Дума пралісу

«Які ми малі, ми — люди! А який безконечно великий наш упадок і людська нікчемність наша!»
Безмірний синій небозвід зі всіма небесними світилами, з землею в середині і зі всіма живими єствами наверху — це ніщо інше, як та сама водна банька, що випадково повстає на те, щоби блиснути на мить і зараз же приснути й розвіятися в безвістях нічогості.
* * *
Велика тайна дала моєму батькові силу налити моє серце добром і вложити в мою душу талан.
І вирядив батько мене, маленького, в далекий світ.
На розпутті життя, на шляху до сонця, поклав свою мозольну руку на мою голову і благословив мене.
«Пізнай, сину, правду і пусти її проміння на мене й на всіх людей».
Як листок од дерева, так одірвав мене невідомий вітер життя від батька і поніс мене назустріч невідомим стежкам майбутності.
І в мандрівці життя я побачив безмірні шляхи до світла і змірив усі безодні тьми і страждання.
* * *
Я пізнав усю безсильність людського духа.
Людська свідомість — це в’язень, який карається в тюрмі, що їй ім’я: голова.
Думка хоче огорнути собою вічність, а сама замкнута в маленьку клітинку.
Розірвеш ту клітинку — згинеш.
Не розірвеш її — вічним в’язнем будеш.
* * *
Мій добрий батьку! І сам ти не знав, що твій ясний заповіт пізнати правду паде важким прокляттям на мене!
Бо з виру життя і з книг найбільшої мудрості я виніс тільки оцю єдину правду:
Найвище людське знання — це дрібнесенька пилинка серед безконечної пустині незнання.
Це маленький місток, який веде від іскри свідомості та губиться зараз же на її порозі перед темним Океаном Невідомого.
Тому чуття — це вогонь, що спалює життя.
Думка — це лід, який заморожує його.
Ось чому життя — це мука страждання, а смерть — це радощі спокою.
Бо моя думка думає за мільйони створінь.
Та проте вона безсильна.
Моя душа карається стражданнями всього світу.
Та даремні всі мої страждання.
Вони тільки вбивають мене.
* * *
Зневірений, розбитий я тягнув з найбільшим болем тягар марного життя й почав уже падати під ним.
Тоді з темної западні витягнув мене таємно-могутньою силою батьків заповіт.
І влив у мою душу чародійний лік, якому на ім’я: віра.
І з вогню мого чуття, і з холодного хрусталю моєї думки народилася в моїй душі творча сила мрії.
З хаосу буття довкола мене створив мій дух ясний новий світ, у якому безмежній біль обернувся у всемогутню силу думки, огненне чуття в сонячну любов, демон руїни у підніжжя божеського єства.
У світі моєї мрії я найшов щастя, бо відкрив Найвищого Духа.
* * *
Мільйони й мільйони літ лежав Дух буття на хмарах безконечної тьми.
Він був безмежно великий.
Та проте він був безмежно слабий, бо в чорнім лоні тьми він був скований мільйони й мільйони літ сном повної несвідомості самого себе.
А коли після непонятно довгих віків він прокинувся з важкого сну, все ще серед глибокої несвідомості він одчинив очі.
І тоді вперше у всесвітньому просторі серед безмірної ночі блиснуло світло.
Бо світло — це відчинені очі Духа буття.
Всесвітнє світло впало в домівку життя Духа буття як перша іскра його свідомості.
І дивився Дух мільйонами літ панів несвідомий і зачудований на проміння світла своїх очей.
Тоді в Духові народилося перше бажання: хай його очі — світло сяють на віки вічні.
І зрадів Дух буття й мовив:
«Хай буде світло!»
Та хоча світло — несвідомий величний твір Духа, та проте сонце, мільйони зір — це тільки дрібненькі ясні зернятка в безконечнім океані темряви.
Могутній Дух буття, але тьма могутніша від нього.
І почув Дух, що світлом своїх очей він тільки приніс радощі тьмі.
Бо вона побачила у світлі дзеркало, в якім почала з розкішним самопочуттям своєї могутності злобно й залюбки приглядатися, неначе стара грішниця, щоб розкошуватися сама собою.
Але світло показало тьмі її жахливе обличчя.
І тоді розпочала тьма смертельну боротьбу зі світлом.
І боротьба створила в Духові вищий щабель на шляху до свідомості.
І Дух творіння, в почутті всемогутньої сили тьми, створив подібні до себе створіння й почав жити там, де зустрічається зі собою вічне світло його очей зі всемогутнього тьмою: в душах своїх дітей. Там, у цих душах, він оселився на те, щоб разом із ними вести боротьбу проти темряви.
Але тьма прогнала його з домівки створінь або привалила його в їхній душі понурими звалищами злочину й божевілля.
І лежить Дух буття на дні душі створінь, рознятий на хресті всемогутньої тьми.
Він розп’ятий тепер.
Але він живе, він переможе темряву.
Бо крайніми зусиллями перших проблисків своєї волі він запалив душі небагатьох своїх дітей могутньою ясністю свого світла і кличе до них із хреста тьми:
«Борітеся, вибрані діти мої, за мене й за всі створіння. Тільки вашою боротьбою я зійду з хреста і створю вам, мої діти, щастя на землі й сам буду щасливий тільки вашим щастям.
* * *
Я чув, що Дух творіння живе в мені. Ніч не мала сили розіп’яти його на хресті моєї душі.
* * *
Дух зробив мене оруддям боротьби й дав мені огненний меч, якому на ім’я: творче слово.
І коли я з жару чуття, з глибин думки та з серпанку світляної мрії збудував звершений світ, я почув, що я зіллявся з Духом у одне всесвітнє єство живого втілення Щастя, що спирається на двох могутніх силах, яким ім’я: Правда й Любов.
І мовив Дух моїм словом:
«Твоє огненне чуття будить мене все більш і більш із просоння несвідомості; силою твоєї думки росте моя сила в безконечність.
І прийде час, коли я з твоєю могутньою допомогою покорю тьму та зіставлю з неї тільки тінь, аби моє світло могло на ній сперти свої проміння, як спирає воїн свою побідну ногу на груди покореного смертельного ворога.
І як перед мільйонами століть я мовив: «Хай буде світло», так колись я промовлю:
«Хай царює світло!»
Тоді розпадуться двері тьми, за якими лежить найглибша тайна буття.
І запанує між усіма моїми дітьми найвище, вічне Щастя».
Такий світ творчої думки показав я людям.
Кожний подих мого життя я посвятив найвищій меті буття: прогнати тьму з людських душ і помогти розп’ятому Духові буття до перемоги над нею.
Я поклав собі мету: перенести в душі людей світ, який я створив у своїй душі з проміння правди, з перлин краси і з огню щастя.
Але люди, з душ яких тьма прогнала Духа, почали несамовито глумитися з мене й мовили:
«Ти з нас богів робиш! Ха-ха-ха!
Ти — божевільний!
Адже ми черви, що повземо в холоднім намулі землі».
І побачив я, що моє творче слово паде на серця тих людей, як зерно пшениці паде на кремінну скелю.
О, прокляте безсилля творчого духа!
Бо своїм пекельним болем, своїми ясними радощами з позасвітніх висот, своїм віщим словом всеобіймаючої любові, братерства і божества я не міг убити в зародку найтяжчого злочину, якого допустилося людство.
Перший раз од початку всього творіння на землі людство розпалило загально світовий пожар і довгий час роздирало, розшарпувало, вбивало себе безцільно й божевільно. Але в цім несамовитім вирі кривавої боротьби тліла іскра життєвого щастя, бо мільйони людей, які тепер супокійно сплять під хрестами на безмірному цвинтарищі землі, вірили, що вони гинуть за ідею світла і добра. Гарно жити і вмирати за віру у світло навіть тоді, коли ця віра є злудою, самообманом.
Ось чому не страшні всі страхіття світового пожару.
Та найстрашніший час, який настав після всесвітньої братовбивчої війни. Бо коли в великому пожарі мільйони людей боролися з вірою в ясну мету свого змагання, то тепер, у повоєнній сучасності, вся віра щезла, душа погибла, сліди чуття розвіялися, людина скотилася в чорний вир несамовитого нищення, упадку й ганьби. У світовім пожарі все-таки боролася ідея проти ідеї за ідею, тепер бореться світове стерво за стерво!»
При останніх словах людини квіти й листочки на деревах легенько затремтіли, неначе злякалися, що з далекого, їм незнаного світу нагло приповзе до них якесь дивовижне жахіття й дуне на них холодною отрутою смерті.