Пісні

  
НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...
 
1
 
 
Не знаєш ти го­ря,
 
Не відаєш жа­лю, -
 
Щасливий ти, дядьку
 
Прохоре-ковалю!
 
Заліза пу­да­ми
 
І на­чин­ня маєш,
 
Сядеш у світлиці -
 
Думоньку га­даєш.
 
І га­даєш ду­му:
 
Скільки пудів взя­ти,
 
Щоб, на ди­во світу,
 
Штабу ізку­ва­ти.
 
І вдруг твої слу­ги
 
Вугля на­си­па­ють,
 
Широкії міхи
 
Вогонь роз­ду­ва­ють.
 
Горить чор­не вуг­ля,
 
Горить, не зга­сає,
 
Залізо ка­литься,
 
Іскри роз­си­пає.
 
Залізо збіліло -
 
Хватаєш кліща­ми,
 
Кладеш на ко­вад­ло,
 
Вариш мо­лот­ка­ми.
 
І го­то­ва шта­ба,
 
І не маєш. Жа­лю…
 
Щасливий ти, дядьку
 
Прохоре-ковалю!
 
 
2
 
 
Пішов і я, дядьку,
 
Від батька на во­лю:
 
Сиджу на чу­жині
 
Кую свою до­лю.
 
Заліза і сталі
 
Я не по­ку­паю,
 
Начиння і куз­ню
 
Свою рідну маю.
 
Сильні міхи ду­ють,
 
Залізо біліє;
 
Кладу на ко­вад­ло -
 
Рука мені мліє.
 
І тяж­ко, і важ­ко
 
Молот підійма­ти,
 
Бо ніко­му, вид­но,
 
Мені по­ма­га­ти.
 
Підійму я мо­лот,
 
По залізу вда­рю,
 
Но шта­бу до шта­би
 
Ніяк не при­ва­рю.
 
Та як при­ва­ри­ти:
 
Піску я не маю.
 
І ся­ду я з го­ря,
 
Думоньку га­даю.
 
І га­даю ду­му:
 
Ой бо­же мій, бо­же!
 
До ко­го я вдам­ся?
 
Хто мені по­мо­же?
 
 
3
 
 
Піду я до батька,
 
До рідної неньки…
 
"Но, батьку мій, батьку,
 
Голубе си­венький!
 
Шістнадцять літ ру­ки
 
На ко­го ро­би­ли?
 
Чи ж ти іще досі
 
Не ви­ро­бив си­ли?"
 
А бра­ти мо­лодші,
 
Сестра моя рідна -
 
До ко­го приг­неться
 
Головка їх бідна?
 
І німіє сер­це,
 
І не зно­шу жа­лю, -
 
Вдаюся до те­бе,
 
Прохоре-ковалю.
 
Прохоре-ковалю,
 
Моя ти ро­ди­на,
 
Я ги­ну в чу­жині,
 
Як тая би­ли­на.
 
Я ги­ну, а міг би
 
Ще си­лоньку ма­ти
 
І не да­ром зем­лю
 
Сирову топ­та­ти.
 
Поможи, Про­хо­ре,
 
На до­лю хо­ро­шу;
 
Рублів п'ятьде­сят лиш
 
У те­бе я про­шу.
 
Рублів п'ятьде­сят лиш,
 
А більше не тре­ба;
 
Пошле тобі гос­подь
 
Сто раз більше з не­ба.
 
 
4
 
 
Будь спокійний, дядьку,
 
Я те­бе впев­няю:
 
Не пу­щу їх мар­не
 
І не про­гу­ляю.
 
Не пу­щу їх мар­не
 
І не про­гай­ную,
 
Складу на на­уку
 
Свою до­ро­гую.
 
І як гос­подь зво­лить
 
Кілька літ нам да­ти,
 
Віддам тобі гроші,
 
Як за­хо­чеш взя­ти.
 
Но як, не дай, бо­же,
 
Згину на чу­жині,
 
Зумилосердися
 
На моїй ро­дині!
 
На моїй ро­дині
 
Ти зми­ло­сер­ди­ся,
 
А за мою ду­шу
 
Богу по­мо­ли­ся.
 
Тим ча­сом, ко­ва­лю,
 
Здоров зос­та­вай­ся.
 
Пришли, не ску­пи­ся
 
Довго не ва­гай­ся.
 
Довго не ва­гай­ся,
 
Не зав­да­вай жа­лю,
 
Бо й так мені го­ре,
 
Прохоре-ковалю!..
 
 
21.V 1857
  
НАД КОЛИСКОЮ
 
 
 
Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!
 
Спи, ди­тя моє крас­не!
 
Поки со­неч­ко не за­па­литься,
 
Поки місяць не згас­не!..
 
Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!
 
Тілько щас­тя і долі!
 
Будеш цілий вік, як той чор­ний віл,
 
У ярмі і не­волі!
 
Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься,
 
Слаба ніженька ста­не,
 
Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься -
 
Твоє го­ре нас­та­не.
 
Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся
 
На пу­ховім пісоч­ку,
 
Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся,
 
Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!..
 
Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду
 
Поженеш ти на по­ле!..
 
Не пісок м'який - стер­ня ост­рая
 
Босі но­ги на­ко­ле!..
 
І від со­неч­ка не схо­ваєшся
 
За відо­ра­ну ски­бу;
 
Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко,
 
Як ту в'ялую ри­бу!..
 
І не раз сльоза із очей спа­де
 
На за­па­лені гру­ди,
 
І сльозу твою тілько бог їден
 
З не­ба видіти бу­де!
 
Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком,
 
Тобі все їдна до­ля:
 
Череда ми­не, най­де пан­щи­на -
 
Їдна й тая ж не­во­ля.
 
І що бо­жий день оса­ву­ла йде:
 
Ти вста­вай до ро­бо­ти!..
 
Ти вста­вай, ро­би від неділеньки
 
До са­мої су­бо­ти…
 
І що бо­жий день бу­деш до світа
 
До ро­бо­ти вста­ва­ти;
 
Свою си­лоньку ні собі, ні мні,
 
А па­нам ви­роб­ля­ти.
 
А там па­нові не впо­до­бав­ся,
 
Писарині яко­му, -
 
Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють
 
І зве­зуть до прий­ому.
 
Станеш го­лий ти у при­сутствії,
 
Як ро­ди­ла тя ма­ти…
 
І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром,
 
Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!..
 
І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз,
 
Там при­ся­гу про­ка­жуть;
 
У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть,
 
Світ навіки зав'яжуть!
 
Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну,
 
І зач­нуть мушт­ру­ва­ти,
 
І при­каз да­дуть - мо­ву рідную
 
На чу­жую зла­ма­ти…
 
І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти
 
Свою мо­ву рідненьку,
 
Спом'янеш не раз не по-рідно­му
 
Свою рідную неньку…
 
А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!..
 
Де і хто по­хо­ває?
 
Не зга­дає мир, не спи­тається,
 
Хіба бог спам'ятає!..
 
Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!
 
Спи ж, ди­тя моє крас­не!
 
Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем
 
Враз і сон­це не згас­не!..