Єрусалим на горах
Вчителька Єжанська власне так мені й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш носом, твої фантазії — мішок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для того, щоб стати письменником, треба закінчити гімназію в Рогачі й вищу школу у Львові… а твоя школа, хлопаку, — граблі і гній.
— Господи, — зблід Василь Бережан, — невже вчителька була аж такою безсердечною. Було їй смішно… було їй заздрісне, що хлопська дитина, сирота, горобець сіренький, намірився випурхнути через вікно кудись поза вила й гній?
— Я не сказав би, — боронив я свою давню учительку. Вона вмерла геть-геть по війні, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я набрів на бистричанському цвинтарі на її могилку з маленьким кам'яним хрестиком, а на хресті дощ роз'їдав карбований напис, що тут спочиває Єва Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив «Отченаш»… я давно, зрештою, простив їй дитячий мій плач, вона, в принципі, будучи реалісткою, мала рацію: бачила перед собою хлопчака босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатині, рукави якої по лікті виблискували смальцем… бачила справді перед собою горобця, якому не долетіти до високих гімназій та університетів, крила-бо мав маленькі, підрізані, їх вистачає тільки для того, щоб перелетіти з гноярки на гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вівсом, насипаного коням, і вхопити зеренце.
І вхопити зеренце…
— Як я зрозумів, Вербеню, — я любив, коли він мене називав «Вербень», бо ж не міг назвати «товаришу», «ґаздо», по імені й по батькові або ще якось інакше, — ви тоді перед учителькою Єжанською і перед своїми однокласниками відреклися відразу самого себе й прилюдно закопали свій талант, — наступав на мене Бережан. Він близько до серця брав мою розповідь або й виставляв себе на моє місце, адже був молодшим від мене лише на вісім-десять років і міг теж подібне пережити. Втім, він своє теж пережив.
— Хто заручиться, що був у мене якийсь талант і що начебто я його закопав? — пробував я боронитися. В душі, однак, обізвалося скигління, немов ожив далекий мій плач перед цілим класом. — Мені здається, що якщо хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею привали, а він все 'дно знайде щілину й пустить зелений пагінець.
— Ой ні, — гаряче заперечив Бережан. — Бо що таке, по-вашому, талант, що таке «Божа іскра»? Я бачу талант у вигляді квітки, яку треба підливати у спеку й обігрівати в морози, й стерегти, щоб її не зірвав лихий мандрівник. Це праця, прошу вас, над собою.
— А я думаю, Майстре, що талант — то ж не якась там квіточка тендітна в городчику… я собі думаю, що талант — це едельвейс, шовкова косиця, що проростає на гірських вершинах і не боїться ніякого дідька… на зло всім чортам квітне і живе.
— Ну, ну, Вербеню, не маєте рації, — Бережан не дав мені до кінця віддекламувати свою тираду. — Не виправдовуйте самого себе. —
І замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у мені давній дитячий плач.
— Ет, нема чого журитися, — тамував я нашу суперечку. — Принаймні я за нічим не жалію… і навіть хотів би похвалитися (щоб тільки не вректи, тьфу-тьфу), що життя мені вдалося, як паска вдається ґаздині. Це теж, скажу я вам, талант — жити на світі.
— Так, Вербеню, — хитнув головою Бережан. — Мудро сказано: талант — жити на світі. — Він походжав по кімнаті, заклавши руки за спину; він гвоє щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. — Тільки не від нас залежить… не завжди від нас залежить, — поправився він, — якою дорогою піде наше життя. Ми нічого не знаємо про себе, ми тумани осінні, хоч і вивчаємо себе протягом цілого життя… протягом цілого життя блукаємо у власній душі з ліхтарем у руках… блукаємо, немов у підземеллі, в якому на кожному кроці намуровано анфілади ходів і переходів, тупиків й накопано «вовчих ям», і ти й не здогадуєшся, що тебе за тим зигзагом чекає і яким ти станеш після падіння у «вовчу яму». Життя — це завжди загадка.
Бережан мав рацію, ми справді самі для себе невідомі незнайомці, адже стародавні недаремно запаслися нитками Аріадни, щоб людина остаточно не заблукала в катакомбах, щоб могла при бажанні повернутися до світла, й при світлі будучи, саму себе розпізнавати.
— Ой, Вербеню, мій Вербеню, — зітхав Бережан, — належите до галицьких «австріяків», котрі тримаються параграфів, як сліпий плота. Я чомусь переконаний, що життя — це не завжди… ні, на жаль, не завжди плавба до наперед визначеної пристані. Частіше здаємося на ласку хвиль.
Я не став далі в'язати з ним ціпи, хоч і мав з цього приводу іншу думку: ми повинні будувати себе самі. Може, це надто… може, приписи — це немов кілля навколо натикано. Комусь така засада не подобається — то його справа, а я особисто намагаюся внутрішнього свого параграфа триматися… тримаюся стерна, бо міг би давно утопитися посеред ріки або ж зачепитися за корч… міг би, скажімо, розпитися і розволочитись, бо маю в руках ремесло і вистругую собі гиблем рублики. Що, може, ні? Міг би я просто зануритися з головою в роботу на меблевій фабриці, а потім удома в своїй стельмашні й більше до нічого носа не пхати; міг би обмежити себе телевізором, газетою або ж легкою книжечкою — нащо сільському столяреві якихось глибин чи висот; міг би я, бо маю спаралізовану жінку, втопитися в баняку з помиями для свиней, адже жінчина хвороба завдала мені на плечі безліч домашнього клопоту; міг би я, врешті, стати злодієм і потягти щось там принагідне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Міг би я нічим не виділятися, нишкувати собі біля нори й грітися, муркочучи, на сонці, немов той кіт, і жити бездумно, як трава… або ж навпаки — вирізнитися, тримати голову над течією і тішитися самим собою: ось який я мудрий, і порядний, і добрий.
І коли я сьогодні можу признатися, що був чесний із самим собою і перед людьми, то це, певно, означає, що мені щастило оминати підступні ковбури, де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Інколи, правда, таки траплялося, що ногами діставав дна, але завжди, на щастя, вистачало сили спливти на поверхню. І навіть було цікаво боротися з самим собою… цікаво мені жити, набуватися в житті, так, набуватися в житті, як на весіллі.
— Хіба не випадало вам ходити в масці… хіба не наставали такі дні, коли відчуваєш, що маска зростається з обличчям і, Господи, зростається з душею… і не знати було, де ти правдивий, а де ти пробріханий наскрізь, проіржавлений? — чомусь аж вигукнув Бережан. Він, мабуть, мав щось дуже своє, інтимне і потаємне на увазі, бо не очікував від мене відповіді — потягнувся до грубезних моїх альбомів, що лежали на столі. Я мав намір йому відповісти, що живемо в такий час, коли без маски не можна появитися поміж людьми, всі ходять в масках… якийсь відьомський карнавал, на якому панує страх і підозріння… і маску свою кожний здирає, лише опинившись на самоті з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись: без маски станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримітив, як Бережан спершу з банальної цікавості зважив в руках один із моїх альбомів, мимохіть ковзнув поглядом, що на ньому написано, потім наче мисленно перерахував усі альбоми, що лежали на столі обіч лампи, бо губи й брови його ворушилися і, враз забувши про нашу розмову, усівся за стіл і заходився… ні, не заходився мої альбоми гортати з увічливості чи навіть з цікавості: його, мабуть, приголомшило, що в якомусь Богом забутому Черчені, втопленому у колгоспній кукурудзі й у пшеницях, якийсь сільський столяр Данило Вербень, непосидющий і гострий на язик чоловік, в одному альбомі замалював звичайною кульковою ручкою, зберігаючи скрупульозно кожну деталь, помічену розколину, капелюшок цвяха, удар варварської сокири, надщербленість від кулі на цегляній стіні, розчахнутий хрест на бані, десятки храмів із наших гір і долів, храмів дерев'яних і мурованих, старих і новіших, а найперший із них — Святий Дух у Черчені. В другому альбомі мій гість розглядував хрести, що посіялися в наших селах, як добро сіється, після знесення панщини; а ще були там фігури з розп'яттям, на яких Христос був схожий на виголоднілого, що світить ребрами, ґазду; а ще були там замальовані характерні для Опілля пелюсткоподібні надмогильні кам'яні хрести, а ще хрести — «пам'ятні» з-під Львова, Коломиї, Тернополя. У третьому альбомі я зарисував до сотні криниць, оцямрованих то камінням й дико зарослою папороттю, то зчорнілим дубовим зрубом, то вже по-новітньому замкнені в різьблені ґаночки, що криті бляхою, теж різьбленою по краях; а ще були криниці з вигадливими журавлями у вигляді дзьобатих бузьків і просто польові кринички, що по-дитячому пускали з «норів» бульки. В п'ятому альбомі я склав на уявну полицю ґаздівське предковічне начиння — від маглюниці, що нею прасували білизну й полотна, до мотивила, «качки», розчепіреної на чотирьох викривлених ніжках, на які змотували в клубки пряжу, кужелі, борони дерев'яні, коси, серпи, граблі, плуги з колісницями; багато з цих речей молоде бодай і сільське покоління уже й у вічі не бачило і назв їх не знає; усі ці ступи, в яких «піхали» пшоно й пшеницю на кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна, точила, праники, діжі для квашення тіста й золільниці для золювання білизни, коцюби, хрестики дерев'яні з написами «варта», котрі колись передавалися з хати до хати й означали, що настала твоя черга йти на ніч стерегти церкву. А в шостому альбомі гість мій Бережан знайшов замальовки дитячих народних забавок з дерева, глини, лика й з соломи. В сьомому була різноманітна й дуже вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також просто ремінна і мотузяна кінська упряж, ковані вози, ярма, орчики й «штильваги» й навіть ремінний батіг з китицею. У восьмому альбомі я склав переповістки про відьом, чортів, упирів, домових, «лісових дідів», нявок, польових мавок, що в житах живуть., У дев'ятому я вимережав стовпцями топоніміку з навколишніх околиць: усі оті язичницькі Бабища, Раїни, Требища, Могилки, Чортові гори. Золоті й Мідні токи, Холерні горби, Страдчі долини… безліч їх у моєму списку, а ще неосяжна безліч на землі… земля, виходить… не безіменна, все, що є на ній, має ім'я, його тільки треба знати.