Дума пралісу

Що за диво, пане-брате?
В мене думка мутиться.
Чи не міг би ти сказати,
Чом вона так крутиться?
Когут у козацьких шароварах йому відтяв:
Круть і верть і верть і круть!
Ось у чім життя вся суть:
Як у всім ідеш на спід,
Лишиш незабутній слід.
Одначе закоханий когут не вдовольнився, здається, цією відповіддю. Він підняв високо голову, перехилив її задумливо набік, прижмурив одне око, а другим почав дивитися на синє небо, неначе сподівався відтіля з’ясування своєї журливої думки. А тим часом, коли він так вижидав відповіді з неба, Курочка глянула дуже солодко-приманливими очима на гордого Когута-козака. Його пишні шаровари відразу захопили її серце й вона заспівала до нього ось яку пісню:
Кудкудак, кудкудак!
Воно так, чи не так?
Ой чари, чари, чари
Ті козацькі шаровари!
Тож той мене розкохав,
Що штани червоні вбрав!
Когут у шароварах запіяв тріумфально на знак побіди над жіночою душею. А закоханий Когут-мрійник нагло прокинувся зі своєї небесної задуми і глянув витріщеними очима на Курочку, на шаровари свого сусіда й на свої ноги. Побачив, що його тонкі, посідані, порепані негарні ноги не могли мірятися з ногами його сусіда.
«Та невже ж» — міркував він — «уся тайна жіночої любові криється справді в гарних штанах мужчини? Невже моя гарна, глибока поетична душа це ніщо? Хіба вся глибінь моїх почувань, які просто розривають мені душу, це все для неї порох, дим, омана?»
Розчарований, розбитий, розторощений таким жахливим пізнанням жіночого серця нещасно закоханий Когут запіяв із найглибшої глибини зболілої душі ось як:
Як жінку тільки гарними штанами
Вмить розкохати можна до безтями
Прощай, жіноче кодло навісне!
Не здурить жодна жінка більш мене!
О жінко-курко! Вже тепер не диво,
Чом так задком трясеш ти живо:
Цей танок, це живий на все зразок,
Де опинилася душа в жінок:
Вона упала з висоти грудей
Геть на долину у черевний клей
І доти там вертиться, крутиться,
Аж там утопиться, замучиться.
Вже ясне все мені: жіноче серце —
Це лиш бездушне, дряхле, кволе перце,
Що замість линути у духа хмари
Паде розкішно все на шаровари.
Тому з душі моєї наче тінь
Хай щезне жінка раз на все. Амінь.
Коли Курочка скінчила «Голий Танок Життя», багато меценатів танечного мистецтва з когутячої та з іншої породи виявили їй свій намір послати її на свій кошт зовсім безкорисно або за ціну тільки одного погляду її гарних очей до Академії Танцю для повного завершення її танечної штуки. Тільки закоханий когут-мрійник не сказав їй нічого, а лише глянув на неї презирливо й опісля звернув свої очі на небо. Так само когут у козацьких шароварах не обізвався ні словом до неї. Кинув тільки пронизливим оком на неї та дав їй головою знак, аби вона пішла звідти разом із ним. Курочка зрозуміла його мовчазну мову й непомітно вийшла з ним зі збору звірів та обоє пішли у праліс, де під широким листям папороті чекала на них затишна окрема кімната. А що ні сонце, ні жодне створіння не могло їх бачити в гущавині пралісу, то питання, чого вони обоє туди пішли та що могли там робити, треба на жаль оперти лиш на непевному здогаді.
Пісня смерті хору круків
Після «Голого Танку Життя» виступив хор круків, який мав співати «Пісню Смерті». Ще заздалегідь перед почином цієї пісні почали високо над головами звіриного збору кружляти чорноризці-круки, що зліталися з усіх відомих і невідомих усюдів. Кожний крук уважав себе співаком із божої ласки і членом хору. Здається, що гайвороння всього світу порозумілося межи собою якимось таємними знаками на те, щоб використати сьогоднішню нагоду та дати перед обличчям усього звіриного царства могутній та однодушний вислів своїм почуванням. Безчисленна юрба круків ширяла під небом, а на далекому крайнебі являлися щораз то свіжі віщуни смерті й не було їм видно ні кінця ні краю. Спершу круки напливали воздухом малими окремими громадками і творили неначе невеликі хмарки, від яких падали на праліс і на звірів тіні, що скоро і зловіще мигали через зелень землі та понад голови створінь. А зараз же слідом за тими тінями бігло пасмо срібносяйного сонячного світла, яке, здавалося, хотіло ці тіні прогнати або втопити у своєму блиску. Одначе світло сонця було безсильне супроти щораз більшої тіні, що падала на землю від усе ростучого стада гайвороння. Всі створіння замовкли і позирали неспокійно на темну живу хмару, з котрої доходив на землю глухий зловіщий шум незлічимих чорних крил. Була така тьма-тьменна круків, що майже всюди вгорі щезли сліди ясної блакиті. Немов безмірна похоронна опона повисла в повітрі й відмежила землю від неба. Навіть саме сонце, що спершу де-не-де пронизувало яскраво-блискучими жмутами проміння густу лаву гайвороння, перестало в почутті своєї безсильності боротися далі та сховалося.
Сумерк ночі простелився на верховіття пралісу та кинув холодні тіні на землю.
Якась важка порожнеча розцарилася над пралісом і над звірами та почала усмоктувати в себе ніжний легіт життя, вдоволення й радості. Через голови створінь повз таємними, розвійними, темно-розливними туманами гнітючий сум.
І стало створінням жаль недавніх ясних хвилин сонячного дня й майже в кожному серці обізвалася туга за світлом. Але ніхто не наважився висловити свої почування, бо на всіх ліг якийсь понурий, могутній і невидимий чорний кіготь.
Найглибше хвилювалася душа царя Лева. Це було видно по його очах, які прискали дивним огнем у сторону круків, і по його устах, затиснутих якоюсь одною думкою, що безупинно стукала до його свідомості. Здавалося, що цар Лев ось-ось нагло перерве могильне мовчання природи і всіх сотворінь якимось могутнім словом, котре буде або великим визволенням або тяжким прокляттям.
Збентежені, залякані, стривожені звірі стали здебільшого дивитися на царя, неначе сподівалися від нього полегші у важкій скруті своїх душ.
Але цар Лев сидів, немов кам’яна статуя й тільки його очі зраджували неспокій і кидали раз-у-раз таємними блискавицями.
Нараз один звір роздер глибоку тишу голосом, повним жаху:
«Гляньте! Гляньте! На верховіттях пралісу їде смерть!»
Однак мало хто зі звірів почув останні слова стривоженого звіря, бо якраз тоді хмара круків перервала тишу на небі й на землі голосом, із якого промовляли страхіття, муки створінь і смерть цілих тисячоліть. І неначе гострий хижий дзьоб клювала свідомість сотворінь ось яка «Пісня смерті» незлічимого хору гайвороння:
Ми чорні круки, діти ночі.
Ненависні нам людські очі,
Що мірять синій сонця шлях.
Ми родим бурю, страх і жах.
Наш поконвічний заповіт
Пророчить людям смерті світ.
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Ножами, кулями, мечами
Мордується усе без тями
Рід людський всюди по полях,
Містах і селах і морях.
Ми на людей сідаємо,
Їм очі випиваємо.
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Лежать, як гори, людські трупи.
Ми чорні круки, всі докупи,
Не вспіли сісти ще на всіх,
А знов шаліє людський гріх,
Знов суне божевільний вир:
Нам буде пир, нам буде жир!
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Круки були б іще далі співали свою жахливу пісню смерті. Але цар Лев, по якім було видно, що він у часі слухання цієї пісні ледве стримувався від наглого вибуху, не витерпів уже довше. Глянув угору дуже роз’ярений і голосом, од якого затремтіли всі створіння, крикнув до круків:
«Геть відсіля, пекельне кодло! Не заступайте мені сонця!»
Круки злякалися царського гніву і стали непевно і в неладі крутитися під небом. Тоді цареві Левові прийшов з поміччю його союзний цар Орел, який був лютий на круків за те, що вони перешкодили йому дивитися свобідно зі своїх піднебесних вершин на землю. Він дав наказ своїм підвладним соколам, супам і шулікам очистити надземні простори від нахабного гайвороння й незабаром усі круки щезли, майже без сліду.