 
 
і руки біленькі, 
 
а сльози на коси мої 
 
котились дрібненькі. 
 
 
 
Мені ти слова промовляв 
 
палкої любови, 
 
чому ж вислухати не хтів 
 
моєї розмови?» 
 
 
 
«Ізольдо, Ізольдо моя, 
 
в очах твоїх темних 
 
хотів би я бачить блакить 
 
країв понадземних! 
 
 
 
Ізольдо, Ізольдо моя, 
 
коли б твої коси 
 
мінилися золотом так, 
 
як житні покоси! 
 
 
 
Твій голос, Ізольдо моя, 
 
рвачкий та жагливий, 
 
коли б він, як шелест берез, 
 
був тихий, пестливий…» 
 
 
 
«Не варто журитися тим, 
 
коханий Трістане! 
 
Хрещеная мати моя 
 
мені те достане. 
 
 
 
Бо мати хрещена моя, 
 
то фея Моргана». – 
 
«Біжи ж ти до неї мерщій, 
 
Ізольдо кохана!» 
 
 
3 
 
 
«Ой матінко-феє Моргано, 
 
зміни мені вроду мою! 
 
Хай буду білява та ясна, 
 
мов ангел у божім раю». 
 
 
 
«Ох, донечко люба Ізольдо, 
 
се ж я тобі вроду дала, 
 
в колиску дарунок принесла, 
 
як ти там лежала мала. 
 
 
 
Красі твоїй, доню Ізольдо, 
 
ніхто ще догани не дав». – 
 
«Журлива ся темная врода, 
 
мій милий від неї ридав. 
 
 
 
Дай, матінко, злота й блакиту, 
 
нехай же я буду ясна, 
 
хай милий мені усміхнеться, 
 
як сяя весела весна». 
 
 
 
«Гаразд, моя доню Ізольдо, 
 
я золота в сонця візьму, 
 
блакиту морського позичить 
 
попросим русалку саму». 
 
 
 
«Навчи мене, матінко-феє, 
 
розмови берез у гаю, 
 
хай буде мій милий щасливий, 
 
як дрібна пташина в маю». 
 
 
 
«Ще краще, ніж тії берези, 
 
шумлять веретенечка фей, 
 
бо все наймиліше вчуває 
 
в тім гомоні кожен з людей. 
 
 
 
Що схочеш, коханая доню, 
 
тобі я зміню в одну мить, 
 
одного не зможе Моргана – 
 
твоєї душі одмінить». 
 
 
4 
 
 
У темнім лісі знов Трістан 
 
самотну терпить муку, 
 
і жде до себе і не жде 
 
Ізольду Білоруку. 
 
 
 
Коли щось шурхнуло, мов птах, 
 
з кущів струсило росу, 
 
і враз Трістан побачив там 
 
Ізольду Злотокосу. 
 
 
 
Ті самі очі і коса, 
 
та сама тиха мова… 
 
Душа Трістана в небеса 
 
полинути готова! 
 
 
 
«Се ти, єдиная моя? 
 
Се ти, моя царице? 
 
Сюди з-за моря приплила, 
 
кохана чарівнице? 
 
 
 
Та як же випустив тебе 
 
король той недоріка? 
 
Чи ти для лицаря свого 
 
убила чоловіка? 
 
 
 
А де ж твій кубок золотий 
 
і те дання уроче? 
 
Тепер свідомо я до дна 
 
його доп’ю охоче! 
 
 
 
Напій кохання нам заллє 
 
і згадку про розлуку». – 
 
«Трістане! Ти хіба забув 
 
Ізольду Білоруку?» 
 
 
 
«Вона забудеться тепер, 
 
як ночі тінь минула!» – 
 
«Трістане! Що коли вона 
 
про тебе не забула?» 
 
 
 
«Нехай вона в Єрусалим 
 
іде на прощу боса. 
 
Тепер до мене прибула 
 
Ізольда Злотокоса!» 
 
 
 
«Трістане! в тебе є гріхи, 
 
великі, непростимі. 
 
На їх навряд чи проща є 
 
в святім Єрусалимі». 
 
 
 
«З тобою, люба, я готов 
 
іти на вічні муки!» – 
 
«Трістане! Годі вже розмов, 
 
поглянь мені на руки! 
 
 
 
Згадай, кого ти посилав 
 
сьогодні до Моргани! 
 
Куди ж тепер мене пошлеш 
 
загоїть в серці рани? 
 
 
 
Хоч зникла тьма з очей моїх, 
 
зате лягла на душу. 
 
Ти чорний камінь там поклав, – 
 
повік його не зрушу. 
 
 
 
Нехай же знов моя коса 
 
чорніє, мов жалоба! 
 
Я сеї барви не зміню 
 
віднині вже до гробу».