Поеми

Орфей 
Я побачу? Горе! Горе! 
Мені здається, ніч оця зав’яже 
мені навіки очі платом чорним. 
Коли б ти знав, як сей каміння блиск 
мені вражає очі! Все червоне 
передо мною… 
Зет 
(надходить з брилою. Видно, втома починає і його змагати) 
Ти того не бійся, 
то так від спеки. Се й мені буває. 
Роса прохолодить. Уже недовго. 
Вже хутко вечір. Сонце вже на схилку. 
Орфей 
(з одчаєм) 
Вже вечір… захід… ніч! 
Амфіон 
(розважно) 
Та заспокойся! 
Ну що ж, ну, в крайнім разі, прийде ворог. 
Чи се ж нам першина? Чей не загинем. 
Не може він всього розруйнувати: 
героїв же і в нього небагато, 
щоб знищити сю героїчну працю. 
Що-небудь же лишиться нам. А потім 
ще й завтра буде день. 
Орфей 
Для мене, брате, 
його не буде. Я се чую серцем. 
Амфіон 
Се втома і примари. Сядь спочинь, 
і все минеться. 
Зет 
Заспівав би краще. 
Ну, що коштує спробувать? Ану ж, – 
послухає каміння! 
Амфіон 
(презирливо махнувши рукою) 
Знов своєї! 
(До Орфея) 
Хоч заспівати все-таки не вадить. 
Колись було то звичкою твоєю, 
і, може, мститься на тобі тепера, 
що ти ту звичку занедбав. 
Орфей 
Ох, браття, 
не можу я співати! Треба свята 
моїй душі – тоді вона співає. 
Тепер же день робітний, тяжкий будень. 
Не можу я, не смію святкувати! 
До каменя приковані сі руки, 
тепер їм ніколи торкати струн. 
Камінні іскри засліпили очі, 
не бачу я танків надземних муз. 
Натруджене дихання обпалило 
мені співацьке горло, стих мій голос, 
чи ви ж не чуєте? – він шелестить, 
як те сухе, убите сонцем зілля… 
(Голос його переходить в шепотіння, шпарке, тривожне, як маячіння.) 
Не можу я, не смію спочивати… 
Дай швидше каменя!.. Де мій клевець? 
Ой Амфіоне, поможи шукати! 
Я щось не бачу… Ось він… Швидше! Швидше! 
Давай-бо, Зете, каменя! Скоріше 
замощуй, Амфіоне, тую дірку – 
вона ж найнебезпечніша!.. Де люди? 
Нехай хоч не герої, хай пігмеї 
сюди прийдуть, поможуть працювати, 
бо вже надходить вечір… захід… ніч! 
(Знесилений падає додолу.) 
Кінець. Я зломлений. 
Товариші кидаються до нього. 
Амфіон 
Несімо швидше 
його туди, в затінок під оливу! 
Несуть Орфея далі від муру під велику оливу і там кла­дуть. 
Се, певне, Аполлонова стріла 
улучила його. 
Зет 
(хапає тикву з водою, поливає собі на руку, щоб промочити чоло Орфеєві) 
Вода гаряча! 
До річки далечінь… 
(Здіймає руки вгору.) 
Ви, олімпійці! 
Пошліть сюди скоріш росу вечірню, 
бо він конає! 
Орфей 
(ледве чутно) 
Ні, роси не треба… 
нехай ще день… Товариші, працюйте, 
лишіть мене… Цівницю тільки дайте… 
Амфіон знаходить десь між камінням цівницю, що іна­кше зветься свиріль або флейта Пана, і приносить її Орфе­єві. 
На гору я не вийду… не здолаю… 
Вони не вчують… Але я озвуся, 
подам їм голос. 
Зет 
Може, і почують. 
Амфіон 
(тихо до Зета) 
Шкода! Здається, духу вже не стане. 
Орфей притуляє цівницю до уст і видає такий трем­тя­чий, жалібливий тон, що дужий Зет не видержує і зали­ває­ть­ся слізьми, як дитина. Амфіон стоїть замислений, опу­стивши руки, і з суворою тугою дивиться в землю. Тихий, але проймаючий спів свирілі стелиться полониною і лине в далекі нетрі й хащі. З нетрів починають виходити люди, сторожко наближаються до міста, тулячись попід мурами. Герої в смутку своєму нічого того не бачать і не чують при­глушених розмов юрби. 
Перший чоловік 
Вони вже не будують? 
Другий 
Цить. 
Третій 
Він грає? 
Четвертий 
Він вже давно не грав. 
П’ятий 
Чи то лихий, 
чи добрий знак, що він до гри узявся! 
Шостий 
Не знаю. 
Перший 
Хто ж нам буде мурувати, 
коли герой узявся до свирілі? 
Другий 
Спитав би краще, хто нам буде грати, 
як він замовкне. 
Юрба слухає зачарована. 
Перший 
Чом же тії двоє 
до праці не стають? 
Другий 
А ти стаєш? 
Перший 
Що ж я? Вони герої, мають силу, 
повинні працювать. 
Другий 
Вони сумують. 
Чи ти ж не бачиш? 
Перший 
Смуток не робота. 
Вони могли б і в смутку працювати. 
Другий 
Попробуй сам хоч раз. 
Перший 
(засоромлений, але ховає те під зневажливим тоном) 
Велике діло! 
(Береться мурувати на тому виломі, де працював Амфіон.) 
Поміг би й ти, то не відпали б руки. 
Другий 
(стаючи до роботи, іншим) 
Ходіть і ви. Ми, звісно, не герої, 
але ж нас гурт. Се навіть і негідно, 
що ми їх трьох покинули отак. 
Коли Орфей умре тепер від втоми, 
то сорому не збудемось повік. 
Третій 
А я й не знав, що він так може грати. 
Зет 
(до Амфіона) 
Тепер я вірю в те, що й дикі звірі 
його музики слухали! 
Амфіон 
Я в тому 
зовсім не бачу дива. 
Другий 
(до першого) 
Чи ти чуєш, 
про що вони згадали? 
(До інших.) 
Мусим, браття, 
їм показати, що таки ж ми люди, 
хоч не герої. Ось берімся втрьох 
до тої каменюки та й котімо 
до вилому. 
Перший 
Нетесана вона. 
Другий 
Дарма, зате велика! Швидше буде. 
Гурток людей котить покинуту Зетом брилу до вилому і за­криває його. Інші носять каміння і замуровують прога­лину. Робота посувається швидко, і найбільші виломи вже закрито. 
Перший 
(ніяково поглядаючи на нерівно виведену частину муру, зложену з нетесаного каміння) 
Робота наша щось не дуже гарна. 
Другий 
Та вже нічого, добре буде й так. 
Зате Орфей не буде рук трудити. 
(Спиняється і прислухається до музики.) 
Ну, й грає ж! Певне, син він Аполлона! 
Такий митець – і був у нас як раб… 
Чи то ж пробачать нам боги за теє?