Поеми

Перший 
На ділі каймося, не на словах. 
Робота стає ще живішою. 
Третій 
От і не видно, як кінець роботі! 
Не так воно вже й тяжко! 
Четвертий 
Ба, не тяжко, 
як підмурівок є, кутки й остої! 
А ти б спочатку взявся. 
Третій 
Я б і взявся, 
якби мене покликано спочатку. 
А чом же ти не брався? 
Четвертий 
Я не вірив, 
що з того мурування буде діло. 
Третій 
Чому ж тепер повірив? 
Четвертий 
Я не знаю. 
Щось наче вдарило мене по серці, 
як я почув свирілі сеї голос. 
Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей рап­том перестає грати. Юрба спиняється з роботою. 
Четвертий 
Щось потемніло наче. 
Другий 
Вже ж бо вечір. 
Перший 
Ой лихо! Що, коли надійде ворог? 
Третій 
Втікаймо! 
Четвертий 
Що, як в засідках засів? 
П’ятий 
Що, як перейме нас? 
Шостий 
Ховаймось в місто. 
Се безпечніше: мур уже чималий. 
Юрба ховається в місто за мур. 
Орфей 
(до Зета і Амфіона зо страхом і докором) 
Товариші! Ви стоїте без діла? 
Вже вечоріє! Вже роса упала! 
Амфіон 
(здержуючи тривогу, розважно) 
Нічого. Посвіжіло, се і краще. 
Тепер ми, відпочивши, надолужим. 
Зет 
(обернувшись і глянувши на мури) 
Гей, браття! Диво сталося, дивіться! 
Адже ж таки послухало каміння! 
[2.02.1913, Єгипет]
  
ТРИПТИХ 3.
 
ПРО ВЕЛЕТА
 
(Казка)
 
 
Давно, в ди­тя­чий лю­бий вiк,
 
в да­ле­кiм рiд­нiм краю
 
я чу­ла каз­ку. Чу­ла раз,
 
а й до­сi пам'ятаю.
 
 
 
Менi її роз­по­вi­дав
 
ма­лий сiльський хлоп­чи­на
 
без тен­ден­цiй­ної ме­ти,
 
бо вiн же був ди­ти­на.
 
 
 
Нi, вiн роз­ка­зу­вав її
 
з прос­то­тою свя­тою
 
(я, мо­же, по­мил­ку роб­лю,
 
що каз­ку в ри­ми строю).
 
 
 
Ми з ним си­дi­ли у сад­ку
 
ве­чiрньою по­рою,
 
в той час, як за­хiд роз­па­лив
 
по­же­жу за го­рою.
 
 
 
Вечiрнiй вi­тер тур­бу­вав
 
ста­реньку на­шу гру­шу,
 
i щось таємне i жас­ке
 
нам заг­ля­да­ло в ду­шу.
 
 
 
Усе ля­ка­ло нас: тра­ва,
 
що ти­хо май­орi­ла,
 
i гаю дальнього стi­на,
 
що в за­хо­дi го­рi­ла.
 
 
 
Та на­вiть в гру­шi тiй ста­рiй
 
ми пев­нос­тi не ма­ли, - 
 
хто знав, про що її гiл­ки
 
"на ми­гах" про­мов­ля­ли?
 
 
 
А най­ст­раш­нi­шi нам бу­ли
 
отi став­нi то­по­лi,
 
що вши­ку­ва­ли­ся в ря­ди, -
 
за­пев­не, з злої во­лi!
 
 
 
Бо все те, за­пев­няв Лав­рiн,
 
(так при­ятель мiй звав­ся),
 
зрос­ло на ве­ле­тi то­му,
 
що з бо­гом поз­ма­гав­ся.
 
 
 
Той ве­лет сильний був ко­лись
 
не тi­лом лиш, а й ду­хом,
 
всi людськi пу­та й кай­да­ни
 
зри­вав єди­ним ру­хом.
 
 
 
Його збо­ро­ти не мог­ла
 
нi­яка мiць во­ро­жа,
 
по­ки на нього не прий­шла
 
таємна ка­ра бо­жа.
 
 
 
Чим ве­лет бо­га прог­нi­вив,
 
то­го Лав­рiн не вi­дав.
 
Питала по­тiм я й ста­рих,
 
та жо­ден не по­вi­дав.
 
 
 
Не встре­лив ве­ле­та гос­подь
 
своїм яс­ним пе­ру­ном,
 
а тiльки сном йо­го нак­рив,
 
не­мов м'якеньким ру­ном.
 
 
 
Сон, ка­жуть, бо­жа бла­го­дать, -
 
нi, ча­сом ка­ра бо­жа!
 
Спiткала ве­ле­та у снi
 
при­го­донька не­го­жа.
 
 
 
Лiг ве­лет - ду­мав, на ча­сок,
 
та й спить уже сто­лiт­тя,
 
зем­лею зас­нi­тив­ся весь
 
i ма­рить про стра­хiт­тя.
 
 
 
Бо ско­рис­та­ли во­ро­ги
 
з йо­го важ­кої млос­тi,
 
без­кар­но то­чать з нього кров
 
i тро­щать бi­лi кос­тi.
 
 
 
Вже ос­ну­ва­ли тi­ло все
 
за­лiз­ни­ми дро­та­ми,
 
при­па­ли до гли­бо­ких ран
 
не­си­ти­ми ро­та­ми.
 
 
 
Не раз до сер­ця гли­би­ни
 
ся­га­ють хи­жi ру­ки,
 
а ве­лет спить ка­мiн­ним сном,
 
хоч тер­пить лю­тi му­ки.
 
 
 
Часами бо­лiс­но у снi
 
на­мор­щить гус­тi бро­ви,
 
то­дi сти­на­ються й шум­лять
 
гаї, лi­си, дiб­ро­ви.
 
 
 
Як дош­ку­лить нес­вiтський бiль,
 
вiн тро­хи во­рух­неться,
 
по тi­лу кор­чi про­бi­жать,
 
уся зем­ля здриг­неться.
 
 
 
Та не бо­яться во­ро­ги,
 
га­да­ють: "Ет, при­ма­ра!"
 
Але ущух­не бо­жий гнiв,
 
ми­неться й бо­жа ка­ра.
 
 
 
I вста­не ве­ле­тень з зем­лi,
 
розп­ра­вить ру­ки грiз­нi
 
i вмить ро­зiр­ве на со­бi
 
усi дро­ти за­лiз­нi.
 
 
 
"Все, що на­лип­ло на йо­му,
 
од­ра­зу ста­не ру­ба…" -
 
хлоп'я спи­ни­лось. Нам обом
 
во­лос­ся ста­ло ду­ба.
 
 
 
"Коли ж вiн вста­не?" - трем­тя­чи,
 
спи­та­ла я хлоп­чи­ну.
 
"За рiк, сто рiк чи за без­рiк,
 
а мо­же, й в сю хви­ли­ну".
 
 
 
Тут рап­том ви­хор на­ле­тiв,
 
i де­ре­ва здриг­ну­ли.
 
Ми, як спо­ло­ха­нi пташ­ки,
 
до ха­ти враз май­ну­ли…
 
 
 
Кохана сто­ро­но моя!
 
Далекий рiд­ний краю!
 
Щораз зга­даю я те­бе,
 
то й каз­ку сю зга­даю.