Орігамі-Блюз

Таких, що йдуть занадто рано - ненавидять хворобливо. Зневажають (зовні - жаліють) тих, що прагнуть «продовження до надгробку», до скомини. Шаблони історій вживаються світом стільки, скільки й шаблони людей, котрі не відчувають миті, коли все вже втрачено.
Але… саме цієї миті - коли нема жодного шансу на порятунок - оживає Історія. Лавсторі так звана. Вона живе нескінченно довше, аніж ті, що її породили.
Мрія думає про вузол стосунків, механічно складаючи обгортку зпід шоколадки: марно намагається вона зробити з паперу лілею. У неї нічого не виходить ані з вузлом стосунків, який вона не в стані розв’язати, ані з паперовою квіткою, яку їй ніяк не вдається розкрити. Мрія нервується, жмакає папірець, пожбурює його у вікно. Шиба виявляється зачиненою.
  6. Ті-що-заснули-в-Армагеддоні  
Флеш кричить уві сні. То й що? Багато людей кричать уві сні під своїми депресійними надгробками. Проблемою є те, що Флеш кри чить у Мріїному сні. Де б вона не заснула, де б не перебувала у своїх снах, вона прокидається від його крику. В іншому місці та в іншому сні.
Місто її дня ніколи не буває сном її ночі. Ніч її сну ніколи не буває днем її Міста. Сну її Міста не існує ані вдень, ані вночі: Місто не спить. Сон її Міста існує тільки в крику юного чоловічого тіла. Мрія і Флеш ніколи не прокидалися разом.
Можливо, поруч із Мрією Флеш не кричав би уві сні, а Мрія би спала без сновидінь.
*Сон. Приклад перший. Теплі сухі імлисті барви. Олія. Вогонь. Залози й статеві органи.
Південний та південнозахідний вітер.*
Мрія босоніж повільно йде немощеною ву лицею якогось містечка, здіймаючи розпечену полуденним сонцем куряву. Напевно, містечко знаходиться в країні, де дотримуються сієсти: на вулиці, на подвір’ях, у прочинених, але зап нутих фіранками вікнах - жодної людини. Та й будинки не схожі на ті, які Мрії доводилося.
Тварин теж нема. Навіть собаки не валяються у пилюці під парканами. Все довкола включно із самим повітрям забарвлене всіма відтінками пергаментножовтого, горіховобрунатного, во хри, кольору саманної цегли й розведеної гліце рином теракоти (пофіг, відчуття цього відтінку саме таке). Мрія дістається перехрестя. Вона навіть відчуває струмочок поту вздовж хребта під просторою сукнею кольору цегли й сухих трав. Посередині невеличкого майданчика росте могутнє розлоге дерево, чимось подібне на платан. На всі чотири боки розходяться до роги, фотографічно схожі на ту, якою Мрія щойно пройшла: у неї виникає враження, що і будинки на всіх чотирьох вулицях однакові.
Мрія не дозволяє собі думати про те, що кожна з вулиць веде до такого ж самого майданчика з велетенським деревом, звідки знову розбігаються однакові вулиці, й так - без кінцякраю.
Мрія відчуває, що, злякавшись перспективи нескінченного блукання тотожними вулицями від перехрестя до перехрестя, вона залишиться в цьому сні назавжди. Тому вона завертає праворуч і знову йде вулицею крізь жовту вате марево, повз одноманітні мертві будинки.
Дорога й справді виводить її на майдан, але набагато більший за попередній (ффуух!), без жодного дерева, оточений будівлями, серед яких можна вирізнити перукарню, кав’ярню і щось схоже на церковцю невизначеної релігійної орієнтації, з тріслими стінами, куцим деревцем у розколині даху й сліпими проваллями вікон зі струхлявілими повідвислими віконницями.
Наче сон уві сні, вклейку з іншого сцена рію, пуделко в пуделку, Мрія бачить крізь парноту й каламуть попелястозолотавої спеки дивовижне казкове місто з мечетями, мі наретами, вузенькими сморідними вуличками, ув’язненими серед глухих прадавніх стін й кутих візерунчастих дверей, з віслючками, торговцями дрібним крамом, пахощами й солодощами, з сухорлявими бронзовими чоловіками у чал мах, що ведуть укритих килимами коней або верблюдів… місто таке прадавнє, що його, напевно, вже кілька тисячолітть на Землі нема, а, може, й взагалі не було ніколи, попри його хворобливо детальну надреальність… Мрія - семирічна дівчинка - тулиться попід стіною.
Насуваючись, немов грозова хмара, її повільно затуляє від натовпу тінь величного монаха у чорному балахоні, підперезаному грубою мо тузкою. Ченецьвелет бере дівчинку на руки й несе кудись - його кроки гіпнотизуючо повільні, як хід могутнього годинникового маятника. Вони просотуються крізь важкі, об куті залізною сув’яззю й орнаментом двері - Мрія бачила такі на полотнах Верещагіна…
За дверима одразу падають кудись у вогку непроглядну прірву підземелля пощерблені кам’яні сходи. Час тут шпаристий, немов губ ка. Монах приносить дівчинку до круглої під земної зали з низькою стелею та кам’яною долівкою, складеною якимось кабалістичним візерунком з різних мінеральних порід. Шкірою відчувається моторошна глибина й незбагненна давнина цього місця. Тисне на скроні. Тьмяні жарівки. Дев’ятеро старців, юдеїв. Один з них у строкатій чалмі, найстаріший. Спираючись на свій різьблений костур, він мовить: «Було вісім. Мало бути дев’ять. Вона - дев’ята.
Маємо тепер все». Мрія не встигає злякатися - картинка зникає, а тривала стільки, скільки знадобиться часу для написання трьох слів:
«Нічого Не Розумію». Мрія обходить площу по колу, зазираючи у всі шиби та вітрини. На дверях кав’ярні писало «CERRADO». Двері перукарні виявляються незамкненими, але всередині нікого немає. Мрія дивиться на кілька допотопних сушилок для волосся, під жодною з яких немає фотеля, або хоч стільця. Переводить погляд на єдине перукарське крісло перед трюмо, де ретельно порозкладані рідкозубий гребінець, обплутаний чиїмось мертвим чор ним волоссям з блідими цибулинами, кілька дерев’яних бігуді й небезпечна бритва зразка 1893 року з розкритим лезом…
Мрія зводить очі на люстро й не зауважує в ньому свого відображення. Лише тільки мить вона заціпеніло роздивляється деталі позадзер кальної кімнати, серед яких її нема і… - крик Флеша.
Мрія здригається, судомиться всім тілом, розплющує розплющені очі й бачить себе на дерев’яній долівці з нетесаних дощок, під білими склепіннями просторої галереї, серед прадавніх монастирських стін. Вона упізнає Галерею СучАрсу. Довкола вештаються здебільшого не показні, проте загорнуті богемці, дудлять шам пану, але, чомусь не з пластикових стаканчиків, а з пробірок. «Теж мені «Цикута22»! Триста тридцять третє китайське попередження про СНІД!» - думає Мрія, - ще б у баяни понабирали!» Мрія бере зі столика пресреліз.
Надруковано на лазерному принтері: «Шокуюча маніфестація безглуздя сучасного світу.
Безкордонність та безпардонність. Розгорнута десутикляризійна панорама інсталяцій під назвою «ОБОВ’ЯЗКИ ЛЯЛЬКИ». А також супутневий медіаматеріял й усіляка асо ціятивна прутня. Шановні панове! Жорстокість як категорія мовлення й дотепер зали шається актуяльною. Ідея презентованого проекту звертає увагу до алхімічної мутації статевих стосунків між чоловіком, жінкою та ноосферою.
Усі ці три чинники прийдешнього колапсу, спрогнозійованого й візуальованого авторами, перебувають у хворобливому, депресійному, межовому становищі - на линві фраґ ментуйовано земного до патоформності уяв лення про власну особину від грубо й безкомпро місово фройдівської опінії понад прірвою збоченства та вар’яцтва. Ця макабрична виставка двох не менш макабричних юних митців - Марії Кордамон та Вероніки Шайзе, які нещодавно здійснили операцію корекції ста ті, демонструє дещо викривлено закцентуйо ваний погляд на ґендерну мазафаку у голові сучасної української жінки. Кожна експозиція іменується «Поза» й виявляє певний аспект кіберстосунків між сучасними українцями та інформативним гіперпростором. Архетипи екс понатів: лялькакраля. На жаль, на початку експозиції вона блює спогадами й не лише; лялькажурналіст. Також красуня. Забагато думає. Латентна істеричка; лялька, яка добре вчиться. Втілення лялькової сутності; лялька мистецтвознавець, журналіст, кулінар; Макс №76520947851 - лялька чоловічої статі, журналіст; V. - лялька лише через те, що всі решта довкола - ляльки, режисер відеомонтажу; інші епізодичні ляльки… Цитату до експозиції обрали самі автори - не випадково - з роману Вільяма Барроуза «Джанкі»: «До спрутеніння нудні розмови, словесна гра у кості на жорстких металічних стільцях, дезінтегровані у косміч ному божевіллі людські сукупності, безладний та безглуздий потік новин у конаючому всесвіті.» Мрія починає валандатись тудисюди залом й роздивлятися «макабричні інсталяції».