Співи

8 июля
  
ПАВЛО АПОСТОЛ
 
 
 
Україно-Україно,
 
Що ти за то да­ла,
 
Що ста­ро­го Апос­то­ла
 
Гетьманом об­ра­ла? 
 
Ук­раїно-Україно,
 
Що ти зап­ла­ти­ла,
 
Що до се­бе та Пет­ри­ка 
 
Ти так при­хи­ли­ла?
 
Україно-Україно,
 
Що то з мос­ка­ля­ми,
 
Що пос­ланці по­вер­та­ють
 
До те­бе з да­ра­ми? 
 
І за ни­ми Ли­зо­губ нас,
 
Чарниш, Жу­ра­ковський?
 
І чим же так при­хи­лив­ся
 
До них цар мос­ковський?
 
Не пи­тай­те, добрі лю­ди,
 
Каже Ук­раїна:
 
Колись бу­ла в Мос­ков­щині
 
Тяжкая го­ди­на.
 
Колись бу­ла в Мос­ков­щині
 
Тяжкая го­ди­на:
 
Петро су­див ца­ре­ви­ча, 
 
Су­див сво­го си­на.
 
І про­сив­ся син Пет­ро­вий
 
А Пет­риків та­то,
 
І бу­ло там се­на­торів
 
Багато-багато;
 
Але жо­ден не по­ду­мав
 
За нього обс­та­ти,
 
Не смів жо­ден про­ти ка­ри
 
Голосу по­да­ти.
 
Їдна тілько Ук­раїна
 
За нього обс­та­ла,
 
Їдна тілько Ук­раїна
 
Голос свій по­да­ла.
 
І був гетьман в Пет­ро­полі,
 
Як Пет­рик вінчав­ся, 
 
І до гетьма­на ста­ро­го
 
Петрик обізвав­ся:
 
"Спасибі вам, добрі лю­ди,
 
Що ви сер­це ма­ли,
 
Що ви в кровлі мо­го батька
 
Рук не по­ка­ля­ли.
 
За то те­пер і гетьма­на
 
Я вам поз­во­ляю,
 
За то те­пер і пра­ва вам
 
Давні по­вер­таю!
 
І чо­го лиш бу­де тре­ба,
 
Просіть, добрі лю­ди,
 
Усе для вас я учи­ню,
 
Усе для вас бу­де!"
 
І по­дя­ку­вав Апос­тол,
 
Назад по­вер­тає
 
Та й до ца­ря, до Пет­ри­ка,
 
Послів по­си­лає,
 
Посилає до Пет­ри­ка,
 
Просить ми­лость ма­ти:
 
Позволити поспільную
 
Старшину об­ра­ти.
 
 
 
Не пе­ре­чить доб­рий Пет­рик,
 
Зараз поз­во­ляє.
 
Не че­кає і Апос­тол,
 
Зараз оби­рає.
 
І Ли­зо­губ став обоз­ним
 
І за­раз до діла;
 
У судці пішов Кан­ди­ба 
 
І сот­ник Забіла;
 
В пи­сарі пішов Тур­новський, 
 
Па­нич чи по­по­вич,
 
В оса­ули пан Ли­сен­ко 
 
І пан Ма­нуй­ло­вич;
 
І поспільнії хо­рунжі -
 
Горленко-бунчужний, 
 
А в поспільнії бун­чужні
 
Борозна не­дуж­ний.
 
І підняв на но­ги гетьман
 
Слабу Ук­раїну
 
І ще чо­гось до Пет­ри­ка
 
Іде в Мос­ков­щи­ну.
 
Аж там Пет­рик по­ми­рає,
 
Ган­на нас­ту­пає, 
 
Во­на ж уже Ук­раїну
 
Не так при­гор­тає.
 
Вона тілько Апос­то­ла
 
В очі при­гор­тає, 
 
А за очі трид­цять ти­сяч
 
Людей ви­ма­гає. 
 
І підня­лось трид­цять ти­сяч
 
З пол­ков­ни­ком Танським, 
 
Пішлі, бідні, з Ук­раїни
 
В сте­пи ба­сур­манські.
 
І підня­лось трид­цять ти­сяч,
 
Та усі чу­баті,
 
Пішли в сте­пи ба­сур­манські
 
Вали ви­си­па­ти.
 
І підня­лось трид­цять ти­сяч
 
Ще до схо­ду сон­ця,
 
Висипають вал від До­ну
 
До са­мо­го Дон­ця.
 
На дру­гий рік трид­цять ти­сяч
 
Свіжих по­си­лає,
 
А торішніх трид­цять ти­сяч
 
Назад по­вер­тає.
 
На третій рік із Польшею
 
Бійка роз­по­ча­лась, 
 
Щоб від естів і від курів
 
Польща відцу­ра­лась; 
 
Бо лю­бов­ник Ган­нин Бірон 
 
Став її про­си­ти,
 
Щоби йо­го у тих Ку­рах
 
Князем ізро­би­ти.
 
І по­ча­лась тая бійка,
 
Військо зне­ма­гає…
 
Тоді гетьман за­по­рож­цям
 
Стиха про­мов­ляє:
 
"Покидайте, - ка­же, - хлопці,
 
Турецькі гра­ниці 
 
Та давнього собі місця
 
Просіть у ца­риці…"
 
І про­сяться у ца­риці,
 
Цариця прий­має
 
І бу­ла­ву, бун­чук, пер­нач,
 
Хоруг по­си­лає.
 
І ка­же їм, за­по­рож­цям,
 
На вра­жую ка­ру,
 
Заселити два Ко­да­ки 
 
І річку Са­ма­ру. 
 
А тим ча­сом в Білій Церкві
 
Каже при­сяг­ну­ти
 
Та у Польшу з ота­ма­ном
 
На час за­вер­ну­ти.
 
І пігна­лись за­по­рожці
 
З Білецьким Іва­ном, 
 
Зди­ба­ли­ся з Ли­зо­гу­бом
 
Та із Га­ла­га­ном;
 
Здибалися, по­летіли,
 
Назад пог­ля­да­ють -
 
Аж там уже Апос­то­ла
 
Козаки хо­ва­ють. 
 
Аж там уже Апос­то­ла
 
Козаки хо­ва­ють,
 
Аж там уже і ука­зи
 
З Моск­ви по­си­ла­ють,
 
Лизогуба півгетьма­ном
 
Тілько оби­ра­ють… 
 
Ли­зо­гу­ба півгетьма­ном
 
Тілько оби­ра­ють,
 
А дру­го­го півгетьма­на
 
З Моск­ви по­си­ла­ють.
 
 
10 июня
  
МІНІХ
 
 
 
Ходить сокіл ко­ло мо­ря,
 
Крила роз­пус­кає;
 
Ходить Мініх ко­ло дво­ру
 
Та й ду­му га­дає.
 
Він га­дає, про­мов­ляє
 
В ли­хую го­ди­ну:
 
"Ой Біро­не ти, Біро­не,
 
Розпревражий си­ну;
 
Ой Біро­не ти, Біро­не,
 
Розпревражий си­ну,
 
Добув же ти за лю­бощі
 
Цілу Курівщи­ну.
 
Добув же ти за лю­бощі
 
Цілу курівщи­ну,
 
Та за сла­ву й я до­бу­ду
 
Цілу Ук­раїну!"
 
 
 
І при­хо­дить до ца­риці
 
Та й став го­во­ри­ти:
 
"Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,
 
Турків пе­ре­би­ти!
 
Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,
 
Турків пе­ре­би­ти,
 
Позволь мені в Ту­реч­чині
 
Слави зас­лу­жи­ти!"
 
 
 
А ца­ри­ця, як на теє,
 
Горобців стріляє,
 
А Біро­на не­ма вдо­ма -
 
Коней виїжджає.
 
Вона й ка­же: "Та йди, - ка­же, -
 
Хоч і чор­та би­ти,
 
Лиш дай мені хоч їдно­го
 
Горобця за­би­ти!"
 
 
 
Тоді Мініх Ле­он­то­го 
 
Жи­во зак­ли­кає,
 
Дає йо­му двад­цять ти­сяч,
 
На Крим по­си­лає.
 
Десять ти­сяч Ле­он­то­ву
 
Він дає мос­ковських,
 
Вісім ти­сяч ук­раїнських,
 
А дві за­по­розьких.
 
Та й і ка­же всіх но­гай­ців
 
В сте­пу пе­ре­би­ти,
 
Та й і ка­же усі се­ла
 
В Кри­му по­па­ли­ти.
 
А Ле­онтій, як на теє,
 
Восени зібрав­ся,
 
На но­гай­ців лиш пог­ля­нув
 
І в Крим не дібрав­ся.
 
Переморив де­сять ти­сяч
 
Москви і чу­ба­тих
 
Та й вер­нув­ся на Вкраїну
 
Зиму зи­му­ва­ти.
 
 
 
На дру­гий рік під ца­ри­цю
 
Мініх підсту­пає
 
Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч
 
Війська вик­ли­кає.
 
І вик­ли­кав со­рок ти­сяч
 
Ще й вісім мос­ковських,
 
А чо­ти­ри ук­раїнських,
 
А три за­по­розьких.
 
І вик­ли­кав усе військо
 
І всіх ота­манів
 
І пішов собі у сте­пи,
 
Б'ючи в ба­ра­ба­ни.
 
Недалеко Пе­ре­ко­пу
 
Мініх спо­чи­ває,
 
Він до се­бе Ле­он­то­го
 
Тихо зак­ли­кає.
 
Дає йо­му де­сять ти­сяч
 
Жовнірів мос­ковських
 
Ще й до то­го три ти­сячі
 
Хлопців за­по­розьких.
 
І шле йо­го буд­жаківських
 
Татар роз­би­ва­ти,
 
І шле йо­го по­ло­не­них
 
Руських відби­ва­ти.
 
І Ле­онтій де­сять ти­сяч
 
Взяв собі мос­ковських,
 
Ще й до то­го три ти­сячі
 
Хлопців за­по­розьких.
 
Та й і пішов буд­жаківських
 
Татар роз­би­ва­ти,
 
Та й і пішов по­ло­не­них
 
Руських відби­ва­ти.
 
І мос­калі буд­жаківських
 
Татар пе­ре­би­ли,
 
А ко­за­ки по­ло­не­них
 
До двох­сот відби­ли.
 
 
 
А тим ча­сом при­був Мініх
 
Аж до Пе­ре­ко­па,
 
Перескочив рів гли­бо­кий
 
У чо­ти­ри хло­па,
 
І пігнав­ся се­ред Кри­му,
 
І став кримців би­ти,
 
Срібло, зло­то за­би­ра­ти
 
І се­ла па­ли­ти.
 
І по­па­лив вражі се­ла,
 
Назад по­вер­тає,
 
Аж до нього пан Га­лецький
 
Стиха про­мов­ляє:
 
"Пусти ме­не, ота­ма­не, 
 
на час по­гу­ля­ти, 
 
пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми 
 
кримців по­шу­ка­ти".
 
І пус­кає йо­го Мініх
 
В ли­хую го­ди­ну,
 
І при­хо­дить пан Га­лецький
 
На Чор­ну До­ли­ну, 
 
І ви­дить він, що тьма-тьму­ща
 
В до­лині та­тарів,
 
І не втерпів пан Га­лецький,
 
На сон­них уда­рив.
 
І спу­жа­ли­ся та­та­ри,
 
Стали утіка­ти,
 
Тоді ста­ли їх ко­за­ки
 
Кіньми до­га­ня­ти.
 
Тоді ста­ли їх ко­за­ки
 
Кіньми до­га­ня­ти
 
Та крівлею та­тарською
 
Шаблі об­ми­ва­ти.
 
І вер­ну­ли­ся ко­за­ки,
 
Сіли, спо­чи­ва­ють,
 
А тим ча­сом і та­та­ри
 
Очі про­ди­ра­ють.
 
А тим ча­сом і та­та­ри
 
Очі про­ди­ра­ють
 
І ко­заків ма­лу жме­ню
 
Кругом обс­ту­па­ють.
 
Обступають, обс­ту­па­ють,
 
Далі прис­ту­пи­лись.
 
І спішив­ся пан Га­лецький,
 
Козаки спіши­лись,
 
І до­бу­ли десь у собі
 
Смертельної си­ли,
 
І в та­тарів свої шаблі
 
Раптом за­то­пи­ли.
 
І по­ча­лась різа­ни­на
 
В неділеньку зран­ня,
 
І різа­лись по до­лині
 
З ран­ня до смер­кан­ня.
 
І, як сіно під ко­сою,
 
Татари ва­ли­лись,
 
І з та­тарів на ополі
 
Вали по­ро­би­лись.
 
Аж під вечір і та­та­ри
 
Із ко­ней зліза­ють,
 
На по­том­ле­них ко­заків
 
Ще раз на­па­да­ють.
 
Тоді жи­во пан Га­лецький
 
Сина зак­ли­кає,
 
Ще живіше обіймає,
 
К сер­цю при­гор­тає:
 
"Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре,
 
Тікай, ми­лий си­ну,
 
А я, си­ну, - обіймає, -
 
А я тут за­ги­ну…"
 
І ки­нув­ся між та­тарів,
 
Та вже не вер­тав­ся,
 
Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми
 
Вічної наб­рав­ся.
 
І до­чув­ся за них Мініх,
 
Казав по­хо­ва­ти,
 
А сам пішов на Вкраїну
 
Зиму зи­му­ва­ти.
 
 
 
На третій рік під Очаків
 
Мініх підсту­пає,
 
Він сімде­сят ти­сяч війська
 
За со­бою має.
 
Він шістде­сят ти­сяч має
 
Жовнірів мос­ковських,
 
Вісім ти­сяч ук­раїнських,
 
А дві за­по­розьких.
 
Він сімде­сят ти­сяч має,
 
Стоїть, роз­ва­жає.
 
Далі військо своє сильне
 
На три розділяє.
 
І на сте­пи по­си­лає
 
Жовнірів мос­ковських,
 
На бай­да­ки по­си­лає
 
Хлопців за­по­розьких;
 
А ко­за­кам ук­раїнським
 
Каже скрізь літа­ти
 
Та в Очаків на підмо­гу
 
Турків не пус­ка­ти.
 
І жовніри мос­ковськії
 
Турків по­би­ва­ли,
 
А ко­за­ки ук­раїнські
 
Турків не пус­ка­ли.
 
А ко­за­ки ук­раїнські
 
Турків не пус­ка­ли,
 
А ко­за­ки за­по­розькі
 
Турків об­ди­ра­ли.
 
І наб­ра­ли срібла-зло­та,
 
Набралися сла­ви
 
І знов собі зи­му­ва­ти
 
Пішли до Пол­та­ви.
 
На чет­вер­тий рік та­та­ри
 
Самі по­чи­на­ють,
 
Сорок ти­сяч на вкраїнську
 
Межу наліта­ють.
 
Сорок ти­сяч на вкраїнську
 
Межу наліта­ють,
 
Палять се­ла на гра­ниці
 
Й на­зад по­вер­та­ють.
 
Тоді Ласій де­сять ти­сяч
 
Козаків зби­рає,
 
Ще й до то­го трид­цять ти­сяч
 
Москви за­би­рає;
 
Пробігає по су­хо­му
 
Азовськеє мо­ре
 
І вга­няється до Кри­му
 
На вра­жеє го­ре.
 
І ввігнав­ся все­ре­ди­ну…
 
Козаки дріма­ють,
 
Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч
 
На них на­па­дать.
 
І збу­ди­ли­ся ко­за­ки,
 
Шаблями мах­ну­ли
 
І та­тарів, як по­ло­ву,
 
Назад відгор­ну­ли.
 
Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри,
 
Знову ста­ли би­тись,
 
Знову ста­ли, як со­ло­ма,
 
Навкруги ва­ли­тись.
 
Далі ба­чать, що не жар­ти,
 
Кинули ко­заків
 
І по­ро­хом по­летіли
 
До гір та бай­раків.
 
А тим ча­сом на Вкраїну
 
Мініх при­бу­ває
 
Та й і собі де­сять ти­сяч
 
Козаків зби­рає.
 
Та й і собі де­сять ти­сяч
 
Козаків зби­рає,
 
Ще й до то­го со­рок ти­сяч
 
Москви за­би­рає
 
Та й за Дніпер уже хо­че
 
Військо пе­рег­на­ти,
 
Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри,
 
Хоч Хо­тин узя­ти.
 
Але тілько що Ко­ди­му 
 
Мініх пе­рес­ко­чив,
 
Як на йо­го ук­раїнців
 
Турок і нас­ко­чив.
 
А не вспіли ук­раїнці
 
Від тур­ка відби­тись,
 
Як та­та­ри роз­по­ча­ли
 
Із Мініхом би­тись.
 
Він та­тарів роз­би­ває,
 
К Дністру підсту­пає,
 
Аж там йо­го білго­родський
 
Паша виг­ля­дає.
 
І по­ча­лись малі бійки.
 
Але годі, брат­тя!
 
Коли джу­ма по­ка­за­лась,
 
Треба утіка­ти.
 
І по­ки­нув Мініх турків,
 
І па­шу по­ки­нув,
 
А сам зи­му зи­му­ва­ти
 
Пішов на Вкраїну.
 
 
 
На п'ятий рік по­ка­зав­ся
 
Паша з Білго­ро­ду
 
Та й у на­ших ук­раїнців
 
Випитував бро­ду.
 
Але наші ук­раїнці
 
Зараз по­ка­за­ли:
 
Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли,
 
Решту розігна­ли.
 
Незабаром і сам Мініх
 
Потряс го­ло­вою,
 
Він шістде­сят ти­сяч війська
 
Повів за со­бою.
 
Він шістде­сят ти­сяч війська
 
Повів з Мос­ков­щи­ни,
 
Ще й до то­го кілька ти­сяч
 
Повів з Ук­раїни.
 
Повів військо за Ва­сильків,
 
За Буг пе­ре­во­дить,
 
Незабаром і ту­рецький
 
Дністер пе­ре­хо­дить.
 
І на турків по­пе­ре­ду
 
Козаків пус­кає,
 
А сам собі з мос­ка­ля­ми
 
Ззаду підбігає.
 
І мос­калі підбіга­ють,
 
Вперед пог­ля­да­ють,
 
Аж ко­за­ки-українці
 
Турків відби­ва­ють.
 
Аж ко­за­ки-українці
 
Турків відби­ва­ють
 
Та у місто Ста­ву­ча­ни 
 
Па­шу за­га­ня­ють.
 
Тоді Моск­ва підсту­пи­ла,
 
Потік за­га­ти­ла
 
І ту­рецькії око­пи
 
Раптом за­хо­пи­ла.
 
І заб­ра­ла срібло-зло­то,
 
Сорок дві гар­ма­ти
 
І пус­ти­ла ук­раїнців
 
Турка до­га­ня­ти.
 
І пігна­лись ук­раїнці,
 
Шаблі по­гост­ри­ли,
 
У Со­ро­ках по-ко­зацькі
 
Люльки роз­па­ли­ли,
 
Під Хо­ти­ном із тур­ка­ми
 
Знову привіта­лись,
 
А з Хо­ти­на аж у Яс­си
 
З Мініхом заб­ра­лись.
 
І за­тих­ла Ту­реч­чи­на,
 
І більше не би­лась,
 
І з Ган­ною-ца­ри­цею
 
Миром по­ми­ри­лась.
 
Тоді Мініх до ца­риці,
 
Став її про­си­ти,
 
Щоби йо­го на Вкраїні
 
Князем ізро­би­ти!
 
Лиш ца­ри­ця не та­ка-то,
 
Бірона спи­та­ла
 
І як ска­зав її Бірон,
 
Так і відка­за­ла.
 
"Мало, - ка­же, - па­не, про­сиш -
 
Тілько Ук­раїни,
 
Ти про­сив би уже луч­че
 
За раз Мос­ков­щи­ни".
 
Тоді Мініх по­вер­нув­ся…
 
За го­ло­ву взяв­ся…
 
"То бо­дай я собі, - ка­же, -
 
Порохом роз­пав­ся,
 
Та бо­дай я, - ка­же, - сон­ця
 
Більше не по­ба­чив,
 
Щоби я вам, пре­по­га­ним,
 
За се не віддя­чив!"
 
І все хо­дить ко­ло дво­ру,
 
Часу виг­ля­дає,
 
Аж тут йо­му, як на теє,
 
Ганна по­ми­рає. 
 
Аж тут йо­му, як на теє,
 
Ганна по­ми­рає
 
Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку
 
Царем зос­тав­ляє. 
 
Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку
 
Царем зос­тав­ляє,
 
А Біро­на ко­ло нього
 
В рядці зос­тав­ляє.
 
І знов Мініх не до­бу­де
 
Ступня на Вкраїні,
 
А кур­ляндський князь па­нує
 
На всій Мос­ков­щині.
 
А кур­ляндський князь па­нує
 
На всій Мос­ков­щині
 
І ца­рем собі ца­рює
 
По всій Ук­раїні.
 
Дере гроші із міщанів,
 
Дере і з ко­заків,
 
Дере гроші із се­лянів,
 
Дере і з бур­лаків.
 
Не пи­тає, чи хто має
 
Звідки що да­ва­ти;
 
А не да­си - на мо­розі
 
Скаже тан­цю­ва­ти.
 
А брат йо­го пре­по­га­ний 
 
Що там ви­роб­ляє!
 
В батька й ма­ми се­ре­до дня
 
Дочок ви­ди­рає.
 
Видирає ди­тя в ма­ми
 
І замість ди­тя­ти
 
Заставляє бідну ма­му
 
Щенят го­ду­ва­ти.
 
А лиш пікни на Біро­на,
 
Тоді не по­мо­жеш,
 
Хоч на дідьків хутір підеш,
 
Хоч го­ло­ву зло­жиш.
 
Довго-довго Мініх мис­лив,
 
Довго-довго ду­мав,
 
Далі мислі пе­ре­мис­лив,
 
Думи пе­ре­ду­мав.
 
І при­хо­дить до рідної
 
Царевої ма­ми 
 
І го­во­рить її жи­во
 
Сильними сло­ва­ми:
 
"Ціле царст­во у нас ги­не,
 
І цар у нас ги­не,
 
А чи ж ма­ти сво­го си­на
 
На му­ки по­ки­не?
 
Скажи, ма­ти, тілько сло­во -
 
Бірона не ста­не,
 
І в го­дині яс­не сон­це
 
Наокола гля­не".
 
І ска­за­ла йо­му сло­во
 
Царевая ма­ти,
 
І пішов зав­зя­тий во­рог
 
Бірона в'яза­ти.
 
Заснув Бірон у по­кої
 
І гад­ки не має…
 
Троє жовнірів у нього
 
Варту відбу­ває.
 
Але Мініх по­ка­зав­ся:
 
"Ані з місця, лю­ди!
 
Бо те­пер у нас не Бірон,
 
А ца­ри­ця бу­де!"
 
І вся вар­та ані з місця.
 
Бірон про­бу­див­ся,
 
Але рап­том у Мініха
 
В ру­ках опи­нив­ся.
 
Незабаром і Гус­та­ва,
 
Його бра­та, взя­ли
 
І все царст­во з ца­рем-си­ном
 
Матері відда­ли.
 
А Біронів пот­ри­ма­ли
 
В тюрмі цілу зи­му
 
Та й післа­ли до Сибіру
 
До міста Пе­ли­му. 
 
Тоді Мініх знов підняв­ся,
 
Розпускає кри­ла,
 
Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти
 
Чогось не злю­би­ла.
 
Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти
 
Чогось не злю­би­ла
 
І тим се­бе і Мініха
 
Разом по­гу­би­ла.
 
Стали шве­ди та фран­цу­зи
 
По дво­ру сну­ва­ти,
 
Стали княж­ну Ли­за­ве­ту 
 
Сти­ха підмов­ля­ти.
 
І на царст­во Ли­за­ве­та
 
Серед ночі ста­ла,
 
Царя, ма­му й йо­го батька
 
В тюр­му відісла­ла.
 
Царя, ма­му й йо­го батька
 
В тюр­му відісла­ла,
 
А Мініха до Пе­ли­ма
 
На Сибір пос­ла­ла.