Дума пралісу

А людина підняла важко на груди похилену голову й говорила:
«Моє слово губиться в загальнолюдському вирі здичіння, як губиться квітка у глибокому морі багновища.
Ніяка мрія не в силі народитися в серці сучасного людства, бо його пережерла їдь марності й нікчемності.
Ніяка ясна картина не може станути перед очима сучасних людей, бо їх заступила душлива хмара крамарського обманства та брехні.
Не треба теперішнім людям божеського творчого слова.
Їм давай лиш такі словесні виплоди, що їм лоскочуть і скобочуть полові знаряддя.
Найкраща гармонія сучасного людства — це бренькіт брудної мамони, найцінніший ритм — проценти, найсолодші рими — п’яний регіт повій.
Люди прогнали зі свяченої домівки свого мозку духа й посадили на його місце ненажерливого божка на ім’я: баланс. Людська думка обернулася в число, серце у грошеву калитку, чуття в ніж, який ограблює та вбиває брата для низької наживи й жадоби окайданити йому тіло й душу. Земля стала склепом хліба, банком, складом машин, конторою, косарнею, люпанаром, де прокидаються змисли, що роблять колишніх дітей природи холоднокровно жорстокими личманами.
Куди ми йдем?»
* * *
З глибин верховіття пралісу виповзла темно-прозора тінь і легкокрилою хмаркою промайнула скоро понад голови створінь та розвіялась далеко на вечірньому крайнебі.
* * *
«Коли я побачив, що вогонь мого чуття родить лиш іржу ненависті, моє зерно добра марніє серед кукілю людських душ, безтямна розпука обхопила мене, бо нагло я почув, що Дух творіння зник із домівки моєї душі.
Даремно я ламав руки, даремно я тужив, болів, плакав, ридав за ним.
Даремно я днями й ночами благав його, щоб мені явився, молив його, щоб до мене обізвався.
Могильна тиша.
Може Дух творіння умер у мені!
Так, він умер у мені й зіставив мені безмірну глибінь болю і цвинтарну пустку чорної самоти.
І став я безсильною соломкою на розбурханих хвилях безконечної темряви.
* * *
У всебутті царить лиш одна всемогутня і страшенна сила. Її ім’я: закон падання.
Силою цього закону всі світи стрімголов летять у безодню смерті й нічогості.
В цім несамовитім леті великі тіла, мертві й живі, падуть на менші тіла, мертві й живі та роздавлюють, розтрощують їх.
Ось вам закон природи! Ось вам боротьба за існування, сонце, волю, небо, рай на землі!..
Але в тім божевільнім паданні у прірву жах смерті огортає всі думаючі й не думаючі єства.
І щоби припинити розтрощення на дні буття, всі єства, думаючі й не думаючі, почали судорожно чіплятися себе взаємно та крутитися, обертатися одні довкола других.
Крутиться земля, крутиться місяць, крутиться сонце й зорі і всесвіт.
І крутиться сонний Дух творіння.
Божевільний танець смерті перед розтрощенням на дні хаосу.
Ось вам правда, ось вам краса, ось вам щастя!
Ха! Ха! Ха!
* * *
Я, слабенька соломка серед океану тьми, найшов на його розшалілих хвилях другу слабеньку билинку.
І впав я на коліна перед нею:
«Будь мені моїм другом, моїм світом, будь мені моїм єдиним Духом, котрий умер у мені й у всесвіті».
І стала вона дружиною мені.
Але вона не бачила моєї душі, не плакала її сльозами, не раділа її радощам.
Вона була бездушним єством.
Мій важкий біль, мої небесні думи, моє творче слово вона брала на вагу золота.
І промінювала його на блискучі шати, щоб чарувати очі своїх коханців!
Ха! Ха! Ха!
Останні звуки його сміху здушилися в наглому й короткому хлипанні.
* * *
«Нема в мене дружини, немає друга. Умер у мені Бог, умерло все.
Стільки болю й розпуки я вже винести не годен.
Досить чуття, досить думки, досить дитячої мрії!
Все дим, піна, омана, безодня.
Роздерти, розірвати раз на все цю роз’ятрену рану, що ім’я їй: свідомість.
Кінець.
Вічний супокій.
Браття звірі! Молю, благаю вас: Убийте мене!»
Голос природи
З найбільшим скупченням усіх сил своєї свідомості слухали всі створіння слів людини. І здавалося їм, що те людське єство з блідим високим чолом, розритим борознами болю й думки, починає виростати перед ними на таємно могутнього велетня, перед яким усі вони марні пилинки, атоми мраки, розірваної та стопленої світлом сонця. А коли почули слова людини «Убийте мене!», усі створіння здригнулися з небувалої тривоги. Чули, що ніхто з них не буде в силі вволити цю дивну і страшну волю людини. Але якби проти їхнього сподівання який звір зважився вбити цю людину, то створіння були певні, що тоді небо і праліс упали б на них, земля розступилася би під ними та пожерла їх.
А цар Лев був схвильований найбільше зі всіх сотворінь. З його очей і обличчя було видно, що все його пригноблення, з яким він сидів на судовій розправі, розвіялось тепер, а на його місце ступила велика ясність, бо його туга найшла свою мету, а його душа блиснула сяйвом нового пізнання.
Голосом, у якому тремтіло глибоке зворушення, покірна відданість, пошана й любов до цієї людини та журба за її долю, обізвався цар Лев до людини ось якими словами:
«Великий Духу! Ти не умреш! Ти будеш жити! Ти мусиш жити! Люди своєю бездушністю тебе вбивають — ми, звірі, разом із нашою могутньою природою спасемо тобі твоє неоцінене життя, великий сину! Глянь лише довкола себе на матір-природу! Невже розкішно-свіжа весняна зелень листків, квіток, лугів не паде цілющою росою на твою душу? Невже темний праліс не манить тебе могутньо таємною силою до себе? Дивися, як ясне сонце тебе леліє! Як синє небо до тебе усміхається! З поміж тінистого гілля з душі тисячів і тисячів птичок пісні життя й радощів ллються у твою душу! Невже вся та чародійна сила барв, голосів, пахощів, здоров’я, життя й розкошів матері-природи не кличе до тебе:
«Сину! Жий для Духа буття і для всіх сотворінь!»
Найбільші мудреці звіриного царства кинули важкі обвини на людину. Вони говорили правильно. Але вони не вичерпали всієї глибини думки творіння. Я чув це, але не був у силі зміркувати, в чім їх думки й почування були неповні й однобічні. Щойно з твоїх уст, людино, почув я слово Найвищої Мудрості. Тепер я радію, бо я пізнав мету творіння і шлях, яким усім сотворінням до неї змагати треба.
Мої мудреці славили природу як добру й могутню матір. Воно воістину так єсть. Але ні я, ні вони не знали, що й мати-природа не вповні звершена у всіх своїх висотах і глибинах. Щойно ти, глибокий людський духу, відкрив мені й моїм філософам важкі недосконалості природи. Найбільша з них — це те, що ти назвав законом падання, на основі котрого більше тіло роздавлює й розтрощує слабше.
Несвідомо я все почуваю якесь презирство до себе самого, коли я, цар усіх звірів, мушу вбивати своїх підданих на проживлення мого тіла. Не раз мені здавалося, що тоді, коли я їм звіряче тіло, я скочуюся з поваги й величі свого престолу в якусь прірву та перестаю бути царем, а стаю сам огидливою твариною.
Тільки одне природа влаштувала ліпше у звірів, ніж у людей, а саме: закон падання діє у звірів дуже скоро, миттю, так, що слабший звір майже не відчуває довгого конання й мук смерті. Зате в людей закон падання йде культурним шляхом, значить, люди вбивають одні одних поволі й безупинно.
Наслідком того люди вмирають мільйон разів, заки остаточно ляжуть у могилу. Звірі гинуть лиш раз і то навіть майже не знають, коли.
З твоїх слів, людино, я бачу, що всі створіння: і люди в нетрях своєї культури, і звірі на лоні природи сковані кайданами життєвої жорстокості.
Із тієї понурої ночі життя висвободить сотворіння Дух, який промовляє твоєю душею, о, творча людино!
Моїми устами говорить природа до тебе. Моє прохання — це прохання природи. Вона кличе до тебе:
«Жий, найліпший сину творіння й будуй у душах живих істот храм для Духа буття. Помагай своїм творчим словом і ділом Найбільшої Мудрості, Найглибшого Страждання й Надземної Любові покорити Найвищому Духові тьму та запанувати всемогутньо в душі всіх своїх дітей. Однайди тьмою привалену душу людства, а коли ця душа вмерла, воскреси її з мертвих і стань душею вселюдської душі! Тоді ти обернеш безпощадно жорстокий, жахливо вбивчий закон падання в закон святого небесного підйому. І тоді розвіється тьма і стане Дух творіння всемогутній. І настане рай на землі, бо Дух буття й живі істоти зіллються в одне Світляне Єство».