Єрусалим на горах

Пополудень уже поінформований про мою розмову з Софією Корчуватою. Звідки? Хто причаївся під верандою і підслуховував, нанизуючи слово на слово?
Мені уявилося гігантське, таки вселенське Вухо, яке висіло між небом і землею, і кожний шерех, шепіт, порух гніву, зітхання, а може, й невимовлене слово з найдальшого, з найглухішого кутка ловило й куди слід передавало.
— Вухо у вас чутливе, товаришу майор. Волохате… тисячі волосинок, як щупалець. І всі слухають, слухають, — сказав я Пополудню.
— А як же інакше, — відповів він, не криючись. — Маємо справу з ворогом. Тому мусимо все знати й все бачити. Методи значення не мають. Триває боротьба. Хто кого… І тому всі засоби добрі, говорили в давнину. Ці засоби, якщо аргументувати їх вашими ж принципами, теж служать загальному добру…
Про яке добро він говорить… Та, зрештою, я не прийшов сюди сперечатися з начальником енкаведе… я прийшов сюди просити, щоб його люди принаймні показали, де поховані Софіїні сини. Так і сказав майорові. Він присунув стілець, сів навпроти мене й довго дивився мені в обличчя, однак помітив, що він мене не бачить… він думав про щось своє, окуляри його були сліпі, й аж потім, урвавши мовчанку, промовив:
— Ми, товаришу Гайдаш, енкаведе, установа, яка викорчовує бандитські гнізда, а не похоронне бюро.
— Але ж я сам бачив, як ваші хлопці, енкаведисти, скинули трупи в автомашину й повезли в Лисичани, — спробував я заперечити.
— Що з того? А якби й привезли сюди, то чи я зобов'язаний знати, де закопають стерво? — відповів він збайдужа. А вилиці в нього ворухнулися, рука на столі стиснулася в кулак.
— Люди ж ми, — правив я своє. — Це так нормально: мати хоче знати, де поховані її сини. Це так по-людському, розумієте? Що з того, що вони були вороги. — Я ще на щось сподівався. Я не вірив, що він нічого не знає про Софіїних синів. Слухайте, як це він може не знати, коли між небом і землею висить вселенське волохате вухо, яке все чує?
Я був наївний?
Я дурень із дурнів?
Пополудень однак мовчав.
Він мовчки попровадив мене до порога, а коли я взявся за клямку дверей, промовив:
— Почекайте. Може, й справді маєте намір ходити по бритві й при цьому не порізатися… і може, справді милосердя і добро — це те, що має бути найдорожчим у людському серці. Тільки я у це не вірю. Так, не вірю. Ненависть панує у душах людських, вчителю. Ви думали над цим? — Він помовчав, очікуючи, певно, моєї відповіді.
— Ось тиждень тому, — продовжив він, — чули, може, бандерівська боївка, засівши в лозах над Бистрицею, під самим райцентром вважайте, висікла кулеметами групу наших товаришів, що трьома возами поверталися пізно ввечері з Коноплянок… організовували там колгосп. Убито секретаря райкому Басинця, піонервожату Світлану Сенцову, Федора Зайця із земвідділу, начальника пошти Гриба і ще двох солдатів. І мене там убито. Власне, лише випадок уберіг мене, я теж мав бути у цій групі, але замість мене поїхав Григорій Дацекевич, капітан, мій заступник, що пройшов Крим і Рим і всі фронти на додачу.
А тут замість мене упав. То як же, громадянине Гайдаш, тут бути з вашою проповіддю милосердя? Якби ви були молодшими… якби ви не були вчителем, то крикнув би, як послідньому: пріч із моїх очей! Він таки не стримався, таки крикнув. І не подав руки.
10
Поки що я не знаю і знати не хочу, чому мене кличе до читальні товариш уповноважений; може бути, що десь у мені, у глухому закапелку мого єства уже насторожився сполоханий птах, може бути, що я інтуїтивно здогадуюся, чому мене кличуть до читальні, але я сам собі не хочу у цьому признатися, яке мені діло до товариша Ступи, я не боюся ні його викриків, ні його погроз, ні смердючого мата, не боюся навіть розчепіреного на столі кулемета, що чорним оком недрімливе поглипує на читальняний зал (Господи, той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно виріс із страху, я навіть можу зауважити товаришеві Ступі, що не пасує тримати людей під кулеметом… кулемети для поля, для бою, а тут жінки, діти, діди й вчорашні фронтовики, яким ще сняться атаки й котрі знають справжнє призначення кулемета.
Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то тут, то там біля чужих воріт і нібито когось визираю, жду, що ось-ось скрипнуть ворота і на хвіртку вийде ґазда або ж ґаздиня і ми удвох почовгаємо цього вечора до читальні; я мимохіть ловлю себе на думці, що навмисне розтягую дорогу, роблю її довшою, звивистою, я немовби відсуваю читальню кудись у дебри, щоб до неї можна було дійти хіба що на світанку.
А може, й не варто до неї заходити?
Вечір випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба сіялася мокра сажа, і було таке відчуття, що чорнота обліпила тобі ціле обличчя й руки, й ти увесь обсипаний і просякнутий чорнотою, і душа твоя теж скніє в чорноті, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому жовті вогники у вікнах ха'т; вогники ці були схожі на кволе квітування болотяного латаття; цвинтарне, глухо шуміли над лататтям невидимі у високості дерева.
Із-за котрогось дерева, із-за плота, як ножем, ударило мені в обличчя світло ліхтарика.
— Стій! Руки вгору! — прохрипів пропитий бас, ховаючись за променем світла. І я не здивувався б, якби слідом за окриком прошила темряву автоматна черга; я уже звик до стрілянини, настав-бо такий час, коли стріляють з відваги й з переляку, коли стріляють, щоб нібито знищити старе й посіяти нове.
Хіба автоматом щось добре посієш? І чи направду добро повинно утверджуватися автоматом… і взагалі жорстокістю, смертями, примусом?
Я рук, однак, не підняв, не з відваги так вчинив, просто я впізнав по голосу Петра Когутика — струбка з місцевого гарнізону самооборони.
— Чого це ти, Петре, людей лякаєш? — спитав я. Він мовчки обійшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?
— Надто довго йдете, вчителю, — сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину. — Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспішити.
— Живого чи мертвого? — спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, і автомат, певно, дивився мені в спину.
Чого б це автомат повинен дивитися мені в спину?
Чого б це кулемет на сцені повинен дивитися мені в груди?
Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвіявся попелом на полях під Майданеком. Ми, бувало, до війни, коли він приїжджав на вакації спершу з бистричанської гімназії, потім із Львівського університету Яна-Казимира, немало дискутували про землю і про владу, про ту Україну, що починалася за Збручем… ми мисленно Збруч-річку переходили вбрід, й обітована земля лежала перед нами осяйна, вільна, весела, принаймні такою її бачив мій син… бачив і вірив, що до цієї землі, до Великої України прилучиться також Галичина, в боротьбі за возз'єднання він вбачав смисл свого життя, і я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тішитися сином, а чи маю над ним плакати.
Я колись його остуджував — і тоді річка-Збруч глибшала, ставала прірвою, через яку ніхто не міг перекинути кладку, бо не все аж таке радісне за Збручем відбувалося, це тобі, сину, здалека так видається, що там заледве не рай на землі… а в тому більшовицькому раї, чуєш, газети пишуть, вимерли від голоду шість мільйонів українських селян… шість мільйонів… шість… а в тому раї арешти й розстріли; а в тому раї не довіряють навіть твоїй партії, вам усім, галицьким, польським та білоруським комуністам, і розігнали більшовики вас, відреклися від вас як від зрадників. Як це можна зрозуміти?
Мій син мовчав; він, певно, сам багато чого не розумів… не розумів ні голоду, ні арештів; він, певно, не розумів, як світла начебто ідея вживалася в буднях з жорстокістю, із смертями; і, може, він сумнівався, і було йому боляче за шість мільйонів загиблих з голоду, він, може, плакав за ними в душі… і душа його кервавилася, та коли німак у сорок першому зайняв Львів і рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з комуністичним підпіллям, ходив на диверсії, писав і розвозив летючки… писав, що настане час і знову над Львовом замайорить червоний прапор.