Відгуки
Часть 2 из 8 Информация о книге
9.07.1900
ВІЧЕ
Ще старість не прийшла, а все минулене раз мені стає перед очима,і я дивлюсь так пильно, мов боюся,що більш мені не прийдеться побачитьтого садочка спогадів моїх,що міниться барвистими квіткамипри світлі мрій, мов при західнім сонці.Ось і тепер повстав дитячий спогаді кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!В дворі старого замчища-руїнизібрались ми на віче, все поважні,учені голови, гладенькі й кучеряві,і віком не малі – якби зложитиліта усіх, либонь, століття вийшло б!Ми всі були на зборах, всі дванадцять.Обачні люди, тямили ми добре,що ми живем у небезпечний час:поставили сторожу біля брами, –як хто надійде, щоб давала гасло, –і раду радили. Таємне товариствоми закладали, і ніхто з «великих»до нього доступу не мусив мати.Зложили всі обітницю врочистуховати таємницю до загину.Яка ж була мета у товариства?«Мета?» – «великі» вже б не обійшлисябез сього слова, ми ж були щиріші:в нас не було мети. Було завзяття,одвага, може, навіть героїзм,і з нас було доволі. Ще ж до тогобула в гурті маленька Жанна д'Арк:тоненька, блідолиця, голосочокбринів, немов дзвінок, її очиціблакитні блискавиці розсипали,злотистеє волосся розвівалось,мов орифлама. В нас її вважализа речницю великої снаги.Вона сиділа в замковій бойниці,неначе в ніші, і навколо неїбуло ще досить неба весняногов тій рамці кам’яній; західне сонцевінцем її голівку червонило.Вона держала слово, і багатовеликих слів у ньому поміщалось:братерство, рівність, воля, рідний край…Так, так, те все було. А далі словозмінилося у спів, і вся громададо дзвінкої промови прилучилась.О, то були такі «червоні» співи,яких, либонь, не чув старезний замокі в ті часи, коли червона кровйому красила тверді, сиві мури.«Гартовані ножі» були в тих співах,а в серці у співців була любовдо тих «великих», що були малимина бенкеті життя. Летів той співгеть за зубчаті стіни і котивсязеленими моріжками до річки,немов хотів поплисти за водоюдо вбогих сел, що мріли навкруги…Зубчата тінь від замкового мурувсе довшала, а далі й двір покрила.В бойниці небо стало темно-синім,не стало вже червоного віночкана голові малої Жанни д'Арк,а ми співали… Раптом наша вартанам гасло подала: «Гуси, додому,вовк за горою!» – Все затихло миттю:«великі» йшли!.. Під муром притаївшись,ми бачили, як постаті незграбні,хитаючись та пишучи «мисліте»,блукали по замковому дворі, –«великі» йшли з веселої беседи.Ой, видко, шлях був довгий та трудний,либонь, їм там судилось ночувати…Таємне віче розійшлось таємно:скрадалися ніжки маленькі тихоу темряві; ніхто не озивався:ручки стискались мовчки на прощання;за брамою всі різно подались…Де ви, мої товариші колишні?Ми розійшлися, мов стежки по лісі.Чи ви коли ще згадуєте замокі всі ті речі, співи, таємниці?Чи, може, вам – «великим», мудрим людямтепер уже не до дитячих мрій?..10.08.1901
«ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…»
Завжди терновий вінецьбуде кращий, ніж царська корона.Завжди величніша путьна Голгофу, ніж хід тріумфальний.Так одвіку булой так воно буде довіку,поки житимуть людиі поки ростимуть терни.Але стане вінцемлиш тоді плетениця тернова,коли вільна душею людинапо волі квітчається терном,тямлячи вищу красу,ніж та, що кричить на майданах:«Гей, хто до мене? Ходіть,я кожному в руки даюся».Путь на Голгофу велична тоді,коли тямить людина,нащо й куди вона йде,не прагнучи інших тріумфів,знаючи іншу величність,ніж ту, що на троні гукає:«Я з ласки бога цариця,бо, гляньте, – сиджу на престолі!»Хто ж без одваги й без воліна путь заблукався згубливу,плачучи гірко від болю,дає себе тернові ранить,сили не маючи стільки,аби від тернів боронитись, –боже, пожальсь тої крові,що марно колючки напоїть !Ліпше б вона на обличчікраскою втіхи заграла,очі комусь звеселяючидесь на невинному святі.30.11.1900
«ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…»
[1-Й ВАРІАНТ]
Завжди терновий вінецьбуде кращим, ніж царська корона,завжди величніша путьна Голгофу, ніж хід тріумфальний;так з передвіку булоі так воно буде довіку,поки житимуть людиі поки ростимуть терни.Але стане вінцемлиш тоді плетениця тернова,коли вільна душею людинапо волі квітчається терном,гордо й одважно скидаючиз себе квітчасті покраси,тямлячи вищу красу,ніж ту, що кричить на майданах:«Гей, люди добрі, ходіть,я кождому в руки даюся!»Путь на Голгофу величнатоді, коли знає людина,на що й куди вона йде,не прагнучи інших тріумфів,знаючи вищу величність,ніж ту, що з престолу гукає:«Я з ласки божої цар,бо, гляньте, сиджу на престолі!»Хто ж без одваги й без волідає себе тернові ранить, –сили не маючи досить,аби від тернів боронитись, –боже, пожальсь тії крові,що марну колючку напоїть,ліпше б вона на обличчікраскою втіхи заграла,очі комусь звеселяючисеред безжурного свята.Крик Прометея лунаєбезліч віків скрізь по світі,він заглушає собоюпотужні громи олімпійські.Тисячі тронів упалоі людських, і божих,але Титанова круча стоїть,наче вічна твердиня духатого, що, немов ураган,без упину іскорку,вхоплену з неба,в могутній вогонь роздимає.Краще бринять від тогоурагану пошарпані струни,ніж у майстерних рукахсрібнострунні злотистії арфи,зграйно й добірно настроєнідо дифірамбів облесних.Так було завждиі так воно буде довіку,поки житимуть людиі поки бринітимуть струни.Тільки ж той крик Прометеяна струнах удати здолаютьруки того, хто у серцііскру небесну ховає,рід свій веде з Прометеяі предківський спадок шанує,тямлячи іншу красу,ніж ту, що на ярмарку завждируки до бубна призводить,а ноги до скоків безладних.Той Прометея нащадок,дотепний до струн найдорожчих,руки до крові скалічитьоб струни незграйні волові,серця риданням домовитьтих струн недомовлені жалі, –знаючи добре ціну і музиці,й музикам, і струнам,щирого злота пісеньне продасть за злотистую арфу.