Шості двері

Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.
— Вона… Вона… — зашепотiли стiни.
Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.
— Отже, — продовжувала Марiанна, — ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».
Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, — я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.
— Готово! — почула я голос Марiанни. Потiм вона ляснула в долонi, й примiщення освiтилося тьмяним блакитним свiтлом.
Я нарештi змогла роздивитися, що вiдбувається. Перше, що вразило до глибини душi, — вигляд моїх трьох ляльок: вони були прекраснi. Марiанна (моя сiра миша!) вдягнена в чорну оксамитову сукню, з високою середньовiчною зачiскою, в якiй виблискував рубiн, Амелiя, нiжна як подув вiтерцю, сяяла блакиттю шифонового, розшитого синiм бiсером, бального вбрання, Ельвiра нагадувала екзотичного махаона у своїй червоно-жовтогарячiй оздобi. Одне слово, це були три свiтськi дами без найменшого слiду вiд моїх фломастерiв чи лаку для нiгтiв. Їхнi обличчя були серйознi, нiби перед важливою подiєю. Але що сталося зi мною? Я не могла рухатися, не могла ворушити губами, щоб висловити їм своє невдоволення чи поставити запитання. Я перетворилася на дурного рожевого пупса i навiть не вмiла клiпати своїми круглими очима.
— Чудово, дами! — знову ляснула в долонi Марiанна. — Я ж обiцяла вам нову розвагу!
Ляльки (вiдверто кажучи, так я називала їх за iнерцiєю) обступили мене.
— Ми назвемо її… — задумалася Марiанна, — Люсi.
I, немов прочитавши мої думки, додала:
— Знаю, знаю, що її звати не так, але хiба ВОНИ запитують у НАС нашi справжнi iмена?…
Справдi, я нiчого в них не запитувала — їхнi iмена були написанi на коробках.
— А тепер тягнiть сюди лак для нiгтiв, фломастери i клей! — скомандувала Марiанна.
«О, жах! Що зараз буде!» — подумала я, але не змогла вимовити анi слова.
Робота почалася. Тоненьким пензликом Марiанна пiдвела менi губи, потiм Амелiя фломастерами поставила на носi руде й зелене ластовиння, а Ельвiра, намастивши мою голомозу голову клеєм, прилiпила на неї шматочки вати.
— Тепер це справжня Люсi, — задоволено оглянувши мене, сказала Марiанна. — Не соромно взяти її з собою. Ви готовi, дами?
Амелiя й Ельвiра, що виявилися вищими на двi голови, пiдхопили мене попiдруки, Марiанна стала попереду, й ми рушили вузькою смужкою свiтла, що невiдомо звiдки з'явилася. Я побачила високi бруси, колони i стовпи, якi втрачали обриси десь високо вгорi. Вони здiймалися, немов хмаросяги, деякi з колон закiнчувалися поперечинами або ж квадратними дахами. З багатьох дахiв звисали неймовiрних розмiрiв полотнища з китицями по краях. Я зрозумiла, що ми рухаємося серед величезних стiльцiв, табуреток i столiв, переходимо кордони гiгантських кiмнат, а зяючi провалля пiд ногами — всього лиш звичнi для людського ока щiлини мiж дошками паркету.
Нарештi Марiанна прослизнула в напiвпрочиненi дверi (природно, цей отвiр видавався менi щонайменше ущелиною) i, судячи з вогкого запаху i гладенької пiдлоги, ми опинилися у ваннiй кiмнатi. Зненацька дверi заскрипiли (цей скрип був подiбний до гуркоту лавини), i блиск кахляної пiдлоги заслiпив мене — хтось увiйшов сюди й увiмкнув свiтло, ляльки ледь устигли сховатися пiд раковиною. Величезнi ступнi в синiх капцях (такi капцi були в мами!) ледь не зачепили мого писка. Зверху почувся хлюпiт водоспаду, крiзь який я розрiзнила звук голосу, що зливався в один суцiльний лемент. Мама плакала… Я ще нiколи не бачила, щоб вона плакала. А тут!.. Потiм водоспад припинився, дверi рiзко зачинилися, i нас знову огорнула пiтьма.
Ляльки чомусь не рухалися далi, вони чогось вичiкували. I от раптом звiдусiль, немов на невидимих нитках, згори почали спускатися рiзнобарвнi сяйливi кульки. Вони беззвучно розбивалися об кахляну пiдлогу й заливали примiщення дивовижно яскравим рiзнобарвним свiтлом. Я побачила, що це вже була не ванна кiмната, а бальна зала з безлiччю дзеркал.
— Нарештi! — видихнула Марiанна.
— Iдуть! — попередила Амелiя, i всi три дами, притуливши мене до колони, присiли в глибокому реверансi.
За мить зала стала заповнюватися дивним людом: багатоногi джентльмени в лискучих чорних смокiнгах, з довгими, закрученими в кiлька кiлець тонкими вусами, вели, тримаючи пiд руки, елегантних дам, котрi нагадували чудернацьких молюскiв. Жвавi карлики в ковпачках iз дзвiночками перекидалися через голови, зеленохвостi товстуни в смугастих краватках гордо крокували, дзенькаючи шпорами. Бiля кожної колони вишикувався ряд офiцiантiв — тонких, як морськi коники, — у кожного була таця iз келихами, наповненими рiзнобарвною рiдиною.
У центрi процесiї йшов ватажок, але хто це був, я не могла зрозумiти: його вигляд постiйно змiнювався. Спочатку я вважала, що це золотавий корiнь женьшеню, потiм — квiтковий ельф, через хвилину побачила в цiй дивовижнiй iстотi нiчного метелика з волохатими крильми-мантiєю. Коли ж вiн наблизився, то виявилося, що це Сонце на двох тоненьких нiжках. Ляльки так i стояли, схилившись у глибокому поклонi. Король-Сонце доторкнувся до кожної своїм золотим вусиком i на головах усiх трьох з'явилося по коронi. Щоправда, менi здалося, що корона Амелiї була бiльшою й масивнiшою, нiж в iнших.
— А це хто? — запитав Король, вказуючи у мiй бiк.
— Це наша iграшка, — пояснила Марiанна.
— А вона не розповiсть про нашу таємницю?
— Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вона мовчить, як… лялька.
— Чи будемо ми сьогоднi танцювати? — запитала Амелiя.
Тiєї ж митi Сонце перетворилося на прекрасного крилатого юнака.
— Звичайно, моя панно!
Вiн подав Амелiї руку. Незрозумiло звiдки полинула музика, й чудернацький люд, роздiлившись на пари, закружляв у танцi.
— Нам треба кудись прилаштувати Люсi! — вигукнула Ельвiра, яку вже пiдхопив пiд руку багатоногий джентльмен.
«Ну от, зараз мене кинуть у куток, — засмучено подумала я, — адже сама робила з ними те саме, коли до мене приходили гостi…»
— Не хвилюйся, — вiдповiла Марiанна, — нею займеться Стрибунець.
Вона тричi ляснула в долонi, i передi мною вирiс смiшний чоловiчок у зеленому сюртучку, чобiтках на високих пiдборах, дуже схожий на коника.
— Дорогенький, — сказала йому Марiанна, — сьогоднi можеш повеселитися разом iз нами, у тебе є приємний обов'язок — побудь кавалером панни Люсi.
Стрибунець низько вклонився, i я побачила, що на кiнцi його хвостика гойдається срiбний дзвiночок. Вiн довго переминався з ноги на ногу, перш нiж заговорити. Бiдолаха, вiн не знав, що вiдповiсти йому я не зможу!
— Ах, дорога панно, ви прекраснi! Але чому такi сумнi вашi очi? О, я знаю: ви хочете танцювати! Так у чому ж рiч?
Вiн пiдхопив мене пiд обидвi руки й закружляв залою. Мабуть, це дуже нагадувало танець зi стiльцем, та я все одно дуже зрадiла такому поворотовi подiй.
Якi ж почалися веселощi! Король, перетворившись на кентавра, стрибав залою, посадивши собi на спину всiх трьох ляльок, хвацькi вусанi пiдстрибували аж до стелi, пiдкидаючи вгору своїх крилатих партнерок, зi стелi сипався дощ iз блискiток, утворюючи на пiдлозi золотий вихор. Незабаром Стрибунець посадив мене на диван i заговорив, обмахуючись своїм кумедним хвостиком:
— Ви чудово танцюєте, дорога Люсi! Сьогоднiшнiй бал набагато веселiший вiд учорашнього. Загалом тут буває дуже весело, якщо, звичайно, нам не заважають мiжстiнцi… Ви здивованi?
Невже ви не знаєте нашої географiї? О, тодi я з величезним задоволенням розповiм вам про це. Усi ми — жителi Великої Пiдваннiї, а це наш великий володар — Король Пiдван Перший. Неподалiк є ще одна країна — Мiжстiнiя. Ранiше наш пан дуже приятелював iз тамтешнiм правителем — королем Мiжстiном.