Думи і мрії

1897, Ялта
  
СХІДНА МЕЛОДІЯ 
 
 
 
Гори багрянцем кривавим спалахнули, 
 
З промінням сонця західним прощаючись, 
 
Так моє серце жалем загорілося, 
 
З милим, коханим моїм розлучаючись. 
 
 
 
Геть понад морем, над хвилями синіми 
 
В’ються, не спиняться чаєчки білії. 
 
Де тебе мають шукати на безвісті, 
 
Милий мій, думи мої бистрокрилії? 
 
 
 
В себе на вежі вогонь запалила я, 
 
Любий, твого воріття дожидаючись, 
 
Хай він просвітить по морю доріженьку, 
 
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись. 
 
 
 
Світе мій! буду тебе дожидатися, 
 
В чорну, смутну фереджію повитая, 
 
І посаджу кипарисову гілочку, 
 
Буде щодня вона слізьми политая. 
 
 
 
А як повернешся, я покажу тобі 
 
Той кипарис мій в садочку квітчатому, 
 
Здійметься він над всіма мінаретами 
 
В краї сьому, на мечеті багатому. 
 
 
Ялта, 27.01.1897
  
МРІЇ 
 
 
 
У дитячі любі роки, 
 
Коли так душа бажала 
 
Надзвичайного, дивного, 
 
Я любила вік лицарства. 
 
 
 
Тільки дивно, що не принци, 
 
Таємницею укриті, 
 
Не вродливі королівни 
 
Розум мій очарували. 
 
 
 
Я дивилась на малюнках 
 
Не на гордих переможців, 
 
Що, сперечника зваливши, 
 
Промовляли люто: «Здайся!» 
 
 
 
Погляд мій спускався нижче, 
 
На того, хто розпростертий, 
 
До землі прибитий списом, 
 
Говорив: «Убий, не здамся!» 
 
 
 
Не здававсь мені величним 
 
Той завзятий, пишний лицар, 
 
Що красуню непокірну 
 
Взяв оружною рукою. 
 
 
 
Тільки серце чарувала 
 
Бранки смілива відповідь: 
 
«Ти мене убити можеш, 
 
Але жити не примусиш!» 
 
 
 
Роки любії, дитячі, 
 
Як весняні води, зникли, 
 
Але гомін вод весняних 
 
Не забудеться повіки. 
 
 
 
Він, було, мені лунає 
 
У безсонні довгі ночі 
 
І єднається так дивно 
 
З візерунками гарячки: 
 
 
 
Мріє стеля надо мною, 
 
Мов готичнеє склепіння, 
 
А гілки квіток сплелися 
 
На вікні, неначе грати. 
 
 
 
Од вікна до мене в хату 
 
Червонясте світло впало, – 
 
Чи то вуличнеє світло, 
 
Чи то полиски пожежі? 
 
 
 
Що се так шумить невпинно? 
 
Навісний, безладний гомін! 
 
Чи в крові гарячка грає, 
 
Чи війна лютує в місті? 
 
 
 
Чи се лютий біль у мене 
 
Тихий стогін вириває, 
 
Чи то стогне бранець-лицар, 
 
Знемагаючи на рани: 
 
 
 
«Хто живий у сьому замку? 
 
Хто тут має серце в грудях? 
 
Другом будь, зійди на вежу, 
 
Подивись на бойовисько! 
 
 
 
Подивись на бойовисько, 
 
Хто кого перемагає? 
 
Чи над лавами ще в’ється 
 
Корогва хрещата наша? 
 
 
 
Коли ні, – зірву завої! 
 
Хай джерелом кров поллється, 
 
Будь проклята кров ледача, 
 
Не за рідний край пролита! 
 
 
 
Ні, я чую наше гасло! 
 
Ось воно все голосніше… 
 
Зав’яжіть тісніше рани, 
 
Шкода кров губити марне!..» 
 
 
 
Так дитячі мрії грали 
 
Між примарами гарячки. 
 
А тепер? – гарячка зникла, 
 
Але мрії не зникають. 
 
 
 
І не раз мені здається, 
 
Що сиджу я у полоні 
 
І закута у кайдани 
 
Невидимою рукою. 
 
 
 
Що в руці у мене зброя 
 
Неполамана зосталась, 
 
Та порушити рукою 
 
Не дають мені кайдани. 
 
 
 
Глухо так навколо, тихо, 
 
Не шумить гарячка в жилах, 
 
Не вчувається здалека 
 
Дикий гомін з бойовиська. 
 
 
 
Так і хочеться гукнути, 
 
Наче лицар мрій дитячих: 
 
«Хто живий? Зійди на вежу, 
 
Подивися наоколо! 
 
 
 
Подивись, чи в полі видко 
 
Нашу чесну короговку? 
 
Коли ні, не хочу жити, 
 
Хай мені відкриють жили, 
 
 
 
Хай джерелом кров поллється, 
 
Згину я від згуби крові. 
 
Будь проклята кров ледача, 
 
Не за чесний стяг пролита!..» 
 
 
Ялта, 18.11.1897
  
ЗИМОВА НІЧ НА ЧУЖИНІ 
 
 
 
– Розваж мене, Музо, моя та порадо! 
 
Так важко в сей вечір на серці мені! 
 
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо 
 
Летіла на поклик мій в кращії дні. 
 
 
 
Муза 
 
 
 
Дарма нарікати! Не я забарилась, 
 
Я часто край тебе стояла, ждучи 
 
Твого привітання, але ти журилась 
 
Самотньо, мовчазнії сльози ллючи. 
 
 
 
– О Музо, не згадуй ту люту годину, 
 
Журби не буди, бо вона сторожка, 
 
Мов хижая птиця, – засне на хвилину, 
 
І зо сну її кожний шелест ляка. 
 
 
 
Настрой свою ліру, гучну, невидиму, 
 
Струна струні стиха нехай промовля, 
 
І вслід за тобою я голос вестиму, 
 
А думка хай вільно по світі ґуля. 
 
 
 
Муза 
 
 
 
Співай же за мною 
 
Про те, як весною 
 
Усе відживається знов, 
 
Про квітки весняні 
 
І речі кохані, 
 
Про першу весняну любов. 
 
 
 
– Ні, Музо, ся пісня незграйно лунає, 
 
Чомусь я на голос її не зведу, 
 
Мій голос журливеє щось починає, 
 
А струни твої на веселім ладу. 
 
Лишімо сю пісню… 
 
 
 
Муза 
 
 
 
Утнімо другої, 
 
Поки не розстроївся лад! 
 
«Підківки іскристі! 
 
Дівки танцюристі! 
 
Гей, пари, ставайте всі в ряд!..» 
 
 
 
– Ми, Музо, не щиро сю пісню співали, 
 
Мені вона завжди чужая була, – 
 
В той час, як навколо усі танцювали, 
 
Я тільки таємнії сльози лила. 
 
 
 
Муза 
 
 
 
Нема нам з тобою 
 
Веселого строю, 
 
Судились нам інші пісні. 
 
Співаймо поважно 
 
Про те, як одважно 
 
Герой умира на війні. 
 
Він рад серед бою 
 
Лягти головою, 
 
Аби не впустить корогви, 
 
Він чесно поляже, 
 
Товаришам скаже: 
 
«Я вдержав, держіть тепер ви!» 
 
 
 
– Ой Музо! ся пісня двусічна, мов зброя, 
 
І будить одвагу, й жалю завдає: 
 
Ти згадуєш в пісні погибель героя, 
 
Я згадую в думці безсилля моє. 
 
 
 
Поки я недужа, не клич до відваги, 
 
В заржавілих піхвах меча не воруш. 
 
Мені тепер сумно, я прагну розваги, 
 
Прошу тебе, свіжої рани не руш! 
 
 
 
Муза
 
 
 
Химерні ви, люди! серця ваші хорі 
 
Від всього займаються жалем страшним. 
 
Згадай, як колись ти на яснії зорі 
 
Зо мною дивилась під небом рідним. 
 
 
 
Чи в сій стороні закривають так щільно 
 
Небесну красу кипариси сумні, 
 
Що пісня твоя не літає так вільно 
 
До самого неба, як в давнії дні? 
 
 
 
Невже отсих гір золота верховина 
 
Для тебе сумна, мов тюремна стіна? 
 
Замовкни ж ти, пісне моя лебедина, 
 
Бо хутко порветься остання струна!.. 
 
 
 
– Стій, Музо, ображена, горда богине! 
 
Даремне твій спів безнадійно луна. 
 
Скоріш моє серце раптово загине, 
 
Ніж в тебе порветься остання струна!.. 
 
 
 
Згадай, як у літнії ночі безхмарні 
 
Крізь ті кипариси світили зірки, – 
 
Були наші мрії хоч смутні, та гарні, 
 
Немов у жалобі вродливі жінки. 
 
 
 
Нехай же тепер тумани непрозорі 
 
Вкривають і небо, і серце моє, – 
 
В піснях наших завжди сіятимуть зорі, 
 
Вони нам лишили проміння своє. 
 
 
 
Згадай, як ми співом стрівали світання: 
 
Мінилася ясна зоря, мов рубін, 
 
Шарілося море від сонця вітання, 
 
По той бік затоки лунав тихий дзвін. 
 
 
 
Нехай тепер щастя зайшло, як і сонце, 
 
Марою насунулась ніч дощова, 
 
А завтра знов сонце загляне в віконце 
 
І збуджене серце моє заспіва. 
 
 
 
Згадай, як удень ми стояли з тобою 
 
На скелі гарячій, на кручі стрімкій, 
 
Я вчилася пісні з морського прибою, 
 
А ти прислухалась, який в ньому стрій. 
 
 
 
Нехай я отруєна злою журбою. 
 
Та в пісні на всяку отруту є лік; 
 
Ми слухали пісню морського прибою, – 
 
Хто чув її раз, не забуде повік. 
 
 
 
Згадай, як захід у вогнистії шати 
 
Верхів’я гори одягав крем’яні, – 
 
Палали в гущавині квіти гранати, 
 
А в серці мойому палали пісні. 
 
 
 
Нехай мої співи й садочки квітчаті 
 
Заснули, оковані сном зимовим, – 
 
Весною й пісні, і квітки на гранаті 
 
Вогнем загоряться новим!