Пісні

  
Руданський С. В.
 
ПІСНІ
 
 
 
ПРЕСЛІВ’Я
 
 
 
Спив до дна я прик­рий ке­лих
 
За здо­ров’я долі,
 
І з похмілля моє сер­це
 
Розривають болі.
 
Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми,
 
Нащо твої ча­ри,
 
Коли з ни­ми враз по сер­цю
 
Бродять чорні хма­ри?
 
Правда, ми­ло мені бу­ло,
 
Як ти обійма­ла
 
І опу­ще­не покрів’я
 
З дум­ки підійма­ла
 
І на ро­зум на­ки­да­ла, -
 
Правда, ми­ло бу­ло!..
 
Моє сер­це в цілім морі
 
Розкоші то­ну­ло.
 
Я за­був про все на світі,
 
На все не вва­жав-єм,
 
Я й се­бе за­був са­мо­го,
 
Мало пам’ятав-єм.
 
Спам’ятався - а ти щез­ла…
 
Розум хо­лодіє,
 
Лиш не­щас­на моя дум­ка
 
Росте та повніє.
 
В якім смут­ку, в якім жа­лю
 
З нею я блу­каю,
 
В яких бо­лях на чу­жині
 
На світ по­род­жаю.
 
Породжаю, ог­ля­даю…
 
Мила моя, ми­ла,
 
Чи ти ме­не, моя ми­ла,
 
Не щи­ро лю­би­ла?
 
Чи я те­бе, моя ми­ла,
 
Не лю­бив, як тре­ба?
 
Чи то мені та­ка до­ля
 
Випала із не­ба?
 
Чого ж ду­ма та­ка пиш­на,
 
Чого ж сло­во бідне?
 
Дитя моє не­доспіле,
 
Дитя моє рідне!
 
Згубив би я те­бе ра­зом,
 
Як Час сво­го си­на,
 
Але, мо­же, те­бе прий­ме
 
Мати Ук­раїна!
 
 
Петрополь, 10.VII 1859
  
СИРОТИНА Я БЕЗ­РОД­НИЙ...
 
 
 
Сиротина я без­род­ний,
 
Десь за­ги­ну в чу­жині -
 
І ніхто очей хо­лод­них
 
Не зак­риє там мені.
 
І нерідною ру­кою
 
Буду в зем­лю я за­рит,
 
І теп­ленькою сльозою
 
Ніхто хро­ба не зро­сить…
 
 
4 мая 1852 го­да
  
ТИ НЕ МОЯ
 
 
 
Ти не моя, дівчи­но до­ро­гая!
 
І не мені кра­са твоя;
 
Віщує ду­монька смут­ная,
 
Що ти, дівчи­но, не моя!
 
Ти не моя! За лич­ко гар­не
 
Справляє хтось ко­лодія…
 
Мої ж літа про­хо­дять мар­не,
 
Бо ти, дівчи­но, не моя!..
 
Ти не моя!.. І бро­ви чорні
 
Милує інший, а не я,
 
І інший хтось те­бе при­гор­не,
 
А ти, дівчи­но, не моя!..
 
Ти не моя, го­луб­ка си­ва!..
 
Щаслива до­ленька твоя,
 
Моя же до­ля не­щас­ли­ва,
 
Бо ти, дівчи­но, не моя!..
 
Ти не моя! Но що ж я маю?
 
Чим пох­ва­люсь тобі і я?
 
Хіба лиш тим, що тя ко­хаю;
 
Но ти, дівчи­но, не моя!..
 
 
  
МЕНЕ ЗА­БУДЬ, МОЯ ДІВЧИ­НО!...
 
 
 
Мене за­будь, моя дівчи­но!
 
Спокійно жий, щас­ли­ва будь,
 
Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, -
 
Мене за­будь, ме­не за­будь!..
 
Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком
 
Не роз­би­вай біленьку грудь:
 
Шукай собі ко­хан­ка хут­ко,
 
Мене за­будь, ме­не за­будь!..
 
Мене за­будь, ме­не не тре­ба!
 
Та як­би я ко­ли-не­будь
 
Тебе за­був… - о бо­же з не­ба,
 
Мене за­будь, ме­не за­будь!..
 
 
19 фев­ра­ля
  
ПІСНЯ
 
 
 
Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди,
 
Добрі лю­ди, ви, сусіди,
 
Що за­ду­му­юсь між ва­ми,
 
Що жу­рю­ся я завсігди.
 
Літа мої мо­лодії…
 
Що ж по то­му? Що ж по то­му,
 
Як без щас­тя, як без долі
 
Жити в світі мо­ло­до­му?
 
Моє щас­тя за го­ра­ми,
 
Може, дру­гим по­ма­гає.
 
Моя до­ля враз з Ду­наєм
 
В синє мо­ре уп­ли­ває.
 
Життя моє! Жит­тя моє!
 
Ти - по­ко­ше­ная ни­ва.
 
Не зос­та­лась, не приг­ну­лась
 
Жадна квіточ­ка щас­ли­ва.
 
Серце сох­не, сер­це чах­не,
 
Душа ра­да в хо­ло­до­чок;
 
Но де гля­ну, по­див­лю­ся -
 
Тільки камінь та пісо­чок.
 
Серце сох­не, сер­це чах­не,
 
Як в полі би­ли­на тая,
 
Поки йо­го не при­гор­не
 
Де мо­ги­ла си­ро­вая.
 
І при­гор­не мо­ги­лонька!..
 
Хто ж рідненький там зап­ла­че?
 
Хіба во­рон чор­нок­ри­лий,
 
Пролітаючи, зак­ря­че!..
 
І при­гор­не мо­ги­лонька!..
 
Хто ж за ме­не спо­га­дає?
 
Як по­ду­маю за сеє,
 
З жа­лю сер­це роз­пу­кає…
 
Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди,
 
Не ди­вуй­тесь ви, сусіди,
 
Що за­ду­му­юсь між ва­ми,
 
Що жу­рю­ся я завсігди!
 
 
29 июня 1854 го­да.
Кам[енец]-Подол[ьский]
  
ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...
 
 
 
Повій, вітре, на Вкраїну,
 
Де по­ки­нув я дівчи­ну,
 
Де по­ки­нув чорні очі…
 
Повій, вітре, з по­лу­ночі.
 
Між яра­ми там до­ли­на,
 
Там біленькая ха­ти­на,
 
В тій ха­тині го­лубонька,
 
Голубонька-дівчинонька.
 
Повій, вітре, до схід сон­ця,
 
До схід сон­ця, край вікон­ця.
 
Край вікон­ця постіль біла,
 
Постіль біла, дівча ми­ле.
 
Зупинися ниш­ком-тиш­ком
 
Над рум'яним білим лич­ком,
 
Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся,
 
Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся.
 
Як спить ми­ла, не збу­ди­лась -
 
Нагадай їй, з ким лю­би­лась,
 
З ким лю­би­лась і ко­ха­лась
 
І ко­ха­ти при­ся­га­лась…
 
Як заб'ється їй сер­денько,
 
Як дівча зітхне тя­женько,
 
Як зап­ла­чуть чорні очі,
 
Вертай, вітре, к по­лу­ночі.
 
А як ме­не по­за­бу­ла,
 
Як не­лю­ба при­гор­ну­ла -
 
Ти розвійся край до­лині,
 
Не вер­тай­ся з Ук­раїни…
 
Вітер віє, вітер віє;
 
Серце ту­жить, сер­це мліє…
 
Вітер віє, не вер­тає,
 
Серце з жа­лю за­ми­рає.