Співи

  
Руданський С. В.
 
СПІВИ
 
 
 
ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ 
 
I
 
 
Не у гості, а на кості
 
Ходили ко­за­ри.
 
Та не пи­во ж і їм бу­де,
 
А кров та по­жа­ри!
 
 
 
Вже зібрав­ся Олег віщий
 
На вра­жу не­до­лю,
 
Їде ко­нем білог­ри­вим
 
По чис­то­му по­лю.
 
 
 
Блищить бро­ня ца­рег­радська,
 
Шелом аж па­лає,
 
І кінь йо­го білог­ри­вий
 
Соколом сту­пає.
 
 
 
Олег їде чис­том по­лем,
 
Грає білог­ри­вий, -
 
Але хто ж то ко­ло гаю,
 
Як мо­ло­ко, си­вий?
 
 
 
Лиш па­ли­ця ко­ло нього
 
Та гуслі без струнів…
 
То ве­ли­кий ста­рець бо­жий,
 
То віщун Пе­рунів.
 
 
 
І Олег до то­го стар­ця
 
Коня по­вер­тає,
 
Через сідло пок­ло­нив­ся,
 
Віщуна пи­тає:
 
 
 
"Скажи мені, стар­че бо­жий, 
 
пе­рунів про­ро­че, 
 
чи жи­во я, чи не жи­во 
 
сплю­щу свої очі?
 
 
 
І не бійся і не тай­ся,
 
Я дар­мо не схо­чу,
 
Я за сло­во прав­ди­веє
 
Тебе озо­ло­чу…"
 
 
 
"Та мені-то, - віщун ка­же, -
 
Нічого бо­ятись,
 
А зо­ло­том твоїм, кня­же,
 
Не озо­ло­ча­тись.
 
 
 
Не но­шу я срібла-зло­та,
 
Князів не бо­юся,
 
А що бу­де із то­бою,
 
Я не по­та­юся.
 
 
 
Щасливий ти, па­не кня­же!
 
Недолі не знаєш,
 
Та, як бу­деш уми­ра­ти,
 
Мене спо­га­даєш.
 
 
 
Слава твоя, кня­же, хо­дить
 
Помежи зем­ля­ми,
 
В Ца­рег­раді при­би­ваєш
 
Ти щи­ти на брамі.
 
 
 
Тебе, кня­же, не спи­ня­ють
 
Ні яри, ні го­ри,
 
Під то­бою за­ти­хає
 
І синєє мо­ре.
 
 
 
Твої броні зо­ло­тої
 
Мечі не ру­ба­ють,
 
І острії вражі стріли
 
Помимо літа­ють.
 
 
 
Під то­бою й білог­ри­вий
 
Чинить твою во­лю:
 
То літає, як ша­ле­ний,
 
По вра­жо­му по­лю,
 
 
 
То спи­ниться, як камінний,
 
Як ву­ди­ла здви­неш, -
 
А все-та­ки ти од нього,
 
Ти од ко­ня зги­неш!"
 
 
 
І по­ду­мав Олег віщий
 
Та й не довіряє,
 
Через гри­ву по­хи­лив­ся,
 
Із ко­ня злізає,
 
 
 
І кру­тую шию гла­дить,
 
І став про­мов­ля­ти:
 
"Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню,
 
Тебе по­ки­да­ти!..
 
 
 
Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,
 
Вийшли з Нов­го­ро­ду.
 
Разом пи­ли і му­ти­ли
 
Дніпровськую во­ду.
 
 
 
Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,
 
Пролітали го­ри
 
І хо­ди­ли за сла­вою
 
Аж за синє мо­ре.
 
 
 
І, як щи­та в Ца­рег­раді
 
Прибивав до бра­ми,
 
На твоїх стре­ме­нах зло­тих
 
Я сто­яв но­га­ми.
 
 
 
Тепер годі, вірний ко­ню,
 
Йди собі гу­ля­ти,
 
А мені в твої стре­ме­на
 
Більше не сту­па­ти!..
 
 
 
У стре­ме­на не сту­па­ти,
 
В сідлі не сидіти
 
І з то­бою в чистім полі
 
Вітром не летіти…
 
 
 
Гуляй собі, вірний ко­ню!
 
А ви, мої діти,
 
У зе­ле­ну па­по­ло­му
 
Коня одягніте,
 
 
 
І да­вай­те йо­му пи­ти
 
Із мої кри­ниці,
 
І да­вай­те йо­му їсти
 
Ярої пше­ниці!.."
 
 
 
І вірнії йо­го слу­ги
 
Білогрива взя­ли,
 
А дру­го­го - во­ро­но­го
 
Князеві по­да­ли.
 
 
II
 
 
Ба, над­хо­дить і про­хо­дить
 
Не час, не го­ди­на,
 
Аж гу­ляє Олег віщий,
 
Гуляє дру­жи­на;
 
 
 
І срібнії й зо­лотії
 
Чари ви­хи­ляє
 
І давнії і новії
 
Бійки спо­ми­нає…
 
 
 
"А що ж кінь мій білог­ри­вий?"
 
Олег за­пи­тав­ся.
 
"Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! -
 
Слуга обізвав­ся. -
 
 
 
Давно уже білог­ри­вий
 
Гуляє на волі
 
Коло Дніпра ши­ро­ко­го
 
На чис­то­му полі;
 
 
 
Там вов­ки йо­го го­ду­ють,
 
Птахи дог­ля­да­ють,
 
Буйні вітри йо­го че­шуть,
 
Дощі ви­ми­ва­ють.
 
 
 
І на ньому уже, кня­же,
 
Зіллям зе­ле­ниться
 
Не зе­ле­на па­по­ло­ма -
 
Зелена тра­ви­ця".
 
 
 
І три­має Олег ча­ру
 
Та й не ви­пи­ває,
 
Похилився го­ло­вою
 
Та й собі га­дає:
 
 
 
"Не че­кав же мої смерті,
 
Згинув білог­ри­вий,
 
А де ж сло­ва твої віщі,
 
Віщуне ти си­вий?"
 
 
 
І поїхав Олег віщий,
 
Поїхали гості.
 
Коло Дніпра на бе­резі
 
Оглядають кості.
 
 
 
Там дощі їх роз­ми­ва­ють,
 
Порох за­си­пає,
 
І над ни­ми буй­ний вітер
 
Траву хи­ли­тає…
 
 
 
І олег на білий че­реп
 
Наступив но­гою
 
І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню,
 
В мирі та спо­кою!
 
 
 
Та не жа­луй на Оле­га,
 
Що він те­бе ки­нув,
 
Що без нього ти без сла­ви
 
Серед по­ля зги­нув…
 
 
 
Не на ме­не, ко­ню, жа­луй,
 
Не на па­на сво­го,
 
На віщу­на, ко­ню, жа­луй,
 
Віщуна ста­ро­го!.."
 
 
 
Але зна­ти, па­не-бра­те,
 
Того не бу­ва­ло,
 
Щоби сло­во віщу­но­ве
 
Дармо про­па­да­ло.
 
 
 
І ще кості білог­ри­ва
 
Вода не об­ми­ла,
 
Як га­дю­ка у че­репі
 
Гніздо собі зви­ла.
 
 
 
І тілько йно Олег віщий
 
Череп нас­ту­пає,
 
А га­дю­ка у че­репі
 
Вже піну пус­кає.
 
 
 
Олег че­реп нас­ту­пає
 
З віщу­на сміється,
 
А га­дю­ка у че­репі
 
Вже пінить і в'ється…
 
 
 
Олег мо­ву по­чи­нає…
 
Скочив, як на му­ках:
 
Йому в но­гу зас­мок­та­лась
 
Чорная га­дю­ка.
 
 
 
І про­мо­вив Олег віщий:
 
"Твоя прав­да, си­вий!
 
Згубив ме­не мій кінь вірний,
 
Мій кінь білог­ри­вий!"