Шості двері
Ми вибiгли на бульвар i пiдтюпцем рушили до рiчки. Бiгти було легко: дорога спускалася по схилу. Люди, що проїжджали повз нас у тролейбусах, iз подивом розглядали незвичних спортсменок. «Завтра попрошу бабусю вишити на майцi лiтак!» — вирiшила я.
Наприкiнцi шляху, вже майже бiля рiчки, легкiсть кудись зникла. Ми ледве дихали.
— Стоп! — наказала я.
I ми знову (щоб перевiрити, чи не загубився хтось у дорозi) порахувалися на «перший-другий»:
— Перший! — крикнула я.
— Другий! — пискнула Сонька.
— …Третiй, — промовив хтось iз-за спини.
Ми, як за командою, повернули голови: трохи збоку стояв незнайомий хлопчисько.
— Я теж хочу гратися! — сказав вiн.
— Ми з незнайомими не знаємось, — незворушно вiдповiла я, але Сонька вже штовхала мене в бiк, показуючи очима кудись униз: бiля нiг хлопчика лежала… черепаха. Вона саме висувала голову, крутила нею то праворуч, то лiворуч, немов обнюхуючи траву.
Помiтивши наш мовчазний захват, хлопчик змiнився на очах, дiловито взявши руки в боки, сплюнув собi пiд ноги. Причому разом зi слиною вилетiв i зуб.
— Я його язиком увесь тиждень розхитував, — пояснив вiн.
Ми кинулися шукати зуб. I нiби ненароком Сонька «наштовхнулася» на черепаху.
— Я знайшла черепаху, — зарепетувала вона.
— Це моя черепаха. Я за нею в очерет лазив. Зварю з неї на вогнищi черепаховий суп — пальчики оближеш!
— Подумаєш! А в мене брат — льотчик! — не здалася Сонька.
— А в мого брата отакенна золота каблучка, так блищить — захитаєшся…
Ще нiколи й нiхто не наводив таких аргументiв, i ми знiтилися.
— А твiй брат хто, шпигун? — запитала я.
Прийшла черга розгубитися хлопчику.
— Адже тiльки в шпигунiв багато золота й коштовностей, — пояснила я. — Ну ж бо, кажи свою адресу!
Спантеличений незнайомець завчено назвав свою адресу.
— Дивися, бiльше нiкому не кажи про свого брата — ми його першi спiймаємо! — дiловито сказала я. — Давай сюди черепаху!
Хлопчик квапливо простягнув нам тварину i, немов продавець у магазинi, змахнув iз панцира пил.
— Ех ти, шпигуненя! — презирливо процiдила Соня. — А ще й iз черепахою!
Потiм ми повернулись у двiр i спочатку черепаху купали, потiм сповивали, потiм годували. Врештi вона сховала голову й нiжки в панцир i нiзащо не хотiла вилазити. Потiм ми гуляли на пустирищi й по черзi тримали її за пазухою. Коли настав час вертатися додому, Сонька не знайшла в себе черепахи — вона вислизнула з-пiд майки.
— Знаєш, — промовила задумливо Сонька, — це ж була шпигунська черепаха…
Ми зiтхнули, уявляючи, як єхидно усмiхається «шпигунська черепаха», пробираючись крiзь чагарники.
А льотчицями ми так i не стали…
***Утiм, пiзнiше менi було не до iгор. Пiшла бабуся. У неї виявились якiсь термiновi й тривалi справи в iншому мiстi. Принаймнi так менi пояснили батьки, i я вдала, що повiрила в цю жалюгiдну брехню. Але пам'ятала: спочатку бабусю кудись вiдвезла бiла машина з червоним розчерком на боцi. А через кiлька днiв мене вiдвели до сусiдки навпроти (про неї я теж розповiм, але не тепер). Увечерi зайшла мама i принесла тiтцi Валi шматок бiлого сатину. Сусiдка сiла за швейну машинку i прострочила двi смуги — одну довшу, iншу — коротшу, а потiм зшила їх у формi хреста й акуратно розгладила гарячою праскою. Знову забiгла мама, забрала хрест, похвалила роботу i якось розсiяно провела рукою по моєму волоссю.
Вранцi сусiдка повела мене на прогулянку. Вперше ми заїхали так далеко — у луна-парк на iншому кiнцi мiста, але нi карусель, нi американськi гiрки чомусь не радували мене. На зворотному шляху я дивилась у вiкно тролейбуса й бачила, як за склом плаче осiнь…
…Моя перша брехня пов'язана зi смертю. Тепер я знаю достеменно, що дiти думають про неї майже так само, як i дорослi. Одного разу, коли бабуся була ще жива, менi наснився сон про те, що її не стало. Прокинулась я вiд того, що хтось термосив мене за плечi: своїм плачем я розбудила всю сiм'ю. «Що тобi наснилося?» — запитав батько. I я зрозумiла, що висловлена правда про мiй сон може стати реальнiстю, адже це була справжня доросла правда про смерть. I я негайно вигадала iсторiю про те, що «удав з'їв двох маленьких кроленят». Не могла ж я зiзнатися, що вперше вiдчула гiркоту втрати i неповернення. I навiть якби я переповiла страшний сон, хiба змогла б висловити глибину цього дорослого вiдчаю?
Пiсля похорону, вiд якого мене вiдсторонили, я увiйшла в зовсiм iнший дiм. Найстрашнiшим було порожнє, охайно застелене бабусине лiжко i те, що треба було вдавати, нiбито вiрю, що вона повернеться… Тобто — поводитись, як завжди. Напевно, саме тодi я зненавидiла дорослий свiт, у якому потрiбно приховувати свої справжнi емоцiї. I найчастiше тому, що не хочеш хвилювати своїх близьких. Брехати з почуття жалю до них…
Квартира стала для мене порожня. Я зайшла в дитячу i щiльно зачинила дверi. Я знала, що вiдтепер нiхто не буде контролювати мене. Я зiрвала зi стiни вже добряче вицвiлий на сонцi плакат iз ведмедем (шпалера пiд ним залишилася темною) i намалювала третi Дверi. I дуже здивувалася, що цього разу вони виявилися бiльшими вiд попереднього ледь помiтного контуру. Я зрозумiла, що виросла, i що вiдтепер це буде неминучим. Не знаю, чому я не зрадiла цьому вiдкриттю, як iншi дiти. Згадала, як радiли Санюлi кожнiй наступнiй позначцi на лутцi дверей, на якiй батько записував їхнiй зрiст i вагу. Кожен сантиметр наближав їх до дивовижного свiту дорослих, i вони були щасливими вiд того. Але чому я не вiдчула подiбного захвату? Навпаки, мене охопив вiдчай. Я згребла всiх ляльок, що лежали на моєму лiжку й щосили жбурнула ними в стiну — туди, де були намальованi Дверi, й вони провалилися в ледь помiтний отвiр. Мої вiрнi улюбленi маленькi друзi… Невже вони менi бiльше не потрiбнi?! Гнiв змiнився на жалiсть. Я штовхнула третi Дверi.
***За ними було темно, як у коморi. Я стояла i сподiвалася, що очi звикнуть до суцiльної пiтьми.
— Панi Марiанно, по-моєму, настав час перевдягатися! — почула я чийсь шепiт за кiлька метрiв вiд себе. — Бал починається через пiвгодини!
— Знову — на бал? — почувся iнший дзвiнкiший голосок. — Вам не набридло, панi Амелiє?
— А їй нiколи не набридне стрибати до знемоги! — прокоментував третiй хриплуватий голосок.
— Це ви iз заздростi, панi Ельвiро! Я впевнена — суто iз заздростi! — вiв далi перший голос. — А все тому, що Королю Пiдваннiї сподобалась я, а не ви!
— Ваш король мене зовсiм не цiкавить! — презирливо вiдповiв басок тiєї, кого назвали Ельвiрою. — Вiн схожий на павука.
— Анi краплi!
— Схожий, схожий!
— Панянки, не сварiться! — перервав їх дзвiнкий голос. — Сьогоднi ми вигадаємо нову гру.
Я стояла, затамувавши вiддих. Я вже зрозумiла, що за Дверима щоразу вiдбувається щось нове. Iмена, якi прозвучали в темрявi, здалися менi дуже знайомими. Коли ж нарештi зрозумiла, кому вони належать, у мене перехопило дух: розмовляли мої ляльки! Авжеж! Марiанну менi подарували дуже давно, й вона нагадувала поскубану мишу — в обшарпанiй картатiй сукенцi, з жовтуватим клоччям на головi, Амелiя зображала сучасну панянку — в короткiй бузковiй сукнi й такого самого кольору беретi, до того ж вона мала блискуче руде волосся, зiбране в тонесеньку сiточку, й бiлi гумовi сандалi. Ельвiра була в цiй компанiї «новенькою», спецiально для неї ми з бабусею пошили розкiшний туалет: спiдницю з бiлої газової косинки i чорну блузку з глибоким декольте на спинi. Принаймнi, напружила я пам'ять, такий вигляд мали мої ляльки, коли я жбурнула їх за Дверi.
— Яка ж це гра? — запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.
— Т-с-с-с… — прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, — довiдаєтеся за секунду.
— I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! — викрикнула третя, Амелiя.
— Ну, гаразд, — змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). — Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене — я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це — вона!