Думи і мрії

 21.08.1896
  
TO BE OR NOT TO BE?.. 
 
 
 
Стій, серце, стій! не бийся так шалено. 
 
Вгамуйся, думко, не літай так буйно! 
 
Не бий крильми в порожньому просторі. 
 
Ти, музо винозора, не сліпи 
 
Мене вогнем твоїх очей безсмертних! 
 
Дай руку, притули мене до свого лона. 
 
Тобі я віддала усе, що мала, 
 
Подай мені великую пораду. 
 
Дивись: навколо нас великі перелоги, 
 
І дикі пущі, і високі кручі, 
 
І темні, тихі води. Подивись: 
 
Шляхів нема, а тільки де-не-де 
 
Поплутані стежинки йдуть на безвість. 
 
Он люди – мало їх – орють ті перелоги, 
 
Он з пущі ледве чутно стук сокири, 
 
З високих круч луна орлиний клекіт, 
 
Лиш тихі води все стоять мовчазно, 
 
І тільки часом камінь з круч зірветься, 
 
Впаде і кане в темні, тихі води, – 
 
Розійдеться і зникне круг тремтячий. 
 
Скажи мені, пораднице надземна, 
 
Куди мені податись у просторі? 
 
Чи маю я здійняти срібло-злото 
 
З своєї ліри і скувати рало, 
 
А струнами сі крила прив’язати, 
 
Щоб тінь не падала на вузьку борозну, 
 
Зайняти постать поряд з тими людьми, 
 
Орати переліг і сіяти, а потім – 
 
А потім ждати жнив, та не для себе? 
 
Чи, може, кинутись туди, у пущу, 
 
І в диких нетрях пробивать дорогу 
 
З сокирою в руках і з тонкою пилою, 
 
Поки який гнилий, великий стовбур 
 
Впаде й задавить серед хащів темних? 
 
Чи, може, злинути орлицею високо, 
 
Геть понад кручі, у простор безмежний, 
 
Вхопити з хмари ясну блискавицю, 
 
Зірвати з зірки золотий вінець 
 
І запалати світлом опівночі? 
 
А що, коли те світло миттю згасне, 
 
Як метеор, і темрява чорніше, 
 
Страшніше здасться, ніж була раніш? 
 
А що, коли не стане в мене сили, 
 
Вогонь обпалить крила й я впаду, 
 
Неначе камінь, що зірвався в кручі, 
 
Туди, у темні води, в глибину, 
 
В холодну тишу, і недовго буде 
 
Тремтіти круг на площині води? 
 
Мовчиш ти, горда музо! тільки очі 
 
Спалахнули вогнем, барвисті крила 
 
Широким помахом угору здійнялись 
 
І сплеснули… О чарівнице, стій! 
 
Візьми мене з собою, линьмо разом! 
 
 
10.09.1896 
  
З ПРОПАЩИХ РОКІВ
   
«Я ЗНАЮ, ТАК, СЕ ХВОРІЇ ПРИМАРИ…» 
 
 
 
Я знаю, так, се хворії примари, – 
 
Не час мені вмирати, не пора. 
 
Та налягли на серце чорні хмари 
 
Лихого пречуття, душа моя вмира! 
 
 
 
Вдяглися мрії у смуткові шати 
 
І понесли мене в дивний, мовчазний край, 
 
І там прийняв мене в зеленії палати 
 
Плакучих верб і кипарисів гай. 
 
 
 
Серпанком чорним жалібниці-мрії 
 
Мені покрили очі, змеркнув світ, 
 
І залунали скарги жалібнії 
 
Моїх покинутих пісень-сиріт. 
 
 
 
Пісні вернулись плакать на могилі 
 
Палкого серця, що носило їх, 
 
Вони були між людьми гості милі, 
 
Та не прийняв ніхто їх за своїх. 
 
 
28.12.1896
  
«ОБГОРТА МЕНЕ ТУГА, БОЛИТЬ ГОЛОВА…» 
 
 
 
Обгорта мене туга, болить голова, 
 
Стіни й стеля гнітять, мов темниця… 
 
Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова? 
 
Де поділась моя чарівниця, 
 
 
 
Молода моя муза, і горда, й смутна, 
 
Жалібниця-порадниця тиха? 
 
Я ж без неї тепера така самотна 
 
Серед сього безкрайого лиха. 
 
 
 
Сеє лихо моє, мов туман восени, 
 
Без краси-блискавиці, без грому, 
 
Без раптового вихру буйної весни, 
 
Що гуляє по гаю густому, 
 
 
 
Навіть муза боїться вступити сюди, 
 
В сей осінній туман небарвистий, 
 
Кличе здалека: «Встань і за мною ходи 
 
Тим шляхом, що сіяє сріблистий. 
 
 
 
Кожна зірочка снігу нам буде в очах, 
 
Наче справжняя зірка, зоріти, 
 
Будуть зорі встилати розложистий шлях, 
 
Наче шлях тріумфатора квіти. 
 
 
 
Будуть сніжнії зорі таночки вести 
 
З буйним вітром, мов коло дівоче, 
 
Адже правда, моя вихованко, і ти 
 
До зірок полинула б охоче?..» 
 
 
 
Вабить, кличе далекая муза мене, 
 
Мов гарячка наводить примари, 
 
А навколо туман, наче море сумне… 
 
Чом його не розвіють сі чари? 
 
 
 19.01.1897
  
ДО ТОВАРИША 
 
 
Присвячується М.Кривинюкові 
 
 
 
Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі, 
 
Як про вас я спогадую, хвора? 
 
Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі, 
 
Так обом нам бракує простора. 
 
 
 
Ох, тепера мене у недолі моїй 
 
Не один добрий друг потішає: 
 
«Не годиться журитись в пригоді такій, 
 
Адже іншим ще гірше буває!» 
 
 
 
Та які се слова і даремні, й нудні, 
 
Хоч порадники щирі й охочі. 
 
Якби знали сі люди, які то сумні 
 
Дні без сонця, без місяця ночі! 
 
 
 
Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна, 
 
Ся єдиная думка вбиває, 
 
Ся розвага людська і ганебна, й страшна: 
 
«Адже іншим ще гірше буває!» 
 
 
 
В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли 
 
Непомірними чашами горе, 
 
Скільки б ми таких кубків гірких не пили, – 
 
Ще зостанеться цілеє море. 
 
 
 
В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели 
 
Для робітників діла і слова, 
 
Скільки б терну на тії вінки не стяли, 
 
Ще зостанеться ціла діброва.