Єрусалим на горах
Я якось відвідав його у Львові, власне, кликав додому, в село, мовляв, перечекаєш в затишку лиху годину, в школі знайдеться для тебе робота, та й не голодно так, як у місті, і картопелька своя, і буряк, і хліб мама спече, і якась курка порпається на подвір'ї.
Осінь тоді була. Сорок перший рік. Над Львовом, здавалось, урвалася хмара, й дощ періщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками котилася брудна повінь; і було боляче дивитися, як серединою вулиці, взявшись, немов діти, за руки, брели понуро старі єврей і єврейка; промоклі наскрізь, байдужі до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з ніг, вони кудись йшли собі та йшли посередині повені, посвічуючи своїми жовтими опасками на рукавах.
Ми з сином довго спостерігали крізь вмите вікно за цією жалюгідною парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, і було нам боляче за цих двох старих зневажених людей… і було нам боляче за нашу безпомічність, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили поліцейські, гестапівські очі… зорили за ними кулемети та автомати.
— То лише починається, — порушив мовчанку мій син. — їх зігнали докупи, в гетто… зігнали й цілими тисячами вистрілюють. Ти чув про це, тату? — спитав він мене і палаючими очима блиснув мені в обличчя. — Ти вчив мене з колиски, з першого кроку творити добро. Так? — Він вхопив мене за руку; він не дав мені відвернутися, потупити погляд. — То як я маю сховатися, втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлінням мамин хліб, учити дітей пізнавати письмо, коли ось світ залитий брудною повінню… і серед повені, видиш, ідуть на смерть люди. Хто їх оборонить?
— Але чому ти?! — скрикнув я, вмить забувши про високі ідеали, проповіді, які виголошував і вкладав синові у серце. — І що ти вчиниш супроти сили… супроти страшної машинерії, що пре й пре на схід, розтолочуючи під собою силу совіцьку. Вони вже десь у дебрах Росії, в глибинах далеких. Що можеш ти… що можуть твої друзі супроти цієї сили? Застрелити якогось німака із-за рогу? Що значить один німак, коли їх мільйони і мільйони, і всі зубаті, і всі при зброї?
Мені здавалось, що Роман не зможе мені відповісти, що я загнав його в тупик, але він, не криючись, бо чого, власне, мав би від тата ховатися, десь з-під стола, з потаємного, мабуть, сховку, добув стос листівок, надрукованих на картках учнівського зошита… одну листівку він простягнув мені. Машинка друкарська була стара, та й «машиніст», мабуть, трапився недосвідчений, бо літери вистрибували то вверх, то вниз і сиділи на учнівських лінійках, як ластівки на телефонних дротах; а все ж око звикало до ластівок, згрібало їх докупи: було там написано, що головне тепер не впадати в розпач. Звичайно, нічого доброго нема, гітлерівські орди топчуть нашу землю, та недовго, ні, недовго їм топтати. Настане час, і покотяться вони назад, розтрощені, і знову над Києвом, над Львовом, над усією нашою землею замайорить червоний прапор. Треба сьогодні у це вірити, віра — це могутня зброя, чуєте, браття і сестри!
— Це ти писав? — спитав я Романа, який не спускав із мене очей. Йому, вочевидь, хотілося побачити мою реакцію.
— Може, і я, — відповів він, посміхаючись. — Я їх писав, а сьогодні вночі маю розклеїти.
Я уявив осінню мокру ніч, темні, як ущелини, вулиці Львова, принишклі кам'яниці, брами, патрулі, постріли… і серед виру нічних небезпек від муру до муру, від брами до брами перебігає мій син, розклеюючи листівки, що кличуть вірити в перемогу Сталіна над Гітлером.
— А сам ти… ти віриш, що так станеться? — спитав я Романа. — Віриш у червоний прапор?
— Якби не вірив, то хіба брався б за це діло… хіба я зв'язався б із підпіллям, із старими моїми приятелями? Ніби тобі не відомо, що за кожну нашу листівку гестапо готове тричі послати тебе на смерть.
Я хитав головою, про три смерті з ним погоджувався, нині не треба аж цієї підпільної прокламації, щоб тебе тричі послали на смерть, нині досить одного бунтівного слова, ненависного погляду. Лише погляду… Мене цікавило інше: наскільки він щирий і правдивий з самим собою? Може, він бачить свою смерть у романтичному ореолі борця? Може, мій син не уявляє, що значить зникнути з лиця землі… а головне, в ім'я чого зникнути?
Та як я міг запитати про це Романа навпрямки?
Дощ тим часом не переставав. Вулицею далі котилися униз, кудись у каналізаційні люки брудні буруни, і я знову уявив сина посеред ночі й посеред брудних цих потоків.
— Ти хочеш про щось мене спитати, тату? — обізвався по довгій мовчанці Роман. — Я бачу, що ти щось вишіптуєш про себе, — посміхнувся він, радий, мабуть, що підмітив мою звичку: інколи свої думки, немовби для того, щоб вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепіт. Про це знали тільки моя дружина і син.
— Мабуть, моє питання буде стосуватися не тільки тебе особисто… так, не тільки тебе воно торкається, воно до багатьох, і до мене в тому числі, — заговорив я, ходячи по кімнаті. — Тобі відомо, що я завжди намагався триматись осторонь усяких партій… я переконаний, що кожна партія, якщо тільки ти стаєш її членом чи й лише симпатиком, диктує тобі свої порядки, умови, примушує собі служити і, примушуючи, каже, що так треба в ім'я народу.
— Це стара наша суперечка, — перебив мене син. Я тільки тепер, чомусь тільки тепер помітив, як він змінився з літа, коли був на вакаціях удома. Обличчя його, схудле й видовжене, постаріло й посуворішало… суворості йому, певно, додавали рудуваті вуса; я подумав, що у вусах, у довгій семінарській шевелюрі він ховається від себе молодого і від комсомольця тридцять дев'ятого року. — То пощо тепер починати її наново? — запитав він сухо, неприязно.
— Не про партії хочу сперечатися, — спохопився я. — Просто до слова прийшлося. Хочу цим підкреслити, що я начебто стою збоку, що я сторонський…
— Людина сьогодні не може стояти осторонь, коли війна, — промовив він, здивовано поглянувши на мене. — Ти вчитель, тату, і отже, не можеш назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити своїх школярів? Невже ти їм не скажеш… не знайдеш мудрого способу вимовити хоч би одне слово з цієї летючки? — Він, певно, відкривав мене для себе; він, певно, розчаровувався в мені; він, певно, дотепер мав мене за кращого і за розумнішого.
Але я не хотів ставати в його очах ані кращим, ані мудрішим, я стовбичив посеред кімнати, в яку заповзали сутінки, і говорив:
— Господи, чи нема вчителеві чому вчити своїх школярів? Є такі поняття, як «мама», «земля», «хліб», «любов», «добро».
— Так, існують ще й такі поняття, але ж по землі, по любові, по матерях, тату, сунуть і топчуться траками німецькі танки! — майже аж вирикнув він.
— Власне, я хотів спитати… це головне: ти впевнений, що коли німці відкотяться назад, то совіцькі танки так само не потопчуть і добро, і любов, і матерів? Хіба ти забув про голод тридцять третього року, про арешти й розстріли? Ти забув, урешті, що в наших-таки Горопахах, коли в тридцять дев'ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало Дмитра Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кількох. А вони ж були комуністами, фундаторами твоєї ж партії, одними з перших прорубували «вікна на схід». Ходили, щоправда, чутки, що вони не підкорилися Комінтерну, не самоліквідувалися, а далі продовжували підпільну комуністичну діяльність. Комуністичну, чуєш, а не якусь іншу, буржуйську, як це у вас прийнято говорити. А за це дістали кару… за це прикотило вночі чорне авто… чорний ворон — і слід за ними пропав. Ти думав над цим?
— Ти думав над цим, — спитав я знов.
Роман сидів, схиливши голову на руки. Перед ним лежала купка віддрукованих на машинці летючок, які він сьогодні вночі повинен розклеїти по місту, і він, мабуть, думав про небезпеку, що чигала на нього на кожному кроці, і розмірковував водночас над моїми словами, бо довго не відповідав, немовби навмисне перечікував, щоб у кімнаті споночіло і я не зміг би запримітити муку на його лиці.