Відгуки

[30.11.1900]
  
РИТМИ 
   
«ДЕ ПОДІЛИСЯ ВИ, ГОЛОСНІЇ СЛОВА…» 
 
 
 
Де поділися ви, голоснії слова, 
 
що без вас моя туга німа? 
 
Розточилися ви, як весняна вода 
 
по ярах, по байраках, по балках. 
 
Чом не станете ви, як на морі вали, 
 
не гукнете одважно до неба, 
 
не заглушите туги прибоєм гучним, 
 
не розіб’єте смутку моєї душі 
 
міцним напрасним натиском бурі? 
 
 
 
Я не на те, слова, ховала вас 
 
і напоїла крів’ю свого серця, 
 
щоб ви лилися, мов отрута млява, 
 
і посідали душі, мов іржа. 
 
Промінням ясним, хвилями буйними, 
 
прудкими іскрами, летючими зірками, 
 
палкими блискавицями, мечами 
 
хотіла б я вас виховать, слова! 
 
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, 
 
щоб краяли, та не труїли серце, 
 
щоб піснею були, а не квилінням. 
 
Вражайте, ріжте, навіть убивайте, 
 
не будьте тільки дощиком осіннім, 
 
палайте чи паліть, та не в’яліть! 
 
 
26.08.1900
  
«ЧИ ТІЛЬКИ Ж БЛИСКАВИЦЯМИ ЛІТАТИ…» 
 
 
 
Чи тільки ж блискавицями літати 
 
словам отим, що з туги народились? 
 
Чому ж би їм не злинути угору, 
 
мов жайворонка спів, дзвіночком срібним? 
 
Чом не розсипатись над чорною ріллею, 
 
мов дзвінкий дощ, просвічений промінням? 
 
Чом не заграти колом танцюристим, 
 
мов ті листочки, що зриває буря, 
 
мов діамантові сніжинки в хуртовину? 
 
Чи тільки зірка тим ясніше сяє, 
 
чим темрява чорніша вколо неї? 
 
Чи тільки в казці вироста калина 
 
з убитої людини і чарує 
 
усіх людей сопілкою дивною? 
 
Чи тільки в казці лебідь умирає 
 
не з криком навісним, а з любим співом?.. 
 
 
26.08.1900
  
«ЯКБИ ОТІ ПРОМІННЯ ЗОЛОТІ…» 
 
 
 
Якби оті проміння золоті 
 
у струни чарами якими обернути, 
 
я б з них зробила золотую арфу, – 
 
в ній все було б ясне – і струни, й гуки, 
 
і кожна пісня, що на інших струнах 
 
бринить, мов голос вітряної ночі, 
 
бриніла б на моїй злотистій арфі 
 
тим співом, що лунає тільки в снах 
 
дітей щасливих. Туга б відкотилась 
 
від гуків тих геть-геть удалину, 
 
мов білі тумани, пройняті сонцем, 
 
що здалека леліють, наче злото, 
 
не хмарою, а мрією здаються. 
 
І жалі всі, в гармонію з’єднавшись, 
 
озвались би, мов хори в емпіреях… 
 
 
14.09.1900
  
«ХОТІЛА Б Я УПЛИСТИ ЗА ВОДОЮ…» 
 
 
 
Хотіла б я уплисти за водою, 
 
немов Офелія, уквітчана, безумна. 
 
За мною вслід плили б мої пісні, 
 
хвилюючи, як та вода лагідна, 
 
все далі, далі… 
 
 
 
І вода помалу 
 
мене б у легкі хвилі загортала 
 
І колихала б, наче люба мрія, 
 
так тихо, тихо… 
 
 
 
Я ж, така безвладна, 
 
дала б себе нести і загортати, 
 
пливучи з тихим, ледве чутним співом, 
 
спускаючись в блакитну, ясну воду 
 
все глибше, глибше… 
 
 
 
Потім би на хвилі 
 
зостався тільки відгук невиразний 
 
моїх пісень, мов спогад, що зникає, 
 
забутої балади з давніх часів, – 
 
в ній щось було таке смутне, криваве, 
 
та як згадати? Пісня та лунала 
 
давно, давно… 
 
 
 
А потім зник би й відгук – 
 
і на воді ще б колихались тільки 
 
мої квітки, що не пішли зо мною 
 
на дно ріки. Плили б вони, аж поки 
 
в яку сагу спокійну не прибились 
 
до білих водяних лілей, – там стали б. 
 
Схилялися б над сонною водою 
 
беріз плакучих нерухомі віти, 
 
у тихий захист вітер би не віяв; 
 
спускався б тільки з неба на лілеї 
 
і на квітки, що я, безумна, рвала, 
 
спокій, спокій… 
 
 
3.12.1900
  
«НІ! Я ПОКОРИТИ ЇЇ НЕ ЗДОЛАЮ…» 
 
 
 
…Ні! я покорити її не здолаю, 
 
ту пісню безумну, що з туги повстала, 
 
ні маски не вмію накласти на неї, 
 
ні в ясну одежу убрати не можу, – 
 
б’є чорними крильми, мов хижая птиця, 
 
і ранить, як тільки я хочу приборкать 
 
її силоміць. Гей, шаленая пісне! 
 
і в кого вдалась ти така непокірна? 
 
Дивись, я сміюсь, коли серце ридає, 
 
і погляд, і голос мені покорились, 
 
я тиха, спокійна. А ти? – наче вітер! 
 
Нема тобі впину. Тобі все одно, 
 
що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі, 
 
що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі, 
 
що темнії хмари в хаос помішаєш, 
 
що вбогу хатинку, останній притулок 
 
важкою лавиною скинеш в безодню, – 
 
тобі все одно! Той нехай собі плаче, 
 
хто іскру лишив на шляху необачний, 
 
хто човен непевній воді доручив, 
 
хто вийшов в дорогу темненької ночі, 
 
хто вбогу хатину, останній притулок, 
 
поставив високо над краєм безодні, – 
 
вдалась ти крилатою, мусиш летіть! 
 
 
 
Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю, 
 
на щастя чи на горе тая воля, 
 
та я ще не скувала їй кайданів; 
 
не знаю я, де взять на них заліза 
 
і на якім вогні вони куються. 
 
Та певне вже – кувати не кувати, 
 
а прийде час-година – розпадуться. 
 
І стрепенеться визволена пісня, 
 
і вирветься з неволі, як ридання, 
 
що довго стримане, притлумлене таїлось 
 
в темниці серця. 
 
 
 
Не просіть потіхи 
 
ви всі, що смутні, від такої пісні. 
 
Нічого в ній лагідного нема. 
 
Вона від туги й розпачу зродилась, 
 
за скритий жаль вона помститись хоче 
 
вогнем, отрутою, мечем двусічним туги. 
 
Коли вам страшно – геть ідіть з дороги! 
 
Хай пролетить ся пісня одиноко, 
 
як вихор через море льодове. 
 
Не треба їй ні сліз, ні спочування, 
 
їй треба тільки волі і простору. 
 
Так божевільний волю здобуває, 
 
щоб гнатися на безвість до загину… 
 
Летить безумна пісня – стережіться! 
 
Бо жаль ваги не має, так, як смерть!