Думи і мрії

19.01.1897
  
«ЯК ДИТИНОЮ, БУВАЛО…» 
 
 
 
Як дитиною, бувало, 
 
Упаду собі на лихо, 
 
То хоч в серце біль доходив, 
 
Я собі вставала тихо. 
 
 
 
«Що, болить?» – мене питали, 
 
Але я не признавалась – 
 
Я була малою горда, – 
 
Щоб не плакать, я сміялась. 
 
 
 
А тепер, коли для мене 
 
Жартом злим кінчиться драма 
 
І от-от зірватись має 
 
Гостра, злобна епіграма, – 
 
 
 
Безпощадній зброї сміху 
 
Я боюся піддаватись, 
 
І, забувши давню гордість, 
 
Плачу я, щоб не сміятись. 
 
 
2.02.1897
  
РОМАНС 
 
 
 
Не дивися на місяць весною, – 
 
Ясний місяць наглядач цікавий, 
 
Ясний місяць підслухач лукавий, 
 
Бачив він тебе часто зі мною 
 
І слова твої слухав колись. 
 
Ти се радий забуть? Не дивись, 
 
Не дивися на місяць весною. 
 
 
 
Не дивись на березу плакучу, – 
 
На березі журливеє віття 
 
Нагадає тобі лихоліття, 
 
Нагада тобі тугу пекучу, 
 
Що збратала обох нас колись. 
 
Ти се радий забуть? Не дивись, 
 
Не дивись на березу плакучу. 
 
 
2.02.1897
  
КРИМСЬКІ ВІДГУКИ 
   
ІМПРОВІЗАЦІЯ 
 
 
 
В гаю далекім, в гущавині пишній, 
 
Квіти гранати палкі розцвітають, 
 
Мов поцілунки палкі на устах 
 
Іншим палким поцілункам назустріч, 
 
Мов поцілунки рубінових уст… 
 
Спи, моє серце! нехай там у гаю 
 
Квіти гранати палкі розцвітають… 
 
 
 
Вітри північні тремтять, затихаючи, 
 
Між запашними кущами лавровими, 
 
Наче зітхання жаги, 
 
Наче ті лаври стрівання таємнеє 
 
Любо ховають од світу цікавого 
 
Листом ласкавим густим… 
 
Спи, моє серце! хай вітри північнії 
 
В лаврах лагідних тремтять, затихаючи… 
 
 
 
До кипариса магнолія пишная 
 
Чолом заквітчаним ніжно схилилася, 
 
Як молода до свого нареченого. 
 
Білії квіти тремтять в темних кучерях, 
 
Але серпанку немає на їх. 
 
Щире кохання не вкрите серпанками… 
 
Спи, моє серце! хай пишна магнолія 
 
До кипариса стрункого схиляється. 
 
 
 
З темного моря білявая хвилечка 
 
До побережного каменя горнеться, 
 
Пестощі, любощі, сяєво срібнеє 
 
Хвиля несе в подарунок йому; 
 
Темне чоло побережного каменя 
 
Хвилі коханій назустріч засяяло. 
 
Пестощі, любощі, сяєво срібнеє… 
 
Спи, моє серце! Хай хвиля білявая 
 
До побережного каменя горнеться… 
 
 
1897, Ялта
  
УРИВКИ З ЛИСТА 
 
 
Присвячується І.Стешенкові 
 
 
 
Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша. 
 
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене, 
 
Розмір, неначе химерная хвиля, 
 
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду, 
 
Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу, 
 
Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану. 
 
Думки навіває мені тепер Чорнеє море – 
 
Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає, 
 
Вчора грало-шуміло воно 
 
При ясній, спокійній годині, 
 
Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі, 
 
Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари. 
 
Так би й лежала я завжди над сею живою водою, 
 
Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти 
 
На побережне каміння, 
 
Як тіні барвисті від хмарок злотистих 
 
Проходять по площині срібно-блакитній 
 
І раптом зникають, 
 
Як білая піна рожевіє злегка, 
 
Немов соромливе обличчя красуні, 
 
Як гори темніють, повиті у білі серпанки, 
 
Вони так спокійно стоять, 
 
Бо їх стереже колонада сумних кипарисів, 
 
Поважних, високих… 
 
 
 
*** 
 
Я тільки що знов прочитала 
 
Ваш дужий, неначе у крицю закований, 
 
Міцно узброєний вірш. 
 
Як же за нього я маю віддячити вам? 
 
Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте. 
 
Битим шляхом та крутим 
 
Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі; 
 
Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві, 
 
Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний, 
 
Ось уже й лаврів, поетами люблених, 
 
Пишних магнолій не видко, 
 
Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем, 
 
Ані платанів розкішних наметів. 
 
Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези, 
 
Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі, 
 
Але й вони вже зостались далеко за нами, 
 
Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі, 
 
Потім не стало і їх. 
 
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння 
 
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе, 
 
Наче льоди на північному морі. 
 
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння, 
 
Наче довічна тюрма. 
 
Сонце палке сипле стріли на білую крейду, 
 
Вітер здійма порохи, 
 
Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану, 
 
Країну всесильної смерті… 
 
Аж ось на шпилі, 
 
На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь. 
 
Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила, 
 
І краплі роси самоцвітом блищали на дні. 
 
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, 
 
Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні. 
 
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga, 
 
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь 
 
І шанувать її більше від пишного лавра.